Три роки на війні: історія бійця з Тернопільщини, який повернувся з Польщі, щоб захищати Україну

06 листопада 2025 р. 16:15

06 листопада 2025 р. 16:15

28-річний уродженець Тернопільщини Володимир, позивний «Мажор», уже три роки воює у складі підрозділу безпілотних літальних апаратів 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. До війни хлопець працював у Польщі, але після початку повномасштабного вторгнення вирішив повернутися додому, щоб стати на захист України. Розповідає група комунікацій Тернопільського обласного ТЦК та СП .

На початку березня 2022 року Володимир, який тоді працював на пилорамі в Польщі, єдиний із робітників-українців вирішив повернутися в Україну. У військкоматі йому відмовили через молодий вік і відсутність строкової служби. Він не здався й пів року наполегливо нагадував про себе, аж поки у вересні того ж року не підписав контракт із десантно-штурмовою бригадою.

«Я пройшов навчання, а далі зі своїм підрозділом потрапив на Луганщину», – розповідає боєць. «Ми дуже часто стояли на передових позиціях буквально за 100 метрів від росіян, чули й бачили їх».

На позиціях під Луганськом Володимир разом із побратимами не раз опинявся під вогнем.

«В одній локації росіяни щоранку й щовечора включали для нас музику – Кобзона й Цоя, а далі кричали: “Украінскій солдат, здавайся, будєш жіть!” Проти нас стояли професійні “вагнери” й десантура, і мушу визнати, що діяли вони професійно», – згадує він.

Під час одного з обстрілів ворог використав одразу три дрони – від артилерії, танкістів і піхоти.

«Росіяни дуже грамотно почали по нас працювати – арта накрила з одного боку, танк з іншого, а потім пішла піхота. Мене тоді контузило від близького прильоту, і я на короткий час відключився. А коли прийшов до тями, почув, як кричить товариш: “Відходимо, вони дуже близько!” Росіяни були метрів за 50, ми ледве встигли відкотитися», – розповідає боєць.

Згодом Мажора призначили командиром групи, яка діяла в тилу ворога і брала участь у штурмах. Одного разу його підрозділ захопив ворожу позицію вночі.

«Росіяни не очікували цього й поводилися безпечно – кудись відійшли, залишивши зброю, рюкзаки й інше спорядження. А вранці двоє з них повернулися, не знаючи про нас. Ми підпустили їх на 20 метрів, я вже бачив їхні зіниці, і відкрили вогонь. Одного зразу наповал, другий відскочив у заглибину й навіть відтягнув товариша», – згадує він.

За час служби Володимир отримав поранення від мінометного обстрілу й кілька контузій. Через проблеми зі спиною медики визнали, що він не може продовжувати службу штурмовиком. Але навіть перед від’їздом із частини він виконав ще одне бойове завдання – евакуював поранених.

«Це мій товариш і безпосередній командир, із котрим ми разом проходили БЗВП. Перед тим він мав кульове поранення й важку контузію і сказав мені: “Не знаю, чи повернуся назад цього разу…” Я пообіцяв, що витягну його. Наступного ранку ми евакуювали кількох 200-х і 300-х, у тому числі його. Сказав йому тоді – бачиш, я дотримав слова», – розповідає Володимир.

Служба у підрозділі безпілотників

Після звільнення з десантно-штурмової бригади він певний час служив у тиловій частині на Тернопільщині, а далі перевівся до батальйону безпілотних систем 128-ї бригади.

«Як колишній піхотинець, я дуже добре знаю, наскільки важлива робота безпілотників для нашої піхоти. Зараз бачу ворога з неба – це зовсім інше, ніж зустріти віч-на-віч і бачити його зіниці. Але в обох випадках ворога необхідно знищувати», – каже Мажор.

Контракт Володимира вже завершився, але він продовжує воювати.

«Я повернувся додому, щоб захистити свою країну – така проста мотивація. Тоді наївно думав, що так зроблять усі… Але навіть тепер, після всього, я б зробив так само».

Сержант Марія Ділай з Тернополя: «Бути військовою – це відповідальність»

Тернопільські