Героїв не вмирають: Тернопільщина зустріла вірних синів, які віддали життя за Україну

12 листопада 2025 р. 08:29

12 листопада 2025 р. 08:29

Хто знає, як плаче мамина душа,

В якої син з війни не повернувся?..

Хто знає, як плаче мамина душа,

В якої син з війни не повернувся?

Хто бачить очі вицвілі її

Від сліз, які бува течуть рікою?

Ніхто не чує її серця стук тривожний,

Ніхто не чує крик її безмовний.

Вона ховає їх, придушує в собі.

Уранці, вдень, вночі,

В холодну зиму, в осінній листопад,

І в літню спеку, і ранньою весною

Вона чекає, що син її повернеться додому.

Буває не відходить від дверей,

Й у вічко раз за разом поглядає,

Хоча і знає, що він не вернеться

Та все ж чекає.

Сумую дуже, Павлік, за тобою.

[Тетяна Римар]

Помандрувала вже навесні світлої пам’яті душа п. Тетяни до сина Павла… Як написала Натка Кабаровська « Маленька жінка з великим серцем. Це все, чого вона хотіла: щоб ми пам’ятали її полеглого сина. Просто пам’ятали….»

Трагічно загинув в ДТП повертаючись із практичних стрільб

2 листопада жителі Бучацької громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, водія зенітного кулеметного відділення, мешканця села Підзамочок, солдата Назара Івановича СТРОНСЬКОГО (22. 03. 1990 р.н.), який загинув 30 жовтня внаслідок ДТП поблизу населеного пункту Жирівка на Львівщині, повертаючись із практичних стрільб.

Світлої пам’яті Назар навчався в ТНПУ ім. В. Гнатюка, «Добровольцем став до лав Збройних Сил України 4 лютого 2025 року. Його пам’ятатимуть як доброго, щирого, відважного військового…», – повідомили у Бучацькій міській раді.

Марія Целеп присвятила Назару вірша, який вона написала зі слів Світлани Тимошів.

«Зустрійчай мене, мамо! Вже вдома…

Чуєш, тату, пробач, не хотів…

Так махнула крилом чорна втома!..

Враз – і я серед Райських Садів.

– Я тобі, мій синочку, дзвонила.

Серце моє вже чуло біду.

Я хотіла летіти на крилах

І тебе вберегти на льоту….»

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і шана Герою!

Брав участь у бойових діях на Сході України

3 листопада жителі Козівської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, мешканця села Медова Вадима Вадимовича БАШКІРОВА (1988 р.н.), який трагічно загинув 30 жовтня в ДТП поблизу населеного пункту Жирівка на Львівщині, повертаючись із практичних стрільб.

Світлої пам’яті Вадим «Став на захист України у лютому 2023 року. Служив на посаді навідника зенітного кулеметного відділення зенітного кулеметного взводу військової частини А****. Брав участь у бойових діях на Сході України, воював під Бахмутом на Донеччині. Під час служби отримав осколкове наскрізне поранення, проходив тривалу реабілітацію. Згодом продовжив службу в тилових частинах на Івано-Франківщині, Тернопільщині, протягом останнього року ніс службу на Львівщині. Прощання з Героєм відбулося у церкві Святої Параскеви П’ятниці в селі Будилів, після чого воїна поховали на місцевому кладовищі. У загиблого залишилась мати Галина, сестри Леся і Маргарита…», – повідомили у Козівській селищній раді.

Вічна пам’ять і слава Герою!

Боронив Україну від початку повномасштабного вторгнення

3 листопада жителі Тернопільської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця м. Тернопіль Василя Анатолійовича ДЗЮБИКА (14. 01. 1991 р.н.), який трагічно загинув 30 жовтня під час несення військової служби, повертаючись із практичних стрільб, унаслідок ДТП поблизу населеного пункту Жирівка Львівської області.

Світлої пам’яті Василь був доброзичливим, чуйним, працьовитим і відповідальним. До війни працював логістим, а «З початку повномасштабного вторгнення, від 2 березня 2022 року, став на захист Батьківщини. Служив у територіальній обороні, у 16-му окремому стрілецькому батальйоні в складі 60 ОМБр, брав участь у бойових діях на південному сході України, у районі м. Гуляйполе Запорізької області. Отримавши поранення та контузії, через проблеми зі здоров’ям був переведений до тилової частини на Львівщині, де продовжував виконувати бойові завдання – збиваючи ворожі цілі… Василь проживав у Тернополі разом із дружиною Оксаною та маленькою донечкою Даринкою. Вони наразі повернулися до села Яблунів, звідки походить Оксана. У загиблого також залишилися мама Галина та сестра», – повідомили у Копичинецькій міській раді.

Поховали захисника на Пантеоні Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі.

Найбільше любив Україну

4 листопада жителі Тернопільської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, мешканця м. Тернопіль, солдата Дениса Олександровича СТРУННІКОВА (11. 08. 1996 р.н.), який загинув 22 серпня під час виконання бойового завдання на Донеччині.

Світлої пам’яті Денис був добрим, чуйним, щирим, до війни працював акробатом у цирку, багато подорожував.

Мати Дениса Тетяна Струннікова журналістам «Суспільного Тернопіль» розповіла, що «Її син пішов до війська добровольцем. Він ще у 2014 році хотів стати на захист України, але тоді йому було 17 років, він був неповнолітній. Я казала йому, що він в мене один, і має бути мені підтримкою. Але він більше любив Україну, ніж маму, ніж дружину, ніж бабусю. Він казав: «То є моя домівка і я мушу її захищати, що б там не було. Хто, як не я?». Він служив у спецпідрозділі «Артан».

Мати востаннє бачила сина у серпні, він приїжджав у відпустку…

Дружина Дениса Наталія, яка також військова, розповіла журналістам «Файного міста», що буде продовжувати нести службу. Перший місяць після смерті чоловіка їй було важко повернутися до звичного ритму життя після трагічної звістки, проте зараз вона розуміє, що має продовжувати працювати щоб жертва її чоловіка не була марною. «Ми познайомилися більше 9 років тому. Він був цирковим артистом, і я просто прийшла до нього на виставу. Потім ми працювали разом. Він народився в Івано-Франківську, і був людиною світу, бо ми багато подорожували. Але все-таки він вважав Тернопіль своїм домом. У нас були спільні цінності, але кожен приймав сам за себе рішення підписати контракт й на час війни відкласти цирковий реквізит в сторону. Ми мріяли про мирне життя, про спільний будинок, про якусь таку стабільність і спокій, і, напевно, заради цього він якраз і пішов на захист України. Тому що він розумів, враховуючи його циркове минуле,  що як важливо мати стабільність, спокій, своє житло, без тривог, без валіз…» – розповіла Наталія.

Серце зупинилося в лікарні під час перебування у відпустці

4 листопада жителі Кременецької громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, командира відділення технічного обслуговування автомобільної техніки взводу матеріально-технічного забезпечення 4-го батальйону військової частини А***, мешканця села Лішня, штаб-сержанта Сергія Петровича БІНДАСА (5. 03. 1971 р.н.), серце якого зупинилося 1 листопада в КНП «Кременецька опорна лікарня» під час перебування у відпустці.

Світлої пам’яті Сергій був хоробрим і відважним воїном, відповідальним командиром.

Вічна пам’ять, честь і шана Герою!

«Буде завжди її охороняти своїми крилами…»

5 листопада жителі Тернопільської та Збаразької громад віддали останню шану військовослужбовцю, навіднику аеромобільного відділення, уродженцю с. Нижчі Луб’янки, що на Збаражщині, мешканцю м. Тернопіль, молодшому сержанту Степан у Володимировичу СТАРИЦЬКОМУ (10. 04. 1988 р.н.), який загинув 29 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області російської федерації.

Cвітлої пам’яті Степан «у мирному житті – поліцейський, впродовж багатьох років чесно і сумлінно служив людям, захищаючи їхні життя і гідність. Його майже рік вважали зниклим безвісти… Війна обірвала молоде життя у розквіті сил, залишивши у глибокій скорботі батьків, дружину, друзів. Осиротила двох доньок, які більше не матимуть батьківської любові і турботи», – повідомили у Збаразькій міській раді.

Як підомив інформаційний портал «Файне місто»: «Тіло захисника було обміняне у червні в рамках процедури обміну загиблими. Нещодавно проведена експертиза підтвердила його особу… Як роповіла його сестра Ольга, він виріс у патріотичній родині, де дідусі та бабусі були членами УПА та політв’язнями. Закінчив академію МВС та хотів бути хорошим професійним поліцейським, мріяв про щасливе майбутнє своїх дітей та розквіт української держави. Рідні згадують, що постійно тримали зв’язок із Степаном. Коли вони дізнались, що Степан отримав поранення в одному із боїв і запитували «Як ти?», то Степан розповідав не про себе, а про побратима чиє життя врятував і так радів, що йому це вдалося. Проте одного дня Степан перестав виходити на зв’язок, рідні просто чули гудки. «Клавдія пішла в перший клас, Вікторія в дев’ятий клас… Діти будуть завжди пам’ятати. Ви знаєте, оцей чуйний малюнок, який намалювала його молодша донька.. В нього був позивний «Ангел». І от вона, навіть не знаючи про те, що він мав такий позивний, вона намалювала його ангелом із сердечками. І я сказала, що він завжди буде жити в її душі і в їхніх серцях. Сказала, що це тато, який буде давати їй суперсилу, буде завжди її охороняти своїми крилами. Ми завжди його будемо пам’ятати таким. Тому що очевидно, що позивний був і даний йому через його вдачу і риси характеру . – розповіла журналістам «Файного міста» сестра загиблого Героя Ольга – Він завжди буде залишатися в моїй пам’яті світлим, усміхненим, добрим, позитивним, радісним. Степан був совісною людиною і люблячим батьком».

«Зболене серце матері, котра хоронила уже третю свою дитину…»

6 листопада жителі Білобожницької громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, солдата номер обслуги 1-го єгерського відділення 3-го єгерського взводу, 6-ї єгерської роти 2-го єгерського батальйону 68-ї ОЄБр ім. Олекси Довбуша, мешканця села Звиняч, що на Чортківщині, а Дмитра Володимировича БАБКІНА (7. 06. 1994 р.н.), який загинув 4 квітня 2024 р. під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Семенівка Покровського району Донецької області.

Світлої пам’яті Дмитро захищав Україну ще від АТО. З початком повномасштабної війни він добровольцем вдруге став на оборону рідної землі. Від квітня минулого року вважався безвісти зниклим. Редактор чортківської районної газети «Голос народу» Любомир Габруський написав: «Довгих дев’ятнадцять місяців ревно молилися рідні та односельці у сільському храмі, де матір служить старшою сестрицею, за його щасливе повернення з війни. На жаль, за результати ДНК-експертизи підтвердилася загибель 30-річного хлопця… Що коїться нині у зболеному серці матері, котра хоронить уже третю свою дитину, мабуть, тільки Богові відомо… Стоять у глибокій зажурі, схилившись над домовиною, четверо рідних братів, сестра, вітчим, близька родина… Дмитро зростав у багатодітній, але дружній і дуже робітній сім’ї. Односельці розповідають, що ніхто в селі не наважився звалити височенного ясеня, а ці хлопці впоралися зі складною роботою без проблем. Таким був і воїном Бабкін Дмитро – сміливим, мужнім, відважним. До останнього подиху утримував свою позицію в зруйнованих будинках від переважаючого у кілька разів ворога…».

«На жаль, загинув ще один випускник нашої школи… Півтора року чекання відгукнулись болючою звісткою. Простий, врівноважений і працьовитий. Люблячий і турботливий син. Герой , який за майбутнє України заплатив життям. Добра, світла пам’ять про Героя Дмитра та вдячність за його подвиг назавжди залишаться у наших серцях»,  – написали на сторінці Звиняцької гімназії у соцмережі.

Вічна пам’ять, честь і слава Герою!

Загинув у день свого народження

6 листопада жителі Шумської громади провели до місця вічого спочинку військовослужбовця, стрільця-номер обслуги аеромобільного відділення аеромобільного взводу аеромобільної роти 2-го аеромобільного батальйону, мешканця міста Шумськ, солдата Віктора Олександровича ЛЕТКОГО (28. 09. 1978 р.н.), який загинув 28  вересня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Богоявленка Донецької області.

Світлої пам’яті Віктор «Після закінчення Шумської ЗОШ №1 навчався у Шумському ПТУ. У шкільні роки вирізнявся активністю, відповідальністю та готовністю прийти на допомогу. Був товариським, мав багато друзів… Він понад рік вважався зниклим безвісти…»,  – повідомили у Шумській міській раді.

Журналістка газети «Новини Шумщини» Мар’яна Паращинець написала: «Подружжя Летких виховувало п’ятеро дітей. Віктор був другим, мав ще троє сестер та брата. У юному віці втратив батька, тож мамі самій довелося ставити дітей на ноги… Їздив на заробітки на птахофабрику на Дніпропетровщину, а також за кордон. 3 липня 2024 р. чоловіка мобілізували. Спочатку навчання проходив на Яворівському полігоні, згодом – на Житомирщині, потім його відправили на передову. Чоловік мав хобі – рибалити, навіть сам вудки майстрував. Коли мав веселий настрій – любив поспівати. А ще залюбки грався із дітьми, особливо – з племінниками, купляв їм солодощі, був щирим.

– Коли приходив, то запитував, що вам купити: чи морозива, чи цукерок. Тоді йшов до магазину і пригощав, – згадує сестра Віктора Марійка.

– Віктор був добрим, слухняним, працьовитим, завжди приходив на допомогу. А ще – компанійським, мав багато друзів, підтримував їх, – каже сестра Галина…

Коли був на передових позиціях, як тільки випадала нагода, завжди телефонував до мами, до рідних… Віктор був неодруженим, тож на похороні роздавали коровай…».

Поховали захисника у рідному місті.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, побратимам і друзям…

Вічна пам’ять і слава Герою!

Поховали поряд з батьком

6 листопада жителі Бучацької громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, стрільця 2-го штурмового спеціалізованого відділення, мешканця села Осівці, старшого солдата Івана Васильовича ЛИВИЦЬКОГО (13. 10. 1989 р.н.), який загинув 18 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Любимівка Курської області, під час штурмових дій отримавши травми, несумісні з життям.

Світлої пам’яті Іван «був прийнятий на військову службу 8 червня 2024 року… Понад рік Герой вважався зниклим безвісти, аж поки не вдалося встановити його долю… Поховали Героя на місцевому кладовищі, поряд із батьком… Світла пам’ять про Івана Ливицького назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів і всіх, хто цінує його подвиг…»,  – повідомили у Бучацькій міській раді.

«І знову болюча втрата… Іван Ливицький, наш випускник… Він був хоробрим юнаком, прекрасним сином, люблячим братом, вірним та щирим другом, справжнім патріотом і захисником своєї Батьківщини… Дякуємо, що Ти був і боровся за нашу Свободу! Дякуємо мамі Івана Ливицького за виховання мужнього сина і захисника, патріота України», – написали на сторінці Осівецької школи у соцмрежі.

Був справжнім Воїном

7 листопада жителі Скориківської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, уродженця села Лозівка, що на Підволочищині Тараса Ігоровича МОРОЗА (19. 06. 1989 р.н.), серце якого зупинилося 1 листопада під час лікування важкого поранення.

Світлої пам’яті «Тарас це – приклад справжнього Воїна з великою мужністю і незламністю духа. Він був сильним, рішучим та безстрашним», – так про Його військові подвиги, відвагу, самовідданість та про те, як Він проявляв себе з перших днів Героєм, готовим підставити під кулі себе заради інших, відгукуються побратими та бойові медики. Про тяжкі кілометри під вогнем, про біль, кров та страшні бої, про те, як попри своє важке поранення, виносив на собі хлопців та врятував життя багатьом побратимам…І хоча шляхи у житті були не прості, але його вчинок для Батьківщини це – не випадковість, це – людяність… Висловлюємо співчуття брату померлого Героя – Віталію, який зараз на фронті, стоїть на Захисті Батьківщини. І дякуємо… Щиро співчуваємо і побратимам Тараса, рідним, друзям, усім, хто знав мужнього Воїна», – йдеться в повідомленні Скориківської сільської ради.

Поховали захисника у родинному селі.

Війна забирає найкращих…

7 листопада жителі Кременецької громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця села Підлісці Анатолія Ананійовича ПОДВОРНОГО (16. 02. 1973 р.н.), серце якого перестало битися 2 листопада у лікарні м. Миколаїв помер від отриманих поранень.

Світлої пам’яті Анатолій навчався у Кременецькому лісотехнікумі, Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії ім. Т. Шевченка, був дуже добрим і щирим, позитивно налаштованим й водночас відповідальним чоловіком.

«Толік, Толічок, у це неможливо повірити. Цього не могло статися. Ти – такий завжди усміхнений, спокійний, добрий. Перед очима твоя усмішка, твої жарти, наші зустрічі, шашлики, оте просте життя, у якому було стільки тепла й світла. Я пам’ятаю, як ти був поруч, коли не стало Паші, як підтримав мене тоді, як ми стояли, обнявшись, і плакали обоє…У тих сльозах було все – біль, дружба, справжність. Як же зараз болить… просто не віриться… Війна забирає найкращих. Людочка, Аліночка, Галюся, Машенька, Міша – обіймаю вас усім серцем», – написала у соцмережі Олександра Зелінська.

Щирі співчуття дружині військовослужбовця Людмилі висловили колеги з Кременецької класичної гімназії: «Анатолій Подворний віддав своє життя за свободу та незалежність України. Вічна пам’ять Герою, чия самопожертва та мужність залишаться в пам’яті всієї громади. Колектив гімназії поділяє біль утрати з Людмилою Іванівною, її дітьми – учнями навчального закладу, та всіма рідними і близькими загиблого…».

«Тато, Татусь, Татко, Татусік, ти для мене став людиною-прикладом. Я завжди братиму з тебе приклад, бо ти був тим, кого любили й поважали всі. Ти загинув як справжній Герой – сміливий, чесний, відданий своїй справі й людям. У п’ятницю я написав тобі листа, але, на жаль, ти вже не встиг його прочитати. Навіть після тяжкого поранення ти не думав про себе – одразу почав допомагати іншим. Ти – Герой, назавжди, навіть після смерті. Не знаю, яким буде життя без тебе, але ми завжди будемо поруч думками й серцем. Ми зробимо все, щоб залишатися міцною й люблячою сім’єю, якою ти завжди нас бачив. Після твоєї смерті я став господарем нашого дому – і зроблю все, щоб ти міг пишатися мною… Ти залишив по собі не лише біль утрати, а й величезну силу, віру і любов. Ми ніколи не забудемо тебе…», – написав про батька-Героя його син Михайло.

Поховали захисника у с. Великі Млинівці.

Був демобілізованим після важкого поранення

7 листопада жителі Білобожницької громади віддали останню шану ветерану російсько-української війни, мешканцю села Білобожниця, що на Чортківщині Сергію Віталійовичу ВОЗНОМУ (26. 09. 1987 р.н.), серце якого перестало битися 4 листопада.

Світлої пам’яті Сергій «був демобілізованим після важкого поранення внаслідок виконання бойового завдання під час захисту України від російських окупантів. Висловлюємо найщиріші співчуття матері, двом сестрам, братові, синові, всім родичам і близьким Героя. Розділяємо спільно цей гіркий біль втрати…», – повідомили у Білобожницькій сільській раді.

Спогадом про захисника Сергія поділилася в соцмережі педагог Ольга Барна – вдова загиблого воїна Олега Барни: «Ще один воїн знайшов свій вічний прихисток на Пантеоні Героїв в с. Білобожниця. Герой, який став на захист країни і повернувся у рідне село зранений тілом і душею. Після 10 операцій після поранення, був демобілізований. Якось зустріла його, поговорили… Нарікав, що не може вповні дати собі раду і не знає як себе знайти в мирному житті… Намагалась розрадити-порадити… Навела приклад його вчителя Олега Барни, якому після аварії сказали, що за щастя, коли він буде просто сидіти… Олег так хотів жити і працювати заради України та своїх дітей, своєї родини, що не просто поставив себе на ноги, а й воював у 14, пішов добровольцем з початку повномасштабного вторгнення і загинув при штурмі позицій ворога… Сергій якось оживився і прямо просвітлів… І буквально за місяць згас… Осиротілий синок сьогодні отримав батькові нагороди і пам’ятний прапор…».

Понад рік часу вважався безвісти зниклим

7 листопада жителі Мельнице-Подільської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, мешканця села Окопи, що на Борщівщині,  старшого солдата Петра Гнатовича КОСТИШИНА (8. 08. 1967 р.н.), який загинув 10 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Торецьк Донецької області від мінометного обстрілу.

Світлої пам’яті Петро від вересня минулого року вважався безвісти зниклим.

Щиро співчуваємо дружині Галині, рідним і близьким, побратимам…

Був людиною великого серця

8 листопада жителі Чортківської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, командира 1-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А****, мешканця села Пастуше, старшого лейтенанта Олександра Петровича ЛІВАКА (17. 09. 1983 р.н.), який загинув 20 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Олександроград Волноваського району Донецької області.

«Життя, сповнене боротьби… Його молоде життя було непростим: відійшла в засвіти матір, полишив сім’ю батько. Найближчою, найдорожчою людиною для Олександра була його двоюрідна сестра, котре завше в усьому його підтримувала, допомагала. Від самісінького початку повномасштабної війни для захисту Батьківщини від російських зайд у стрій Збройних Сил України Олександр став добровільно, виконуючи бойові завдання на передовій лінії фронту…» – написала журналістка чортківської районної газети «Голос народу» Тетяна Лякуш.

Світлої пам’яті Олександр «був людиною великого серця – у селі про нього відгукуються з особливою теплотою. Кожен, хто звертався до нього по допомогу, знав: Олександр ніколи не відмовить та завжди підтримає. Із початком повномасштабного вторгнення він пішов на війну добровольцем… Спершу надійшло повідомлення, що воїн зник безвісти під час виконання бойового завдання. Та сьогодні ми отримали трагічне підтвердження…», – повідомили у Чортківській міській раді.

Поховали захисника у селищі Заводське.

Тернопільські