Чортків став другим рідним домом для сім’ї Овчиннікових

19 листопада 2025 р. 15:44

19 листопада 2025 р. 15:44

Із моєю візаві я познайомилася ще в березні 2022 року, коли завітала у «Дім милосердя» (що в Чорткові), аби поспілкуватися із вимушено переміщеними особами, яких жорстоке вторгнення російського ворога в Україну змусило покинути свої домівки і шукати прихисток подалі від війни. Та тоді це було, так би мовити, загальне спілкування з усіма. І ось тепер, зустрівши цю миловидну панянку в зоомагазині «Лагуна», де вона влаштувалася на роботу, вирішила і вам, шановні читачі, розповісти про нелегку долю людини, котра пережила надважкі випробування буремного часу нашої країни.

Отож, знайомтеся: сильна, вольова, та – з вразливою душею Світлана Овчиннікова.

Пані Світлана родом із Бердянська, там народилася, виросла, навчалася, там і одружилася, звивши з чоловіком своє сімейне гніздечко. 41 рік прожила у рідному місті – до повномасштабного вторгнення ворога в Україну. А далі – треба було виїжджати, рятувати життя не так своє, як маленького сина (молодшого, про старшого сина – згодом).

Треба було терміново виїжджати

– Виїхали ми, – починає розповідь Світлана, – 30 березня. Тоді у нас вже добряче «бахкало», ворожі літаки часто-густо кружляли над містом. Старший син зателефонував мені і сказав: «Треба терміново, не роздумуючи, виїжджати». Та й, оскільки мій син Данило – військовий, його частина дислокувалася в Маріуполі, то мене «орки» вже розшукували. Знаєте ж, що робили з рідними військовослужбовців ЗСУ…

Виїжджати… А молодшому синочку, Нікітою звати, на той час було чотири рочки, і невістка з внучком – зовсім маленький, кілька місяців. Пам’ятаю, вийшли ми вже на останній гуманітарний коридор у населеному пункті Азовське (біля Бердянська). Там нас забрали автобуси «Червоного Хреста». Куди їхали – не знали, казали: до Запоріжжя. А там нас влаштували в дитсадочку на ночівлю. Вранці почали питати, хто куди буде далі їхати. Хтось – на захід України, хтось – за кордон… Я, звісно ж, вибрала залишитися в Україні, бо тут – мій старший син. До Львова йшов потяг, тож поїхали. Дорогою говорили про Чортків, я навіть не знала, що є таке місто. Щоправда, невістка з внуком (лише рочок йому був) не залишилася тут, виїхала в Польщу. Так склалося… Зізнаюся, сама назва – Чортків – чомусь асоціювалася з Польщею, тому мене відразу охопила паніка. Я почала кричати, що мені в Україну! Одна жіночка мене заспокоїла: «Та це ж – в Україні».

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

Тут, на вокзалі, нас забрали військові і привезли в «Дім милосердя», де ми прожили півтора року. Відтак треба було якось облаштовувати самостійне життя: підшукувала квартиру, роботу… Це було дуже важко, причина – цінова політика, так сказати. Вартість винайму квартири просто захмарна, плюс – комунальні послуги. А в мене таких доходів не було, коштів, які виділяла держава ВПО, аж ніяк не вистачало, тому підпрацьовувала кухарем у «Домі милосердя». Відтак винайняла двокімнатну квартиру (за помірну ціну). Як-то кажуть, дах над головою є, тепер ось влаштувалася на роботу продавчинею, тож життя продовжується.

Приїхали голі-босі

– Сюди ми приїхали, як кажуть, голі-босі… Невеличка сумочка з документами, в гаманці – півтори тисячі гривень, і трішки речей сина. Знаєте, я приїхала в тапках і лише в спортивному костюмі – березень надворі, холод... У «Домі милосердя» як глянули, то відразу ж сказали: «Господи! Дайте їй взуття».

З Бердянська до Запоріжжя ми їхали дуже важко і дуже довго – майже 18 годин. Обстрілювали нас… Переїжджали 15 (!) «орківських»-рашистських блокпостів. На кожному нас виводили з автобуса, на кожному знущалися… А коли вже доїжджали до Запоріжжя (залишалося хвилин 40), побачили наші, так би мовити, пікселі, то – хто плакав, хто на коліна падав. Це була невимовна радість.

Моторошні спогади

– Обшукували. На мені кофту розірвали – шукали татуювання, чи не пов’язані ми з військовими, націоналістами, такими структурами, як «Азов»… Знаєте, тоді страху вже не було, навпаки – сильна ненависть до ворогів-загарбників. Шарпали нас сильно, погрожували автоматами. Один дитину мою образив нецензурною лайкою, то я як накинулася на нього з кулаками… Жінки мене в автобус затягнули, заспокоювали, бо «орк» запросто міг розстріляти на місці.

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

Скажу так: перебоялася вже тоді, коли ми пересиджували-переховувалися в підвалах. Адже в Бердянськ зайшли ворожі танки 26 лютого 2022-го. Тоді ж почали ловити людей на вулицях, розстрілювали, кидали в підвали, знущалися, катували… Містом їздили на танках, у дворах біля будинків стояли «буки». Щодня чули гучні постріли; до нас доносилася інформація: то там у дворі людей розстріляли, то там… «Орки» не перебирали: хто є хто. Якщо щось їм не сподобалося, то відразу – «на підвал» (у колишньому приміщенні поліції). А звідти – хто виходив, а хто й не виходив… Ті, хто виходив, то, однозначно, – зі зламаною психікою (катували людей). І я одного разу попала «на підвал», дивом звідти вийшла, а своїм сказала, що затрималася в довгій черзі за продуктами. А тоді – всіх, хто був у магазині, забрали і кинули в підвал без усяких причин: заїхали «хазяєва»-«визволітєлі», і все.

«На підвалі» у ворога

– Били… Допитували… Не знаю, яким чином, вони знали наші прізвища і хто ми такі; дізнавалися, у кого в сім’ї є військові. «Орки», мені на щастя, ще тоді не знали, що в мене син – військовий. Всю інформацію здавали місцеві, які швиденько, скажімо, перевзулися під москалів. 80 відсотків містян виїхало, залишилися лише ті, в яких чи то батьки дуже старенькі, чи то хтось у сім’ї важко хворий, та й ті, хто чекав росію і тішився москалями. Буквально за два тижні «визволітєлі» знали все про людей, які залишилися в місті. А з підвалу дивом вийшла, бо казала, що в мене маленька дитина. Запитували, як я відношуся до росії. Повірте, задля порятунку життя синочка і свого казала, що – люблю «расєю», а в думках: «щаслива аж до срачки, що рашка прийшла, приперлися «визволітєлі», блін…».

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

Проте це було, така їхня «поблажливість», лише на початку, бо потім у місто зайшла дуже жорстока москальня, яка могла розстріляти навіть через те, що не так подивився.

Боляче знати, що багато знайомих «перевзулося» на рашку, вони й зрадницьки доносили: хто де живе, хто чим, так сказати, дихає, в кого родичі пішли захищати Україну, де хати порожні…

Коли я вже виїхала з Бердянська, то телефонувала сусідка і казала, що біля моїх дверей кожні дві години патрулюють озброєні «орки» з поліціянтами. Вони не знали, що я виїхала. Дякувати Богу, раніше вони не дізналися, що в мене син в ЗСУ, бо мене точно вже не було би на цьому світі, вибивали б усю інформацію до останнього. І не доказала б я їм, що нічого про сина не знаю.

Ніколи не зрозуміють ті, які не були в подібній ситуації, що відчуває людина, коли на неї ворог направляє автомат…

Переховувалися в підвалі

– Коли ми переховувалися в підвалі, з нами були діти, молоді мамочки. І я розуміла, що дівчата більш слабкі. Не можу сказати, що мені не було страшно. Дуже страшно! Я боялася за всіх, боялася, щоби вони не бачили тіла загиблих. Тому з підвалу виходила я – чи то світло увімкнути, аби телефони підзарядити, чи то по продукти і т. п. І бачачи переляк у їхніх очах, я аж ніяк не могла показати своєї боязні. На вигляд я людина із сильним характером, але ніхто не знає, що робиться у мене в душі. Зізнаюся, важко тримати оту планку, що ти сильна, все можеш, все сама вирішиш… Хочеться хоч трішки, хоч деколи побути слабкою, щоби хтось за тебе вирішив ту чи іншу проблему.

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

Переховувалися у звичайному підвалі, як у більшості багатоповерхівок. Виносили з квартир табуретки, ковдри, подушки. Все стягували вниз. На землю клали двері, аби не так було холодно; дітям зсували докупи табуретки, настилали на них дошки, накривали їх ковдрами.

Центральний вхід до підвалу ми закривали-підпирали патиками, щоби ніхто з вулиці не зміг відкрити. А коли виходив хтось з нас, то домовлялися про певний код стуку. Були такі моменти, наприклад, я вийшла, а в наш мікрорайон заїхали «орки», і треба було якось попередити своїх. На щастя, у нас ще працював стаціонарний телефон (ще від батьків мені залишився), протягнули дріт до підвалу, тож на нього й телефонувала.

Коли почали гатити по Маріуполю…

– Треба сказати, Маріуполь від нас 80 км. Коли в Бердянську на гору виходиш, то «Марік» – як на долоні. Тож коли рашисти почали гатити по Маріуполю, таке зарево стояло! 26 лютого вони увірвалися в місто. Тоді вже і в нас не було ні світла, ні газу. Люди почали швидко виїжджати з Маріуполя, чомусь вибрали напрямок – на Бердянськ. Ніхто тоді не думав, що москальня піде далі, не знав, що – повномасштабна війна. Попри танки рухалася довжелезна колона цивільних автівок, більшість із написами – «ДІТИ». Та орки на це не зважали – розстрілювали всіх і вся. Це було жахіття!

Тоді трохи нас рятувало те, що бердянське кільце – роздоріжжя, яке веде на Запоріжжя, Донецьк, Дніпро, ще тримали наші хлопці. Проте, коли орки вже розставили свої блокпости, то проїхати було не можливо. Вони озвіріло, осатаніло вибірково витягували людей з автівок, автобусів – кому забороняли далі їхати, а кого й розстрілювали, хто чинив опір.

«Дорога життя»

– Коли ми виїжджали з Бердянська, то шлях проліг через міста Оріхів, Василівка (зараз окупована) Запорізької області. І ось, коли вже проїхав ці міста, як називали, «дорога життя» – єдина вільна в той час дорога на Запоріжжя, то можна було вважати, що ти вже на території України. Слід сказати, шлях був замінований. Ми бачили підірвані автівки, рештки людських тіл в машинах, обабіч дороги… Синочок мене запитував, що то таке, казала йому – манекени. Так ось, на одному з блокпостів нам, дорослим, наказали вийти, в автобусі залишаються тільки старі й діти. Нас відштовхували назад від автобусів, розтягуючи шеренгу. Автобуси рухалися поволі вперед також на величенькій дистанції один від одного. Я вголос запитую: «Що ж вони таке роблять? Навіщо?», а мені одна жінка й каже: «Дорога – замінована! Якщо один автобус підірветься, то щоби наступний не загорівся». Але ж там, в автобусах, діти, літні люди!..

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

Так ось, коли я, скажімо, доглупала, що й до чого, то бігла по тому замінованому узбіччю до автобуса стрімголов. Схватила водія за шкварки: «Ти що, паскудо, робиш?!». А він: «В нас такий наказ – в автобусах залишити тих, хто ще нічого не може для «країни», і тих, хто вже нічого не може»… Ось такою була наша «дорога життя», такий «зелений коридор» – 11 автобусів із біженцями. Найбільший страх охоплював, коли починало сутеніти. Бо тоді рашисти могли що завгодно зробити, не дивлячись на те, що нас супроводжували чотири автівки «Червоного Хреста». На блокпості нас могли тримати й зо три години. Багато було труднощів. На останньому цьому «зеленому коридорі» рашисти вже надто знущалися.

Як уже казала, коли побачили наших військових, то почуттів словами не передати. Хлопці заходили до нас в автобус і казали: «Вже все добре, ви вже з нами, ви – в безпеці!». У мене навіть зараз, при розмові, сльози на очі навертаються і мурахи по тілу. Таке відчуття, наче потрапив у зовсім протилежну реальність, як між пеклом і раєм.

Бердянськ… Як там зараз?

– Під рашистами, окупований. Там залишилася моя подруга, не мала змоги виїхати, бо батьки дуже хворі. Хоча вони їй казали, аби виїжджала, та вона собі того ніколи б не пробачила, що залишила батьків. З нею я час від часу спілкуюся. Каже, що їм там дуже важко. Вона не підтримувала й не підтримує москалів. На роботу не може влаштуватися. Місто руйнується, все довкола нищиться, лимани сохнуть, риба вимирає; вартість за комунальні послуги дуже висока, медицина на низькому рівні.

Рідний Бердянськ сниться мені щоночі. Уві сні, здається, що я вдома. І Нікіта дуже хоче додому. Надія є! Знаю, що в нашій квартирі хтось живе. Але хто?..

Досі він вважався зниклим безвісти

Торкнулися, мабуть, найбільш болючої теми – про старшого сина… І знову очі моєї візаві наповнилися слізьми… Наче великий ком ковтаючи, починає розповідати.

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

– Два з половиною роки я нічого про нього не знала. На початку повномасштабного вторгнення він був у Маріуполі. У квітні 2022 року втратила з ним зв’язок. Далі – невідомість… Довго його розшукувала, писала у всі інстанції, намагалася отримати хоч якусь інформацію через волонтерів (є такий сайт «Вільна Україна»). Кожна звісточка для мене надзвичайно важлива. Й ось надійшла, мені зателефонували: «Ваш син в полоні, живий». Уже четвертий рік в полоні – ув’язнений, росія засудила його на 28 років за те, що він бандерівець, і за неонаціоналістичну ненависть. Всі українці для москалів це – бандерівці. Зараз Дані 24 роки. Всього один раз, якимось дивом, мені вдалося почути його голос. Стільки всього хотіла запитати, а в результаті – розплакалася так, що й слова не змогла витиснути з себе. Живу надією, що його звільнять, обміняють. Дякувати Богу – живий!

Наразі над його звільненням працює координаційний штаб. На превеликий жаль, у мене немає коштів, аби виїжджати на мітинги, на різні зібрання щодо цього.

Як живеться у Чорткові?

– Дуже подобається спілкуватися з людьми. А при теперішній моїй роботі – багато нових знайомств, спілкування. Хоча, зізнаюся, бувають і неприємні ситуації, навіть конфлікти, спричинені невдоволенням місцевих, що я переселенка. Як казали, «східнячка», «москалька», що саме із-за нас почалася війна і т. п. Такі звинувачення чую здебільшого від місцевих людей старшого віку. На що я завжди відповідаю: «В душі я патріотка більше, ніж ви». І прости, Господи, ненависть до москалів-загарбників у мене не зменшується, як треба буде мені взяти в руки зброю, то візьму не вагаючись. Наші жінки (з Бердянська) виходили захищати дітей з тим, що попадало під руки. Одна в пориві злості вийшла з металевою кружкою в руках. Ми потім так сміялися. А вона казала: «Та, може, хоч би зуби «орку» повибивала чи око…». Знаєте, орки завжди ходили групками, поодинці – ніколи, бо ж боялися, знали, що такі як ми, і кружкою заб’ємо.

До речі, знаю, що в Бердянську і зараз ведеться підпільна партизанська війна… Розповсюджують патріотичні листівки, розвішують жовто-блакитні стрічки.

Пам’ятаєте, 24 червня 2023 року в Бердянську російські військові вбили двох підлітків, 16-річних Тіграна Оганнісяна та Микиту Ханганова. Вони були активістами, виступали проти російської окупації. І, до речі, рашистам їх здав їхній же вчитель. Хлопці були справжніми патріотами України, хоч і розмовляли російською.

Я і зараз, скажімо, закидаю словами російською, та це не означає, що я москалька. Запевняю, ніхто з моїх друзів, знайомих не сказав би приїжджим – «понаїхали», як це закидають тут нам місцеві. Боляче й образливо чути в свій бік таке. Ми всі – українці, не дивлячись з якого ми регіону, в наших жилах тече українська кров.

Автор: фото з архіву Світлани Овчиннікової

Якось одна бабуся, вказуючи на мого синочка, сказала: «Він повинен розмовляти українською!». Так, я згідна. Але, зрозумійте, він сам повинен усвідомити, що українська – його рідна мова. Але ж – не з примусу, не з-під палиці, як кажуть. Схоже, як і віра в Бога. Не заставляти ходити до церкви, бо – так треба, а з глибокого усвідомлення. Тепер Нікіта почав цікавитися: хто такий Господь, знає, що у важких ситуаціях Він нам допомагає, оберігає.

Тож з Божою ласкою в нас все буде гаразд!

Тернопільські