«Ми більше не живемо в чужій тіні»: Співак Ігор Целип про чотири роки культурного спротиву

03 грудня 2025 р. 22:15

03 грудня 2025 р. 22:15

Співак Ігор Целип з Тернопілля за останні роки переосмислив своє творче коріння, власну сценічну мову й навіть саме право на культурну тишу. Ми поговорили з артистом про те, що означає вирости з-під уламків російського культурного простору, чому відмова від частини минулого — це не війна з собою, і як українська музика пережила найважчий, але найчесніший період свого становлення.

— Ігоре, три роки повномасштабної війни. Як змінилося твоє ставлення до “культурної спадщини”, яка раніше здавалася невинною частиною побуту чи дитинства?

– Війна показала, що культура ніколи не буває нейтральною. Те, що ми колись сприймали як «просто музику» чи «просто книжки», виявилося інструментом впливу. Російський культурний простір довго був для нас фоном — але фон теж говорить. І те, що він говорив, не було про свободу. Тому для мене цей період — не очищення від спогадів, а розуміння, що насправді належить мені, а що було нав’язаним.

— Багато артистів публічно відмовлялися від російських творів. У тебе був такий етап?

– Так, і це був дуже особистий конфлікт. Є речі, які я слухав у підлітковому віці, які мають сентиментальне значення. Але коли твоє місто обстрілюють, а на вулицях чути сирени, ці сентименти зникають. Ти раптом розумієш, що частина цього культурного минулого була інструментом м’якої сили, яка готувала ґрунт для реального насильства. Тому відмова — це не зрада себе, а прояв самоповаги.

— Чи можна назвати це конфліктом із власним минулим?

– Швидше — дорослішанням. Ми довго жили в ситуації, коли наше — було непомітним, а чуже — автоматично вважалося якіснішим. Коли ти це усвідомлюєш, виникає внутрішній спротив: «чому я досі думаю чужими категоріями?» І цей конфлікт не руйнує тебе, він змінює

— Як ці зміни відбилися на твоєму творчому процесі?

– Я завжди співав та говорив виключно українською. Українська відкрила інший ритм, іншу інтонацію, інший спосіб думати. Крім того, я почав більше працювати з українськими традиційними інструментами, з народними мотивами — не буквально, а як з інтонаційним кодом. Я відчув, що можу говорити своїм голосом, а не адаптацією чийогось.

— Чи є, на твою думку, ризик, що відмова від минулого перетвориться на самоцензуру або заборону?

– Ні, якщо відмова усвідомлена. Це як із токсичними стосунками: ти не вибудовуєш мур, ти просто кажеш «мені це більше не підходить». Ми не ворогуємо з минулим, ми його переоцінюємо. І це нормально. Українська культура сьогодні швидко зростає, і вона нарешті стає домінантною — не тому, що щось заборонили, а тому, що ми почали бути собою.

— Як ти відчуваєш стан української музики зараз, на четвертому році війни?

– Ми зараз у періоді народження нової музичної ідентичності. Це боляче, але чесно. Українські артисти перестали дивитися на схід у пошуках схвалення. Ми втратили ілюзії — і це величезне звільнення. Я вірю, що через кілька років ми побачимо плоди цього спротиву: українська музика стане не «альтернативою», а нормою.

— Якщо коротко: що означає боротися з російським культурним простором?

– Це означає вибирати своє. Не з ненависті — а з любові до того, хто ти є. І не жити більше в чужій тіні.

Тернопільські