Новий проєкт під назвою «Памʼять – сильніша за час» представила Тернопільська міська організація «Просвіти»

06 грудня 2025 р. 21:48

06 грудня 2025 р. 21:48

Тернопільська міська організація «Просвіти» розпочала новий проєкт під назвою «Памʼять – сильніша за час», аби розповідати про життя й фронтові дороги полеглих Героїв. Це водночас, як точно  зауважила просвітянка, депутатка обласної ради Ірина Шумада, й про віру в українське майбутнє – переможне, мирне та щасливе, де пошановуватимуть своїх захисників. Адже допоки пломеніє памʼять, доти наші загиблі воїни живі.

Ініціатива проєкту належить заступниці голови ТМО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, викладачці Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Галині Шот. Звісно, вона виступила й модераторкою зустрічі-памʼяті. Перший захід цього циклу присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну, яку так щиро любили, тож, коли над нею розпростерся чорний смерч війни, взяли до рук зброю, твердячи «Хто, як не ми».

На вечір памʼяті, крім просвітян, зібралося також чимало студентів Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя, Галицького фахового коледжу ім. В. Чорновола та учнів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів-правового ліцею №2. Серед почесних присутніх – Іванова мати – Марія Вітишин і Ярославів батько – Володимир Кондришин.

Презентації про життєвий та бойовий шлях Івана Вітишина й Ярослава Кондришина підготували студенти Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Антоніна Федорук і Данило Завитій.

Присутні, серед іншого, дізналися, що Іван Вітишин та Ярослав Кондришин народилися в Тернопільському районі – один у с. Велика Лука, інший у Смиківцях. Іван здобув фах столяра-теслі, Ярослав же отримав диплом вчителя інформатики та математики, працював інженером, мав активну громадянську позицію, тож був членом Спілки української молоді в Україні, ВО «Свобода» та «Просвіти», волонтером, під час Революції Гідності отримав на столичному майдані Незалежності кульове поранення.  Іван був старшим сержантом 80-ї окремої аеромобільної бригади, Ярослав – заступником командира бойової машини військової частини А4667. Іван загинув, маючи повні 38 років. Рівно стільки ж літ на білому світі прожив й Ярослав. Обидва Герої полягли на Донеччині. «Кіборг» Іван загинув у січні 2015 року, захищаючи Донецьке летовище. Ярослав упав навічно 27 листопада 2023 року в бою з рашистами біля Кліщіївки Бахмутського району.

Людей треба памʼятати за живими спогадами – переконана виховниця Тернопільського осередку Спілки української молоді в Україні Леся Голик. Власне, такими споминами вона й поділилася про Ярослава Кондришина, зокрема навіть навела факт, як він допомагав її матері разом з іншими сумівцями складати дрова у селі. Каже, що часто згадують члени СУМу про Ярка (так називали його друзі, такий позивний мав і на фронті), про інших сумівців, які загинули на війні, а їх 14. «Вони є частиною нашого повсякденного життя – наші спогади, молитви», – наголосила пані Леся.

Про Ярослава Кондришина мовила й заступниця директора з навчально-виховної роботи Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя, кандидатка педагогічних наук Ірина Каплун. У цьому навчальному закладі він працював інженером-електронником 13 років. «Ярослав був скромним, дуже відповідально ставився до роботи, завжди охоче допомагав іншим. Тепер розуміємо, що це був його внутрішній стержень, сила», – зазначила пані Ірина. Значний його внесок, зокрема, в роботу видавничого відділу з оформлення навчально-методичної документації. Згадала й про те, як Ярослав з початком великої війни «жертовно взяв на себе величезний шмат додаткової праці» з ведення Єдиної державної електронної бази з питань освіти релокованого електромеханічного коледжу з Маріуполя.

На вечорі-реквіємі мовилося й про захоплення Ярослава Кондришина – вишивання. Кілька Ярославових вишитих полотен представили під час проєкту «Памʼять – сильніша за час». Узагалі з цими рукотворами могли ознайомитися студенти Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя й у своєму навчальному закладі на виставці робіт Героя.

У виступах звучало чимало теплих і щирих слів про Ярослава Кондришина. Про його працелюбність, умілість також наголошували. Скажімо, викладачка Тернопільського національного медуніверситету ім. І. Горбачевського Орися Смачило добре знала Ярка. Каже, що він навіть «прекрасно ліпив вареники, чудово працював на городній ділянці».

Іван Вітишин також залишився у памʼяті великим працелюбом. Його мама – Марія Вітишин мовила, що без нього жодні роботи в родині не обходилися. Умів, скажімо, готувати смачні страви, не цурався праці на городі, знав толк у будівельній справі. А ще його рідні називали Іван-нянь, бо няньчив, доглядав, виховував не лише своїх трьох доньок, а й племінників, приділяв їм багато уваги. За натурою він також був воїном. Служив чинну військову службу в лавах Національної гвардії України в Криму. Коли російський агресор 2014 року окупував український півострів, вдерся з війною на нашу землю, Іван Вітишин пішов у військкомат, просився на фронт. Йому сказали пройти медогляд і чекати. У серпні того ж 2014 року мобілізували, свої бойові навички вдосконалював на Яворівському полігоні. Звідти телефонував і твердив, що кардинально змінює власне життя, бо покликання своє знайшов у військовій службі. А потім був Донецький аеродром, де в новому терміналі у січні 2015 року загинув. У руках він тримав світлину, на якій були зображені його донечки, що мали на той час 12, 15 і 17 років. Він їх страшенно любив, пишався ними, за них молився.

Іван Вітишин не мав захоплення вишивати, як Ярослав Кондришин. Зате його мама – Марія Вітишин дуже любить вишивати. Чимало вишила чоловічих сорочок, жіночих блузок, ікон. Івановим донькам теж власноруч вишиті речі подарувала. А от синові – ніколи. Можливо, тому, що вдома були вишиті сорочки ще її батька. Вже будучи на війні, Іван одного разу під час телефонної розмови з матірʼю попросив вишити для нього сорочку червоними та чорними нитками. Пані Марія одразу ж узялася за справу, гадала, що син прийде у відпустку чи повернеться з фронту та тішитиметься гарно вишитій сорочці. Залишилося лише дошити рукави, коли дізналася страшну новину – її любий син загинув. Не могла вже вишивати, не було сили, хіба біль і сльози. Дошивала  вже Іванова сестра. І цю вишиту сорочку поклали «кіборгу» в труну.

Іван ніколи не дозволяв собі за життя тривожити маму, тож навіть у сон до неї прийшов лише один раз, принісши їй два букети білосніжних пролісків. Зате сестру у сні просив передати матусі, щоб вона розповідала всім про нього, тоді їй буде легше на душі. Після цього в Марії Вітишин виник задум написати книжку про сина. І написала, видала. Мовить, що її книжка «Мій син – кіборг» залишиться живим памʼятником Іванові, зігріває її «теплом присутності сина».

Марія Вітишин зізналася, що вчиться нести біль і водночас вчить це робити інших згорьованих матерів. Деколи просто не вистачає сил іти далі, але це хвилинна слабкість, бо сили вона черпає у сина. «Стараюся нести памʼять про свого Івана, його полеглих побратимів і завжди усміхатися, хоч серце плаче. Бо наші хлопці поклали власне життя, щоб ми усміхалися, памʼятали про них, але не впадали в розпач», – поділилася думками пані Марія. І водночас подякувала всім присутнім, що їй «допомагають продовжувати любити свого сина, бо доки про нього мовлять, він живий».

Активна просвітянка, депутатка обласної ради Ірина Шумада, віддаючи глибоку шану батькам Героїв, теж наголосила, що маємо нести памʼять «на всі покоління й віки про тих, які стали прикладом нашої національної ідентичності, героїзму».

Тим часом відома тернопільська художниця, просвітянка Наталія Басараб, яка творить портретний цикл наших захисників «Їхні очі дивляться в душі», написала, звісно ж, й портрети Івана Вітишина та Ярослава Кондришина та подарувала матері й батькові загиблих воїнів.

Певна річ, під час зустрічі-памʼятті в межах нового проєкту «Памʼять – сильніша за час» звучали патріотичні музичні й поетичні твори у виконанні студентів і працівників Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Данила Завитія, Антоніни Федорук, Романа Крушельницького, Максима Голуба, Злати Максимів, Тетяни Ликавської та Богдана Сушка. Духовні пісні виконав хор «Adoramus» церкви Св. апостола Петра в Тернополі (керівниця Оксана Цимбалюк). Благословив проєкт і присутніх священник УГКЦ о. Сергій Сенчишин.

Тернопільські