«Страшно не боятися, а бути бездіяльним»,- захисник Руслан «Ведмідь» про 11 років війни, поранення і ціну виживання

12 грудня 2025 р. 10:31

12 грудня 2025 р. 10:31

Є питання, які ми боїмося ставити тим, хто повертається з фронту. Боїмося почути правду, що підтвердить наші найстрашніші очікування або буде не такою солодкою, якою ми б хотіли. Ми мали змогу поспілкуватись із нашим захисником Русланом (позивний «Ведмідь») – один із тих, хто став на захист України ще в 2014-му, коли мало хто вірив, що це лише початок. Сьогодні, пройшовши крізь поранення, втрати побратимів і повернення на фронт, він говорить те, що має почути кожен. Без пафосу, без прикрас – просто як є.

– Руслане, багато хто був шокований 24 лютого 2022-го. Для вас це теж був шок?

– Ви знаєте, всі хлопці, які пройшли АТО, усвідомлювали – це був лише початок. Я прекрасно розумів, що воно буде, і в набагато гіршому масштабі, ніж було в АТО. Ми готувалися. Якщо не фізично, то морально точно. І знали, що потрібно діяти, щоб щось змінити. Тому в 2022 році я прийняв свідоме рішення приєднатися до 105 бригади ТРО.

– А страх був?

– Неодноразово молився як востаннє – думав, що все, це останні слова в моєму житті. Страх – це нормально. І хоробрість – це не відсутність страху, а якщо ти робиш те, що треба, незважаючи на нього. Бездіяльність – ось що по-справжньому страшно.

– Якщо можна, розкажіть, будь ласка, як ви отримали поранення?

– Почався бій, ми його прийняли. Побратим отримав поранення і я пішов йому допомагати, і в той момент мені граната під ноги впала. Просякло осколками, рука зламана, нога переламана. Евакуацію чекали довго, листопад, холодно, дрони не давали нас забрати. Тоді з життям вже прощався. Після таких моментів на межі починаєш по-іншому його цінувати. Розумієш, як легко втратити. Те, що для іншої людини може здаватися взагалі непомітним, ти цінуєш. Наприклад, можливість зранку прокинутися, випити кави.

– Ви після поранення повернулись на фронт? Чи не було бажання відпочити, адже ви вже третій рік на передовій?

– Відпочити – було. А от піти – ні. Хтось повинен залишатися. Бачите, не всі, хто приходить зараз, мають мотивацію чи досвід. Після лікування я відмовився від звільнення і не планую, хоча по висновку ВЛК перебуваю у статусі «обмежено придатний». Я б хотів стати інструктором, хочу навчати, готувати, передавати те, що знаю.

– Чи помітили ви зміни між настроєм військових у 2014 році, у 2022 і зараз?

– Це двояке питання. Якщо про мотивацію, то у 2014-му всі хлопці були змотивовані. Тоді всі свідомо йшли. Кожен знав, чому він там і що повинен робити, щоб зупинити ворога, щоб він не пройшов далі. Не треба було пояснювати. Кожен був на своєму місці. На початку 2022-го теж мотивація була сильна. А зараз є інший бік медалі – втома. Тотальна втома і виснаження. Моральне і фізичне, що просто не дає далі виконувати в повному обсязі всі функції. Я б не сказав, що люди розчарувалися чи стали слабші, вони просто змучились. А щоб це змінити, потрібно, щоб на заміну прийшли інші хлопці, які зможуть продовжити цю фазу війни.

– За ці роки у вас більше досвіду, нові воїни приходять і їм ще потрібно вчитись. Чи може це бути загрозою, що ми втратимо силу й позиції на передовій?

– Відверто кажучи, мені незрозуміло чути від чоловіків, що вони не готові до війни. А що, я був готовий чи мої побратими? Зараз є безліч можливостей, безкоштовних курсів, навчань, щоб освоїти певні навички бойової підготовки, щоб бути готовим. Війна триває вже не один рік, і ми маємо усвідомити – нам є за що боротись. Якось, під час лікування, я їхав у таксі, водій був молодий хлопець років 23-24. Почалася розмова про війну, і він сказав: “Як я можу піти, якщо мене ніхто не навчив?” Це слова людини в Україні, де 11-й рік триває війна. Він не усвідомлює, що може сам піти на медичні курси, на тактичну підготовку. Звісно, ніхто не каже одразу йти на фронт, але якщо фронт не вистоїть, тоді війна прийде сюди. А ворог не питає, готовий ти чи ні. Хоча б для власної безпеки я раджу не втрачати цей час і пройти навчання, щось почитати, переглянути відео про способи надання першої допомоги або самооборони. Іноді здається, що люди в тилу трішки не так уявляють війну. Вони дивляться на неї по телевізору, наче на кіно. Вони не бачать, що таке, коли окупант прийшов у село і зрівняв його із землею. Це вже мертві села, і вони ніколи в житті не будуть відновлені ніким.

– Я часто чую від військових, що коли повертаються додому, наприклад, у Тернопіль, не можуть залишатись тут довго, їх тягне назад до хлопців, побратимів, вони за них переживають…

– Правда. Адже за роки війни ми вже не просто військові чи побратими, ми вже як брати. Ми все разом переживаємо. І коли ти тут, у тилу, тебе не відпускає думка: “А там хлопці, може, потребують моєї допомоги прямо зараз». А тут, удома, спочатку буває відчуття порожнечі. Бачите, довгий час там, на фронті, світ ділиться на чорно-біле: попереду ворог, позаду товариш, і ти чітко розумієш, куди рухатись і для чого. Вдома спочатку настає свого роду розгубленість. Багато всього: емоцій, ситуацій, відчуттів, людей. Цей момент іноді нам, військовим, дуже важкий. Це те, що називають адаптацією – пошук нових сенсів і розуміння що робити далі. Війна міняє дуже сильно. Хто б не казав: “Я повернувся такий самий”. Неправда. Я ніколи не повірю, що людина залишилася тією самою. Завжди залишаються душевні шрами. Скільки побратимів втрачено… І з цим дуже важко жити.

– Що вам допомагає зберігати внутрішнє світло? Не впасти повністю в цю темряву війни?

– Рідні. Думка про те, що тебе вдома чекають, думка про те, що ти комусь потрібний. Це дуже важливо. Не у всіх є така підтримка.

– Ви мрієте? У вас є віра в те, що попереду ще багато всього?

– Ви розумієте, я вірю, що буде все добре, закінчиться війна. Коли я їхав у відпустку і таксист мене запитав, чи вірю я в те, що ми переможемо, що Україна переможе, я йому відповів: “А яка тоді суть мого перебування на війні, якщо я не вірю в нашу перемогу?” Так само завжди повинна бути якась мета. Зрозуміло, що не все в твоїх руках. Але повинна бути мрія, до чого ти прагнеш. Закінчиться війна, наприклад. Знайти себе, займатися якоюсь улюбленою справою. І в мене є така мрія. Я щиро вірю, що ми переможемо і повернемося додому.

– Що допомагає не втрачати віру? Волонтери, люди, які звідси щось везуть, передають, дитячі листи?

– Це дуже важливо. Особливо, коли ти береш у руки дитячі листи і бачиш, читаєш ті слова щирі, які в них написані, малюнки дитячі. Дуже рідко бувають такі люди, які стримують себе без сліз, коли читають такі листи.

– Як ви дивитесь на те, що всі кажуть: війна в Україні – це просто буферний момент, що насправді в Росії великі плани йти далі?

– Повірте, тут немає часу думати – чи це локально, чи масштабно. Війна є війна. Тобі є задача втримати ділянку, вижити, зберегти життя побратимів. Але якщо ми хочемо виграти, нам потрібно змінюватись, і починати з себе. Щоб змінити країну, потрібно змінювати, в першу чергу, себе. І не казати, що мені країна зобов’язана, що мені країна дала. А задати собі питання: що ТИ зробив для цієї країни, щоб жити по-іншому, щоб у нас було дійсно все добре? Що ти зробив для того, щоб щось помінялося? Коли кожна людина зможе відповісти собі на це питання, тоді будуть реальні шанси на зміни. Бо ворог є не лише зовнішній, є ще внутрішній – байдужість. І коли переможемо його, тоді вдасться перемогти і зовнішнього. Я в це вірю. Вірю, що ми переможемо і повернемося додому. Що попереду ще все найкраще.

Журнал CITYLIFE business

Тернопільські