Створює картини з алмазної мозаїки та допомагає ЗСУ: історія 16-річного Олександра з Чорткова

15 грудня 2025 р. 21:26

15 грудня 2025 р. 21:26

Олександр Кіт — юнак з міста Чортків. Він навчився створювати алмазну мозаїку й таки став одним із волонтерів для українських захисників. Його роботи на аукціонах виставляють і продають по Україні та закордоном, а всі виручені кошти спрямовують на допомогу війську.

Опанував Олександр новий вид рукоділля приблизно у вісім років. Почалося все з чергової поїздки у місто Трускавець, де він регулярно буває на реабілітації. З дитинства у хлопця церебральний параліч. Мама Ірина каже, син спершу взагалі не ставав на ноги, а зараз може потрохи ходити у школі чи вдома. І все завдяки пройденій реабілітації.

У Трускавці перед прощальним вечором, який організовували куратори для дітей, кожен щось виготовляв власними руками, аби презентувати й отримати подарунок за свою працю. Олександр спершу не знав, що буде робити. Допомогла мама, яка у місцевому магазині знайшла невелику картину. Її треба було заповнити  за схемою, приклеюючи маленькі кольорові стрази.

Алмазна мозаїка — терапія і волонтерство

— Спитала Олександра, чи буде клеїти, він сказав: «Так». Ми взяли картину, хоч такого й ще не бачили. Вона була на звичайній картонці. Син зробив і йому так сподобалося, що попросив одразу ще. Пам’ятаю як сьогодні, купила ведмедика, дракончика і рибку, — пригадує Ірина.

Хлопець тоді за вечір склав половину однієї картини, хоч перед тим мав тривалі виснажливі реабілітаційні процедури. Решту завершив впродовж наступних двох тижнів у Трускавці.

Мама розповідає, що вже вдома він часто брався за роботу, щоб вгамувати емоції. Дрібні деталі швидко лягали на полотно й водночас заспокоювали хлопця, коли був роздратований. Нове захоплення допомогло юнаку покращити й  концентрацію уваги.

З початком повномасштабної війни знайомі сім’ї Кіт виїхали до Німеччини і долучилися там до волонтерства та організації благодійних заходів, зокрема, і ярмарків для збору коштів на ЗСУ. Олександр вирішив теж допомогти, запропонувавши пересилати їм свої картини на продаж. Тоді родичі за зібрані кошти з благодійних подій придбали автомобіль та генератори.

Згодом свої картини юнак почав віддавати й на аукціони, які організовують у самому Чорткові. Куди і за скільки їх продають, він не завжди знає, бо незалежно від суми, у нього емоції одні — радість, що зроблена робота приносить користь.

Цього року місцевий благодійний фонд та голова Чортківської громади урочисто вручили хлопцю подяку за його волонтерський внесок. Розповідає пані Ірина, що для нього це стало несподіванкою : Він знітився і спершу не планував йти на вручення, але набрався сміливості й таки пішов. Казав, щоб я теж йшла з ним, коли вручатимуть нагороду, а я йому відповідаю, що то його заслуга, то сам має й отримати.

Однією з найбільших робіт Олександра стала картина «Перемога» для аукціону до Дня Збройних сил України, що відбувся 6 грудня. Аби встигнути її передати на подію, Олександр впродовж трьох тижнів весь свій вільний час працював. Виставлений лот продали за 25 тисяч гривень. Загалом, на благодійність хлопець вже зробив і віддав близько двадцяти своїх робіт.

У січні 2026 року громада знову планує благодійний аукціон й Олександр має намір підготувати новий лот на патріотичну тематику.

Про мрію програмувати, футбол та котів

Зараз юнак навчається у 10 класі й уже мріє здобути фах, пов’язаний з комп'ютерними технологіями. Перед святом Миколая Олександр написав лист, де зазначив:

— Хочу ноутбук. Хоч старенький, будь-який ноутбук, щоб вчитися, бо хочу стати програмістом, — написав він.

За словами Ірини, у сина добре розвинена зорова пам’ять. Він чудово орієнтується у телефоні і швидко все знаходить, а ще пам’ятає чимало деталей з глибокого дитинства.

Захоплюється також футболом, як і його молодший брат, який грає у місцевій дитячій команді. Олександр деколи приїжджає на тренування до нього та спостерігає збоку. А от на змагання брата їздить завжди, щоб підтримати. Хлопцю теж придбали форму і гетри. Єдине, що у ногах добре не чується, аби грати. Тому поки тільки вболівальник, але одного разу після футбольного матчу брата наважився: вийшов на поле, тримався за ворота й пробував дати пас.

З малих років юнак мав доволі сором’язливу вдачу, але зміг це перерости, розповідає мама. Тепер він не боїться запитати те, що його цікавить не тільки у знайомих, а й у перехожих. Одного разу, коли гуляли в парку, він зустрів старшого чоловіка з маленькою собакою й почав розмову першим, розпитуючи про породу.

Тварини - ще одна велика симпатія Олександра. Вдома у них живуть пекінес, мініатюрний пінчер і двоє котів. А ще хлопець підгодовує вуличних, які приходять на подвір’я.

— Приїжджає він зі школи, а один кіт сидить перед порогом, інші на дорозі і тільки заглядають, коли то він вже вийде до них. Якщо я або менший син виходить, коти тікають. Як тільки Саша, вони помаленько-помаленько підходять до нього. Був один такий кіт, що спершу сидів біля входу на подвір’я, потім біля криниці. З часом вже чекав перед вхідними дверима, а восени навіть і до кухні забігав, — розповідає жінка.

Прикладом для хлопця є його тато. Разом вони постійно щось ремонтують, пораються на городі, обривають яблука. Головне, що зараз Олександр може самостійно пересуватися.

З початком підліткового віку юнак за пів року підріс приблизно на 10 сантиметрів. Отож дитяча коляска-тростинка, у якій він пересувався, уже була замалою. У районному відділі соціального захисту сім’ї надали триколісний велосипед, щоб хлопець міг самостійно їздити. На ньому він катається, коли тепло, чи під час прогулянок. Але от коли терміновим стало питання про крісло колісне, то мамі відмовили.

— Ви вже отримали велосипед. Може бути щось одне: або крісло, або велосипед, — сказали тоді Ірині.

Різкий стрибок у рості вплинув на ноги Олександра: він не міг довго ходити і навіть роллатор не підтримував належно.

— Саша дуже присів на коліна і йшов так, що завертав пальці, протираючи кросівки, шпортався,  — зазначає мама.

Отримати крісло колісне сім’я змогла, звернувшись до громадської спілки “Ліга сильних”. Сталося це випадково, якраз після чергового повернення з реабілітації. Хлопець пішов на навчання до школи, а спілка туди привезла планшети й іншу підтримку для молоді з інвалідністю. Представники “Ліги сильних” познайомилися з Олександром, взяли контакти сім’ї й незабаром придбали й передали йому нове крісло колісне.

— На ньому він як Шумахер: сів і уже не кличе: «Мамо, підіпри мене під гірку». Він собі сам без проблем виїхав на вулицю, покатався, з’їздив до сусідських будинків, подивився як там граються молодший брат з та й вертається назад. Зараз він став повністю самостійним, — ділиться мати.

До цього часу, коли хлопець планував прогулянку чи поїздку, його мав супроводжувати хтось з дорослих. За словами Ірини, коли син сідає у крісло, щиро усміхається. Сам виїжджає за батьківське подвір’я і лише поглядає на дорослих, чи нічого не будуть  йому за це казати.

Цей матеріал створено за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO), CBM та Європейського форуму з питань осіб з інвалідністю. Погляди, висловлені в цьому матеріалі, належать їхнім авторам, тому жодним чином не можуть вважатися офіційною думкою фінансового партнера та Європейського форуму з питань інвалідності.

Тернопільські