МУСИМО БЕРЕГТИ ПАМ’ЯТЬ ПРО НАШИХ ГЕРОЇВ, БО ГРІШ НАМ ЦІНА…

08 січня 2026 р. 15:42

08 січня 2026 р. 15:42

Сьогодні ми спілкуємося із істориком, краєзнавцем, журналістом, редактором, який веде рубрику «Герої не вмирають» у газеті «Свобода» Віктором УНІЯТОМ.

«МИ НЕ ПРОСТО МАЄМО ОПЛАКУВАТИ ПОЛЕГЛИХ,

А ВШАНОВУВАТИ ЇХНЄ ЖИТТЯ…»

– Пане Вікторе, з чого усе починалося, як і коли виникла ідея рубрики про полеглих Героїв?..

– На жаль, рубрика з’явилася як наслідок трагічних подій, новітньої агресії росії, а з іншого боку, її мета була показати, увічнити подвиг наших земляків у боротьбі з московськими окупантами. Вже понад 10 років від початку АТО, з 2014 р., наш тоді позаштатний кореспондент Михайло Ухман спочатку як волонтер, а потім, перебуваючи на передовій у лавах «Правого сектора», вів рубрику у газеті «Свобода» «З передової». Згодом ці публікації лягли в основу його книги «Люди волі». Наприкінці 2016 року ми трішки розширили її публікації й дописами про бійців Добровольчої армії Яроша та наших земляків з інших військових формувань ЗСУ. Загалом, у ті роки, слава Богу, не було стільки жертв, тому у розповідях здебільшого йшлося про живих Героїв АТО, ОСС. Окрім того, на сторінках «Свободи» ми розпочали висвітлювати короткі біографічні дані про уродженців Тернопільщини, які загинули у боротьбі з московськими окупантами…

Від початку повномасштабного вторгнення ми вже остаточно сформували рубрику «Герої не вмирають», яку вела наша журналістка Зоряна Деркач… Тоді жертв війни серед наших краян значно побільшало. Спочатку ми не завжди давали біографії усіх полеглих захисників з Тернопільщини, бракувало даних, не вистачало інформації або вона була запізнілою, інколи можливо бракувало часу, щоби уточнити дані. Але вже від середини 2024 р. ми повністю уніфікували біографії полеглих Героїв у своєрідну «Книгу пам’яті…»

І відтоді я намагаюся не пропусти жодного імені нашого воїна-земляка, якого провели до місця вічного спочинку, жодного життя, відданого за нашу незалежність. На жаль, війна не завершується і кожного тижня на сторінках газети ми подаємо інформацію про поховання захисників-тернополян, їх життєвий чин…

– Звідки берете інформацію?

– В основному інформацію черпаю з повідомлень громад… На жаль, є громади, де хоча й віддають шану полеглим воїнам, але не дають зовсім інформації про своїх земляків-Героїв. І щоби уточнити дані про полеглих, доводиться використовувати інформацію з різних джерел, спілкуватися з рідними, піти на кладовище й подивитися хрести на могилах, бо на них зазначені дати народження і смерті… Передивитися відеоінформацію, перечитати коментарі під співчуттями, а їх здебільшого сотні, щоби знайти і написати хоч ще кілька слів про полеглого, його заняття до війни, сім’ю… Це копітка робота, яка займає багато часу й супроводжується сумними, болючими емоціями. Про Героїв, яких ховають у Тернополі, інколи використовую інформацію сайтів: «Файне місто, «Суспільне. Тернопіль», «Терен», журналісти яких часто відвідують похорони і також спілкуються з рідними, друзями, побратимами полеглих…

Добре, що у таких районах, як Чорткіський і колишній Шумський збереглися районки – «Голос народу» й «Новини Шумщини», які дають вичерпну інформацію про наших полеглих захисників… Використовую й її. Є громади, зокрема я би згадав Бережанську, Саранчуківську, які дають повну інформацію про чин героїв їхній життєвий шлях, а є такі, які одним речення напишуть, що прощатимуться, або опублікують лише відео, як зустрічали полеглого захисника, або кількома загальними словами згадають полеглих… Звичайно, хотілося би, щоб вони давали ширшу інформацію про полеглих Героїв, їх життєвий шлях, згадували, чиї вони сини, дочки, батьки… Ми не просто маємо оплакувати полеглих, а вшановувати їхнє життя.

«ОЙ, СИНУ, СИНУ… ПОГОВОРИ ЩЕ ЗІ МНОЮ…»

– Чи не важко спілкуватися з рідними?..

– Раніше частіше спілкувався із батьками, рідними полеглих Героїв, але нині роблю це вже рідше, адже важко психологічно перенести їхній жаль.., величезний біль, який пропускаєш через себе, його не описати і не передати словами.

Коли спілкуєшся з батьками, інколи здається, що вони ще не до кінця усвідомлюють масштаби трагедії, що сина вони вже ніколи не побачать.., що він вже їм хіба усміхатиметься зі світлин фотоальбомів, холодних кам’яних плит… Одні батьки, дружини, рідні, маючи важкий внутрішній біль, намагаються триматися гідно – «Наш син.., чоловік.., наш батько.., внук… Герой..!» Інші – дуже це переносять емоційно й боляче… «Для чого мені мертвий син-Герой… Він мав жити, радіти життю, народити нам онуків.., для кого нам далі жити…» А є сімейні трагедії, які в голові не вкладаються, де мати поховала вже третього сина, десятки випадків, що батьки навіки попрощалися із своїм єдиним сином…, дружини залишаються вдовами з дітьми… Цю трагедію, її масштаби частина нашого суспільства ще не усвідомлює, бо ця війна, слава Богу, ще їх не зачепила… Ми ж розуміємо, що чим рідніший, тим більше болить…

Серце розривається, коли, йдучи поміж могилами полеглих, бачу, як батьки, діти гладять їхні портрети, матері розмовляють із синами, наче ще живими… «Ой, сину, сину… поговори ще зі мною…»

Також боляче було проводжати до вічного спочинку друзів, колег, колишніх учнів, яких навчав… Усі вони були щирими, розумними, доброзичливими, винахідливими, справедливими, радісними… Більша частина їх пішла добровольцями…

– Ви говорите про масштаби трагедії… Скільки вже загинуло воїнів з Тернопільщини?

– Кожне втрачене життя воїна-захисника це вже і є трагедія, це біль сім’ї, родини, зрештою – зраненої України… Ми не представники владних чи військових структур, де, мабуть, мають точну інформацію про кількість… Наша рубрика – це не про статистику з цифрами, це про життєвий чин, родину, військову службу полеглих Героїв… Ми як нація мусимо берегти пам’ять про наших Героїв…, бо гріш нам ціна…

Ірина ЛЕВИЦЬКА

Тернопільські