Життя Емілії в Італії після булингу в Україні

12 січня 2026 р. 18:49

12 січня 2026 р. 18:49

Емілія давно проживала в Італії. Була успішною моделлю. Франческо її на руках носив. Чоловік займався нерухомістю і ні в чому ніколи їй не відмовляв. Міля, спробувавши багате життя, стала нахабніти…

У їхньому двоповерховому помешканні на прохання Емілії з’явилися, як казала дружина, не помічниці, а служниці. Спеціально найняла на роботу двох українок. Одна прибирала і прасувала, інша займалася справами на кухні та купувала продукти. Сеньйора чіплялася до заробітчанок за будь-що. Все їй було не так. Погано прибрано, страви пересолені, жирні. Ольга з Галиною вже не витримували такого вимогливого ставлення і безкінечних претензій. Стали підшуковувати інше місце.

Та за деякий час Емілія зовсім втратила спокій. Ночами їй снилася ненька, яка з докором дивилась на неї і говорила суворим тоном:

– Мілю, щось ти зовсім запишилася. В Україну не приїжджаєш. Могили занедбані, на Службу Божу не даєш. Про Господа зовсім забула. Схаменись, гординя – то великий гріх.

Молодиця й справді роками не приїжджала на Батьківщину. А могла ж до тітки з братами, які в сусідньому селі проживали, подзвонити і попросити про допомогу. Але не хотіла. Вони вже були їй не рівня. Ще гроші будуть клянчити. Та й до церкви дорогу цілком забула. В Європі не заведено такими побожними бути.

Коли тривожні сни, в які вже й батько приходив, зовсім замучили, не витримала. Придбала квиток і рушила до отчого дому. Франческо не перечив, навіть підтримав:

– Їдь, кохана, – казав. — Про своє коріння не слід забувати. Жаль, що мені через нагальні справи не виходить тобі компанію скласти. Давно мрію побачити ту місцевість, де ти зростала. Ну, нічого, колись обов’язково відвідаю Україну.

«Ой, – думала Емілія, – добре, що не їдеш. На що там дивитися? На глухе, занедбане село і стару хатину?»

Щойно ступила на рідну землю, сльози підступили до горла. А коли до обійстя наблизилася, її гукнула сусідка:

– Мілько, то ти така пані будеш?

– Я, я, цьотко Катерино.

– Якою ж ти панночкою модною стала. А ще недавно тебе Міляською кликали.

Болючі спогади розривали душу. Емілія поспішила відчинити двері і рухнула на ліжко, заливаючись сльозами. Пригадала, як ще в першому класі її однокласник, цей ненависний Давидко, крикнув на уроці, що вона не Емілія, а Міляська. Вчителька зробила йому зауваження. Але з того часу всі діти насміхалися з неї, називаючи Міляською.

З кожним роком ставало ще гірше. Міля дорослішала і її зріст вирізнявся не лише з-поміж усіх дівчат, а й деяких хлопців. Вона була найвищою і найхудішою. Давид і цього разу почав колоти її словами:

– Міляська — каланча.

А діти чомусь знову підхопили цей злий жарт і тепер вона вже стала каланчею.

Емілія жалілась батькам, що її ображають. Правда, якогось дня її тато не стримав емоцій, схопив цього низькорослика Давида і пригрозив, якщо ще раз почує про свою доню слово каланча, одне місце в хлопця буде синім від ремінця.

На деякий час це подіяло, але ненадовго. Тепер Давидко обзивав її «Міляська-ка». І без продовження однокласники й так розуміли, що вона є каланча.

– Доню, – говорила мама, – та не переймайся ти так, не реагуй. Якби ж то в нашому селі була ще одна школа. Ну, не будеш їздити за кільканадцять кілометрів на навчання. Терпи або смійся з цього.

Найбільше підтримку Емілія відчувала від своєї мудрої і виваженої бабусі:

– Не плач, рідна, – щоразу ніжно пригортала її старенька. – Глянь, яка ж ти ладна — висока, струнка, густі коси, чорні брови. Та ти найкраща, найкрасивіша. А той маленький соколик Давид закоханий в тебе. Тому й чіпляється, що увагу на себе зайвий раз хоче привернути.

І як у воду дивилася. У випускному класі в клубі на танцях несподівано Давид якось несміливо, зашарівшись, запросив її на вальс. Міля думала відмовити, але ні. Хлопець легко закружляв її, тримаючи за тонку талію. Опісля майже вуркотів:

– Подобаєшся ти мені, Мілю, давно подобаєшся. Вибач за колишні образи. Можна провести тебе додому?

– Не можна, – випалила та. — Ото підростеш, тоді подумаю.

Вона хотіла хоч трохи зіпсувати йому настрій.

Потім до міста поїхала, на маляра-штукатура вчилася. Не знати, як би склалася у неї доля. Та одного разу на вулиці незнайомий чоловік простягнув дівчині візитівку. Павло Іванович виявився власником модельної агенції. З того часу життя Емілії докорінно змінилося. Щодня тренувала і відточувала ходу й поставу. Якщо майже усім було складно виконувати важкі завдання, то Міля казала, що то дуже легко і просто.

Настя, до прикладу, відмовлялась дефілювати на даху десятиповерхового будинку. Вона замерзала на вітрі і боялась висоти. Орися не хотіла лізти у воду.

– Та я втоплюся, не вмію плавати, – говорила.

– Дівки, – казала, сміючись, Міля, — та ви з рискалем і сапою по п’ять годин на полі не ґарували. Буряки цукрові не сапали і в мороз їх не обчиняли, на бортову машину не вантажили. Скільки можна жалітися і стогнати? Не з цукру і не з вати зроблені. Не розтопитеся…

На цвинтарі, прибравши всі могили, Емілія розчулилася. Згадала напутні слова улюбленої бабці Стефи:

– Мілю, – примовляла вона тремтячим голосом, – покидаєш дім. Ти загартована селом і працею. Запам’ятай, де б тебе доля не закинула, до яких висот ти б не піднялася, завжди залишайся людиною і про рідних не забувай. Не будь невдячною.

Ці глибокі слова розпікали серце, бо вона жила зовсім навпаки. Їй стало дуже соромно за себе. Наситившись духом рідної землі, прокинулась в неї совість. Враз усвідомила, що вона дуже щаслива і не хоче бути злою. Так радісно і легко стало, коли прийшло переосмислення ницих вчинків. Тому фокусуватиметься лише на позитиві і матиме почуття вдячності. Усі погані спогади залишаться в минулому.

Повернувшись в Італію, Міля щиро перепросила Ольгу і Галину. Через два місяці, на Новий рік, навіть зробила землячкам приємні подарунки.

Більше ніколи і нікого не принижуватиме. Вона сама колись це пережила. Та й бабці на могилі слово дала, що відтепер буде людиною. До Франческо теж дослухається. Коханий кілька років просить народити йому спадкоємця. А чому б і ні?..

Оксана ВОЛОШИНА

Тернопільські