Сльози, прапори й тиша: Чортківщина попрощалася з Героєм Сорокою Андрієм

23 січня 2026 р. 15:00

23 січня 2026 р. 15:00

22 січня Чортківська громада уклінно віддала останню шану загиблому за Україну воїну Сороці Андрію. Схоронили…

У жовтні 2024 року Сорока Андрій Васильович (23.10.1985 р. н.) був мобілізований до лав Збройних Сил України. Мужньо боронив Батьківщину в складі 1 штурмового відділення 2 штурмового взводу 1 штурмової роти в/ч А 7400. Загинув 14.12.2024 р. близько 7-ї год. 10 хв, виконуючи бойове завдання в районі н. п. Ніколаєво-Дар’їно, Курська обл. (рф). Внаслідок стрілецького бою отримав поранення, несумісне з життям. З 15.12.2024 р. обліковувався як зниклий безвісти, до отримання постанови про встановлення особи від 08.01.2026 р. Лише після тривалих пошуків тіло Андрія вдалося ідентифікувати.

Автор: з архіву рідних Сороки Андрія

Війна не обирає. Вона забирає справжніх – Героїв. І тоді стає очевидно, що Герой – це не образ і не роль, а людина, котра місила хліб, працювала на фермі, танцювала на весіллях, їздила верхи і зі щирістю та добром жила між людьми…

День був важкий і холодний. Мороз пробирав до кісток, але це не зупиняло людей – вони йшли і йшли, понурено й німотно схиляли голови, віддаючи честь воїну, розуміли якою ціною зберігається їхній спокій.

Андрій був із дуже великої родини – чотирнадцять братів і сестер. Частина родини приїхала з-за кордону, інші не мали змоги, але весь час були присутні онлайн, від початку і до кінця процесії.

Віддати шану загиблому воїну прийшли представники міської ради, духовенство, колеги та напарники, друзі й родина. За кількістю присутніх на похоронній процесії, здавалося, що зібралася майже вся Чортківська громада.

Час ніби зупинився... Було важко стримати сльози, бо туга родини – відкрита й беззахисна – вражала всіх, хто був поруч.

Чи не найважчим був момент, коли труну почали опускати в землю. У цю мить біль вирвався назовні, і його вже ніхто не намагався втамувати. Рідні підходили до домовини, схилялися над нею, торкалися руками і крізь сльози кричали: «Братику!..», так, ніби ще сподівалися, що він почує, відгукнеться, підніметься, усміхнеться. Вони не могли відпустити Андрійка. Родина ставала щільним колом, тримали одне одного за руки, обіймали, піднімали з землі, притискали до себе, але цей біль не вдавалося заспокоїти жодним словом і жодним дотиком. Плач не стихав, він накривав усіх навколо. Горіло горло, стискало груди, і кожен відчував, що це не чужий біль, це – спільне горе.

У часі поминання старша сестриця при церкві Ганна згадала, коли Андрій пішов на фронт, він зателефонував їй і сказав: «Прошу, ставте за моє здоров’я на кожній службі Божій». Пообіцяла і щоразу ставила свічечку за здоров’я. А коли Андрій зник безвісти, Ганна ставила як за безвісти зниклого. Прохання Андрія – виконане.

Згадували й святкування дня народження Андрія в церкві, коли йому мало виповнитися 39. Тоді зібралася вся церковна родина.

Отець Ярослав не раз повертався до спогадів про те, як Андрій багато років прислуговував у цій церкві, служив разом зі своєю мамою та охоче колядував на храм.

Усі говорили про Андрія з вдячністю – за його щирість, відкритість, за ту рідкісну поєднану в ньому дитячу доброту і чоловічу мужність, про те, що він був справжнім у всьому.

Окремо згадували добродійний жест, який став символічним, мабуть, для багатьох. Одна з невісток, Тетяна, в магазині придбала двадцять свічок. Продавець, не знаючи Андрія особисто, сказав лише одне: «Ці двадцять свічок – безкоштовно. Це своєрідна подяка воїну за його жертву». Ось так і проявляється спільне розуміння ціни, яку Україна платить щодня, і відповідальності, яку кожен відчуває по-своєму.

Ніщо не здатне повернути людину. Але усвідомлення спільного горя, розділеного з іншими, надає цій втраті сенсу.

Пам’ять про Андрія, честь і шана до його жертви мають залишитися не як формальність, а як нагадування кожному поколінню про те, якою ціною виборюється життя нашої України.

Слава Героям! Вічна пам'ять полеглим!

Тернопільські