Простила ту, яку вважала мамою

07 лютого 2026 р. 18:36

07 лютого 2026 р. 18:36

Христя чомусь відчувала неспокій. Вона довго не спала, вовтузилася в ліжку, а під ранок їй наснився тривожний сон.

• Рідна, – казав чоловік, – тебе щось турбує? Якась ти вся на нервах.
• Я й сама не розумію, що зі мною коїться, наче тато примарився.

А наступного дня ввечері подзвонила схвильована племінниця:

• Тітко Христино, можна до вас в гості прийти?
• Ти ж знаєш, Оленко, я завжди рада тебе бачити.

І Христя поринула в болючі спогади. Скільки себе пам’ятала, мати до неї не дуже добре ставилася. Та якщо  по правді, то зовсім не любила її ненька. І за що? Христя довго не могла второпати. А от молодшу сестру просто обожнювала. Речі нові купувала Яні, а їй ні.

• Акуратною треба бути і одяг носитися буде довше, – наголошувала.

Лише батько пригортав ніжно і казав, що вона найкраща.

• Серденько, – говорив, – на маму не зважай, у неї складний характер.

А що вже було казати про її день народження. Та нічого, його просто ніколи не святкували.

• У тебе з математики самі трійки, – кричала мама. – Тому не заслуговуєш ні на яке свято. Подумай, яка ти нечупара і ледацюга.

Прозріння прийшло з часом. Правда відкрилася, коли батько зовсім зліг і якось гукнув її до себе:

• Христю, маєш усе знати, хочу нарешті душу оголити. Колись давно помилку скоїв. Зрадив своїй дружині. А потім до мене чутки дійшли, що народила коханка доньку – тобто тебе.
• Значить, мама Марія не моя ненька, а мачуха? – Христина аж зблідла.
• Твоя мати померла. Тебе до притулку мали віддати. У мене совість прокинулася. Я й зізнався Марії у всьому. Вона наче й пробачила мене і погодилася тебе забрати. Згодом у нас Яна з’явилася. Вибач, що гнобить тебе постійно Марія. Я її не раз просив, аби різниці між дітьми не робила. Та хіба вона мене слухає?

Батько востаннє зітхнув, сильно закашляв і відійшов у вічність…

За півроку Христина школу закінчила. Мати тоді з дому її й виштовхала.

• Ти вже доросла, йди собі у світ широкий. Правду дізналася, й добре. Не стала ти мені рідною. Ось дивлюся на тебе і зрада відразу пригадується.

Вона тоді до швейного училища вступила, в гуртожитку оселилася. І все, більше ні з сестрою, ні з мачухою не спілкувалася. Потім з Василем зійшлася, син у них народився. І якось на вулиці випадково зустрілися Христина з Яною. Пихатою й гордовитою виросла сестричка. Все хвалилася, яка вона щаслива. Заміж вдало вийшла, весілля у неї було шикарне. А оце її доця – Оленка.

Опісля якось часто вони стали пересікатися в одному супермаркеті. Христина зі своїм Данилом і Яна з Оленкою.

А згодом вже й племінниця віталася з нею. Навіть на каву в кафе котрогось дня запросила її небога.

• Мені шкода, – казала Олена, – що вас так просто колись викинула зі свого життя моя бабуся. Вона дуже погано вчинила. І мама теж мала її зупинити та й з вами не втрачати контакту. Ви ж разом зростали – дві сестри від одного батька.
• Ти дуже щира, Оленко. Що було – давно загуло. Спочатку дуже ображалася на Марію і Яну, душа боліла. Та, попри все, я щаслива. Маю турботливого чоловіка і хорошого синочка, вони мене люблять. Тобі з Данилком треба родичатися. Кров, як не як, у вас спільна.

З тих пір Оленка стала частою гостею у помешканні Христини. Та щось останнім часом зовсім забула до них дорогу. А оце сама зателефонувала, завітала до них і ще з порогу розплакалася.

• Ви ж нічого не знаєте, тіточко, – Оленку аж трусило. – Я посоромилася зізнатись у тому, що мама з татом будинок продали, за кордон подалися. Квартиру мені винайняли. Та найстрашніше, що вони бабусю до притулку здали. У тата бізнес прогорів, боргів назбиралося. Тому батьки не порадилися зі мною і все зробили так, як самі вирішили. Я бабцю провідую вже три місяці. А тепер мене просто ошелешили. Мама, виявляється, більше не платить за перебування бабці в закладі, і вона тепер невідомо де може опинитися. Я студентка, живу на стипендію. Словом, коштів і мені бракує.
• Не переймайся ти так. Попий чаю, полежи. Зараз Василь з роботи повернеться, щось вирішимо, – заспокоювала її тітка.

Оленка й заснула відразу. А Христя з благовірним довго розмовляли, майже до опівночі.

• Твоя Яна якою була підлою, такою й залишилася, – міркував вголос Василь. – Ну, а Марію до себе заберемо, не кинемо напризволяще. Наш Данило до коханої перебрався. Три кімнати, а нас двоє. Нічого, все буде гаразд.

Коли хвора Марія, ховаючи очі, важкою ходою ледь до квартири ступила, сказала:

• Пробач за все, Христю.
• Та нічого, мамо, – мовила та. – Колись ви мене від сиротинця врятували. А тепер прийшла моя черга…

Оксана ВОЛОШИНА

Тернопільські