Світ має право втомлюватися. Україна — ні… - Тернопільські

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Світ має право втомлюватися. Україна — ні…

13 лютого 2026 р. 13:39

13 лютого 2026 р. 13:39

Війна триває вже не перший рік. Для України — це щоденна реальність, для світу — новинний фон, що поступово стихає. Те, що ще вчора викликало шок і співчуття, сьогодні все частіше сприймається як «звична картинка». Світ звикає. І саме в цьому — одна з найбільших загроз для України.

Ми живемо в час, коли новини мають термін придатності. Кілька тижнів — і трагедія зникає зі стрічки. Кілька місяців — і війна стає «однією з багатьох». Але для українців вона не стала менш болючою, менш смертельною чи менш руйнівною. Вона просто триває.

Особливо гостро це відчувається у спілкуванні з іноземцями. Запитання «ну як у вас там зараз?» дедалі частіше звучить не з тривогою, а з ввічливої цікавості. Наче йдеться не про країну, яка щодня хоронить своїх людей, а про далеку подію, що більше не торкається особисто.

Та війна не має пауз. Вона не зупиняється через втому аудиторії. Вона не змінює своїх правил через зниження рейтингу новин. Українські міста й далі обстрілюють, українські військові й далі воюють, українські сім’ї й далі живуть між тривогами та втратами.

Окрему відповідальність у цій ситуації несе українська діаспора. Саме вона сьогодні часто є голосом України там, де цей голос починають чути тихіше. Мовчання, втома, відстороненість — це теж позиція. І, на жаль, вона працює не на нашу користь.

Бути незручними — це важливо. Постійно нагадувати — це необхідно. Говорити про війну тоді, коли співрозмовникам уже хочеться змінити тему, це не нав’язливість, а форма опору. Бо кожна втрата уваги означає зменшення тиску, підтримки, солідарності.

Світ має право втомлюватися. Україна — ні… Ми не можемо дозволити собі розкіш забуття, бо для нас воно означає поразку. Саме тому сьогодні так важливо не пом’якшувати формулювання, не робити війну «зручною» для сприйняття.

Поки війна триває, вона має залишатися в центрі розмови. Не як абстрактна трагедія, а як жива, болюча, несправедлива реальність. Бо звикання до війни — це перший крок до її прийняття. А цього ми не маємо права допустити.

Ілона ХОМІВ