«Так і не дізнався, що має сина…»: після понад року пошуків воїн Михайло Ониськів повернувся «На щиті» mode_comment

13 лютого 2026 р. 14:02

13 лютого 2026 р. 14:02

Їхня остання зустріч тривала лише п’ять хвилин. Саме тоді захисник Михайло Ониськів дізнався від дружини Катерини, що вони чекають на первістка. За мить він вирушив на Донеччину – далі були бойові завдання і 15 місяців невідомості зі статусом зниклого безвісти. Рідні до останнього сподівалися, що він живий, що в полоні й обов’язково повернеться. І Михайло повернувся, але вже «На щиті».

26-річний Михайло Ониськів – уродженець села Ладичин Микулинецької громади. Разом із дружиною Катериною він проживав у Тернополі. Пара познайомилася під час навчання в Чернівцях, однак Михайлові вдалося переконати кохану переїхати до Тернополя — він дуже любив це місто та не уявляв іншого для життя із сім’єю.

Михайло захоплювався історією, любив бігати навколо Тернопільського ставу, розвивав власний YouTube-канал і магазин. Він мріяв разом із дружиною ростити сина, ходити в гірські походи та подорожувати Україною на велосипеді.

– Михайло був справедливим і завжди готовим допомогти – друзям, рідним, кожному, хто цього потребував. Це була чуйна людина, з якою можна було і багато говорити, і просто помовчати. Він завжди розумів і підтримував. У нього було багато друзів, побратими теж дуже тепло про нього відгукуються. Нам усім його не вистачає, – розповідає дружина Катерина.

У пам’ять про свого чоловіка Катерина Ониськів погодилася поділитися його історією – про мрії, життя та службу.

Не уявляв життя без історії…

За освітою Михайло Ониськів – історик, навчався у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Певний час працював на «Новій пошті», а також розвивав власний YouTube-канал про ігри та мав магазин із друку й вишивки на одязі. Також збирав кошти на потреби друзів-захисників.

– Він дуже любив історію, читав багато книжок і міг годинами розповідати мені про історичні події та видатних осіб. Мав надзвичайно гарну пам’ять. Я завжди казала, щоб він заснував свій історичний YouTube-канал, але Михайло відповідав, що це дуже контроверсійна тема, що існує багато різних поглядів на історію. Так я і залишилася його єдиною слухачкою розповідей про історичні періоди. А згодом він почав займатися вишивкою та друком на одязі і навіть хотів масштабувати цю справу, – каже пані Катерина.

До військової справи Михайло був дотичний ще зі студентських років – під час навчання закінчив військову кафедру. На захист України став у травні 2024 року, коли його мобілізували за повісткою. За розподілом служив у 60-й окремій механізованій Інгулецькій бригаді.

– Він був молодшим лейтенантом, мав офіцерське звання, на фронті – командир взводу. Серед побратимів мав позивний «Історик». Але Михайло ніколи не хотів просто керувати людьми – вважав, що має бути дотичним до всіх процесів. Тому регулярно виходив на позиції й два місяці пробув із побратимами «на нулі» на Лиманському напрямку Донеччини, –  згадує дружина захисника.

«Його останній букет квітів бережу досі»

У листопаді 2024 року Михайло не вийшов на зв’язок. За кілька днів командир повідомив вагітній Катерині, що її чоловік не повернувся з позицій і вважається зниклим безвісти поблизу села Терни Донецької області.

– Першого листопада 2024 року ми востаннє говорили телефоном. Тоді він повідомив, що за два дні має виходити на завдання, тож орієнтовно п’ять-шість днів буде без зв’язку, – каже пані Катерина. – Дні очікування минули, і я написала командирові. Він повідомив, що Михайло зник безвісти і його шукають. Згодом я спілкувалася з побратимами. Вони розповідали, що тримали оборону, а коли 7 листопада почали виходити з позицій, росіяни скинули вибухівку з дрона. Військові розбіглися і більше Михайла не бачили. Я лише знаю, у що він був одягнений і що мав поранення. Перед виходом на позицію Михайло надіслав мені великий букет квітів – останній. І він стоїть у мене досі…

Поки Михайло був на передовій, родина збирала для нього посилку, але надіслати її не встигли. Катерина згадує: захисник дуже мріяв про сина.

– Наприкінці жовтня я ходила на УЗД і надсилала йому світлину, але тоді ми ще не знали, хто саме народиться. Михайло казав: якщо буде хлопчик – назвемо Левом. Планували разом дізнатися стать первістка. Він сподівався, що зможе вирватися у відпустку, але не судилося. У січні я дізналася, що в нас буде хлопчик. Нині Леву вже дев’ять місяців, але татко з ним так і не познайомився, не потримав на руках, – говорить Катерина Ониськів.

Шукали скрізь у надії, що живий

Дружина каже: оскільки ніхто не бачив моменту його загибелі, залишалася надія, що Михайло в полоні.

– Ми дуже сподівалися, що він серед полонених. Постійно моніторили телеграм-канали, чати, де публікують списки чи відео з полоненими. Хоч не було жодної зачіпки, ми з батьками ходили на акції, їздили в інші міста, долучалися до зустрічей із бригадами та представниками Координаційного штабу. Передавали його світлини під час обмінів – раптом хтось упізнає й повідомить бодай якусь інформацію. Було дуже важко жити в невідомості, – додає пані Катерина.

Наприкінці січня 2026 року родину Ониськів повідомили про збіг ДНК сина та брата Михайла з тілом загиблого. За словами фахівців, у захисника були травма лівої стопи та вибухова травма голови.

– Як з’ясувалося, тіло Михайла повернули ще у серпні 2025 року. Але через великий обсяг роботи й складність процесу підтвердження про його загибель нам повідомили лише тепер, – каже дружина. – Коли в морзі я побачила обручку чоловіка, зрозуміла, що це він. Паспорта не було, одягу також. Тіло показали, але впізнати його було неможливо.

7 лютого Михайла Ониськіва нарешті привезли додому після довгих місяців пошуків. Поховали захисника у рідному селі Ладичин. У нього залишилася дружина, маленький син, батьки та брат, які завжди пам’ятатимуть про про воїна.

Майже два роки шукали в лікарнях, серед полонених. Історія воїна Назара Кріля, який повернувся «На щиті»

Як тернопільська волонтерка на псевдо «Відьма» супроводжує героїв «На щиті»

Ховають через майже два роки після загибелі. Тернопіль прощається з військовим

Тернопільські