Спогади небоги про цьотку Маланку

15 лютого 2026 р. 18:19

15 лютого 2026 р. 18:19

Марія з чоловіком поїхали до села. Треба було город підготувати, щоб зорати землю. Хоча й давно оселилися в місті, все ж не забували про малу батьківщину.

Микола пішов до сусіда, як кажуть, за трактором, а жінка почала прибирати кімнати. Витирала посуд у дерев’яному креденсі, дубовий бамбетель, який ще стрийко Василь майстрував, акуратно торкалася старої гасової лампи. Дійшла до чорно-білих світлин. Побачивши фото улюбленої цьотки Маланки, поринула в приємні спогади про неї.

Маланія прожила довгий вік, майже 97 років. Багацько всього про себе розповідала. Доля у неї була непроста.

23-річною дівчиною зустрічалася і любилася з Панасом. Славний був парубок, роботящий. Та й Маланія, що й казати, моторна, чорнява, з густою косою аж до самого пояса. Баба Горпина до неї казала:

• Видко, видко, Маланцю, що ти закохана, бо очі блищать, наче ясні зорі.

Та її щастя тривало недовго. Той чорний день Маланка не змогла забути до самого скону. До клубу поспішала, на танці збиралася. Серце в грудях билося і подих перехоплювало від млосних думок про зустріч з коханим. Панас, як завжди, пригорне її до міцних парубоцьких грудей і скаже: «Моя ти пташко». Аж тут хрестик з шиї впав, чомусь обірвалась стрічка. Закотився оберіг аж під шафу.

• От, лишенько, – сплеснула руками дівчина. – Та нічого, повернуся, тоді й знайду.

Потім за одвірок перечепилася, сильно вдарилася і ледь не впала, синець буде на пів ноги. І відразу тривогу якусь відчула. Гнала геть погане, але ніяк не вдавалося опанувати себе.

Що ближче підходила до клубу, то неспокій лишень зростав. Здалеку побачила натовп людей, які про щось гомоніли та перешіптувалися. До неї бігли коліжанка Орися і Федір.

• Маланю, може не варто тобі на нього дивитися? – питала заплакана подруга.
• На кого? – не розуміла нічого.
• Вибач, пробач, я не хотів цього, – Федір тримався за голову і був у повному розпачі.

Дівчина враз позеленіла, коли торкнулася мертвого тіла свого Панасика.

У Федора була важка вдача. Того вечора почав зачіпатися до Панаса. Мовляв, чого знову приперся до їхнього села.

• Не займай наших дівчат! – кричав сп’янілий хлопець. – Своїх маєш, шуруй бігом звідси.

Слово за слово, почали шарпатися, битися. Федора місцеві парубки підтримали. А коли оговталися, було надто пізно, забили сердешного до смерті. Міліція приїхала, слідчий. Довго розбиралися правоохоронні органи з тяжким злочином. Та хіба вони могли повернути Маланії душевний спокій?

Похорони теж були болючими. Батьки і старший брат Панаса свердлили холодними очима Маланію так, ніби хотіли знищити її тут і зараз. Кидали на неї погляди, сповнені ненависті і зневаги. Звинувачували її, нещасну дівчину, у всьому.

• Якби ти не задурила хлопцю голову, – дорікала Панасова ненька, – живий і здоровий був би мій хлопчик. Йди звідси скоріше і щоб духу твого в нашому селі ніколи більше не було.

Згодом Маланія, наче примара ходила. Сльози не одну ніч зрошували подушку з гусячого пір’я. Усі свої мрії і сподівання поклала в домовину, яку закопали в сиру землю. Рідні переймалися, щоб бідолашна руки на себе з розпачу не наклала.

• Не пильнуйте мене, не маленька, – якось мовила дівчина. – І не бійтеся, віку собі не вкорочу, гріх це великий.

Роки минали, життя летіло швидко, дні складалися в літа. Багато хто сватав Маланю, але вона давно зареклася, що не вийде ні за кого заміж. Серце замкнула на ключ, і крапка. Вона, як лебідка, не зрадить своєму першому та останньому коханню. Споглядала на парубків, а думки в голові говорили одне: «У них не такі очі, слова не такі, постава не та, як у її Панаса». Тому й дівувала до останнього подиху.

Чи не двадцять років минуло, коли відсували шафу, саме Марія знайшла той хрестик, який став   передвісником страшного лиха. Марійка знову зазирнула в очі минулого тітки.

Маланка у 30 років на схід України подалася, сапала соняшник, кукурудзу. Гроші заробила і купила занедбане глиняне обійстя, яке продавав на той час у їхньому селі дід Гавронь. До ладу його довела, майстрів найняла. За два роки вже ніхто не впізнавав старої хатини, яка перетворилася на затишну оселю з добротної цегли.

Марія приходила до Маланії, як до хати-музею – вишиті штори, ясіки, скатертина, запаски. Аж очі розбігалися від різнобарвних кольорів. На серці враз так тепло стало, коли згадала, як вони разом колись портрет Шевченка вишивали. А коли Марія, вчителька молодших класів, принесла його до школи, усі викладачі й діти із захопленням роздивлялися неймовірний виріб ручної роботи на півтора метри заввишки. Портрет Кобзаря й досі красується на стіні у її заміському помешканні. І скільки разів уже прали це полотно, воно й досі не потьмяніло, не вицвіли якісні американські нитки «муліне».

• Марійцю, – казала наостанку Маланка племінниці, – злягла я і недовго мені вже залишилося. Ти одна мене пильнуєш, я вдячна тобі за доброту. Вишиття моє зі скрині собі забереш, бо то моя розрада. Там і сорочки, і рушники, і подушки, і запаски. Збережи, не викидай. Нитка до нитки, хрестик до хрестика і лишень тоді уявляла свою щасливу долю з Панасом, які б у нас були ладні дітки. Вишню, яку я ще з неньом садила, доглядай. Там ще годівничка для синичок є. Її ще покійний сусід Михайло в школі робив.

Ще щось хотіла пригадати Маланка. Але не встигла, лагідно подивилася, усміхнулася та мовила:

• Прощавай, рідна, до свого Панасика час йти.

І з Богом відійшла у вічність. Племінниця тоді гірко плакала за тіткою, яка до останнього подиху зберегла лебедину вірність коханому.

Марійка пішла на цвинтар, помолилася на могилах найдорожчих. Потім дістала з пакета цукерки для діда й баби, яблука для матусі, тютюн для татка і пригорщу чорно-бордових вишень для тітки Маланії, яка прожила тихе і гідне життя, ніколи не нарікала на власну долю.

Оксана ВОЛОШИНА

Тернопільські