«Наших б’ють» — водій 44-ї артбригади Райвен про шлях від водія фури до розрахунку української САУ

15 лютого 2026 р. 20:23

15 лютого 2026 р. 20:23

• Він змінив кермо зерновоза на кабіну артилерійської установки, щоб замість хліба доставляти ворогу 155-міліметрові снаряди.
• Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся: водій «Богдани» 44-ї окремої артилерійської бригади на псевдо Райвен.

Подзвонив батькові: «Іду»

Позивний Райвен він обрав собі сам. У перекладі — Ворон. До великої війни він не мав стосунку до армії — працював водієм зерновоза. 24 лютого 2022 року Райвен зустрів у рейсі. Новини про перші сотні загиблих дітей змінили все.

— Я не витримав, подзвонив батькові: «Іду», — згадує боєць. — Начальник не хотів відпускати, казав, що це квиток в один кінець. Просив ще «покататися», але я вже не міг. Чекав, поки машина зламається, бо тільки тоді ми їхали на ремонт додому. Коли це сталося — одразу пішов. Зараз з усього підприємства, де працювало сорок чоловік, служать лише двоє.

8 травня він був у військкоматі, а наступного дня вже проходив навчання у Старичах. Райвену був 31 рік, його батькові — 51. Служити пішли обоє. Батько, колишній вчитель із військовою кафедрою, зараз служить у військкоматі, а сина після трьох тижнів підготовки на навідника розподілили у 44-ту окрему артилерійську бригаду.

Кермо скрізь кругле

Райвен хотів воювати. Спершу були ліси Житомирщини, але там було тихо.  Потім — Запорізький напрямок. Саме тоді росіяни йшли в активний наступ. Досвід роботи на великих машинах став вирішальним. Його перевели з номера обслуги на водія.

— Начав кататься, — каже Райвен характерним суржиком.

Їздив на «Крабах», возив іноземні М-777, працював на «Мсті». Доводилося тягати гармати й розрахунки «КрАЗами» через Київщину та південні степи. Зараз він за кермом «Богдани» — першої української самохідної гаубиці калібру 155 мм, створеної за стандартами НАТО.

— Вона їде як іномарка, — розповідає водій. — Мотор і шасі  — звичні, а кермо скрізь кругле, тому довго звикати не довелося.

Перше бойове хрещення

Перший рік війни Райвена нічого не лякало. Був азарт і бажання бути корисним. Страх прийшов пізніше — після «бойового хрещення». Тоді в «КрАЗ», з якого розвантажували речі, влучив безпілотник:

— Нас було п’ятеро. Я побіг до легкового авто, почав збирати поранених. Осколки були у всіх. Мене тоді «припекло хорошо» — отримав опіки та поранення ока. Вивіз хлопців до медпункту. Тоді відчув, що війна не жартує.

Вдруге «прилетіло» вже безпосередньо в кабіну «Богдани». FPV-дрон влучив в кабіну, коли машина була в дорозі. Розрахунок щойно відстрілявся і виїжджав із капоніра. Райвен побачив, як хлопці відбігають, і раптом стався вибух. Командир гармати дав наказ негайно відступати з вогневої.

— Я був трохи «пошкрябаний», дев’ять днів у лікарні — і знову до своїх. Потім випала можливість поїхати на реабілітацію в санаторій на Львівщину. Всякого було багато, не все можна розповідати. Але ми на позитиві, бо по-іншому ніяк. Колектив у нас найкращий — молоді хлопці. Буває кумедно, коли під обстрілом біжимо, падаємо, перечіпаємося, а потім згадуємо ті «куверки» зі сміхом.

Уроки української — на фронті

Райвен родом із Верхньодніпровська. У його місті, як і в його родині, всі говорять суржиком. Потрапивши до «західної» 44-ї бригади, де більшість хлопців із Тернополя, він почав вчити чисту українську мову. Згадує перукарню в Старичах:

— Заходжу, кажу: «Здрастє». Всі майстри зупинилися, роботу припинили: «Не здрастє, а добрий день». У нас у бригаді порядок — мова українська. Це в інших підрозділах, де багато людей зі сходу, чути російську. Я хоч і вчився в українській школі, але тільки зараз по-справжньому опановую мову.

Полювання в небі

Війна зразка 2022-го і теперішня — це різні стратегії. Раніше артилерія могла виїхати, відстрілятися і спокійно залишити позицію. Зараз небо кишить дронами. Вони б’ють по всьому: по техніці, по легкових машинах, по людях. Артилеристам видали мисливські рушниці, щоб збивати БПЛА дробом:

— Якщо підбив і воно впало поруч — ок. А якщо летить на нас — тікай. Далеко рушниця не стріляє, а близько підпускати небезпечно.

Робочий день розрахунку одноманітний і напружений. Якщо немає наступу, прокидаються, п’ють каву і йдуть на обхід території. Щоранку — огляд гармати, прогрів двигуна, перевірка систем установки. Чекають команди. Коли звучить «До бою!», треба швидко розмаскувати машину, завести її та виїхати в капонір для стрільби. Це займає 10 хвилин до першого снаряда.

— Гаубиця захована так, що її з неба не видно. Нас рятує те, що ворог рідко влучає точно. Ресурсу в них багато, вони не економлять — стріляють «як-небудь». Бувало, що КАБи мимо пролітають, таких випадків було більше сотні. Іноді по нас летить «отвєтка» — мимо, поруч, а ми продовжуємо вести вогонь. Можемо з третього снаряда попасти, можемо з п’ятого.

«Через пів року будеш дома»

Він пишається тим, що витримує цей темп. Батько, який на прощання казав: «Синок, через пів року будеш дома», тепер просто мовчки пишається сином. Вдома чекають мама, сестри та батько. Найчастіше, що Райвен чує у слухавку: «Бережи себе, будь обережний».

Його найближчий друг-однокласник, який пройшов АТО, теж на час повномасштабної повернувся у стрій. Зараз він відновлюється після другого поранення.

— Багато хто повтікав, людей у містечку майже не залишилося, — з гіркотою зауважує боєць.

На питання про втому Райвен відповідає:

— А ким мене замінять? Недосвідченим, якого силоміць привезли і який автомат вперше бачить? Ми тримаємося кулаком. Хоча здоров’я підводить — снаряди по 50 кілограмів важать, носимо їх усі. Спини у хлопців не витримують…

«Застряг у болоті — завтра вихідний»

Побут облаштовують самі. Готують по черзі — хто вміє. Райвен зізнається, що любить суші, хоча на фронті меню зазвичай простіше. Разом із бійцями живуть тварини: руда кицька та собака Сімка, названа на честь американської гаубиці М-777.

— Сімка народила трьох цуценят якраз після мого поранення. Вона вже чітко розрізняє звуки. Чує FPV — тікає. А коли ми стріляємо — знає, що це наші, і повертається в бліндаж. Люблю тварин, вони заспокоюють.

Зараз на фронті сезон дощів і болота. Все розтає, техніка грузне. У цей час ризик стати мішенню для FPV зростає в рази. У бійців свій «чорний гумор»: якщо під дронами застряг у болоті — значить, «завтра вихідний». Але попри втому та небезпеку, Райвен знає свою справу.

— Головне, що ми бачимо результат. Наскільки ми вже настріляли ворожої техніки — якщо зібрати всі відео влучань, вийде фільм на три години. Раніше цілили в танки та БТРи, зараз частіше працюємо по піхоті. Вони вдосконалюються, заходять тихо по 3–5 чоловік, особливо в туман. Але коли ми бачимо на відео, як воно горить — це класно.

Попри щоденну небезпеку, серце Райвена завжди далеко від фронту. На початку великої війни він відправив двох своїх синів до Польщі. Кожен свій постріл і кожен виїзд на вогневу вважає внеском у їхнє майбутнє. Він тримається, бо знає: усе, що він робить сьогодні, він робить заради них, щоб одного дня вони могли повернутися в безпечний дім.

Тернопільські