«Мені земля пішла з-під ніг». На війні загинув Микола Мига, який влітку повернувся з полону

20 лютого 2026 р. 19:20

20 лютого 2026 р. 19:20

Його чекали з полону понад два роки — і дочекалися. Рідні та односельці тоді вірили, що найстрашніше вже позаду. Та за пів року після повернення додому родина знову отримала звістку з фронту — Микола загинув на Донеччині, виконуючи бойове завдання.

«Я ніби вмерла разом з ним, з моїм сином. Тепер я втратила їх обох — і сина, і батька моїх дітей. Один загинув, інший зниклий безвісти. І я не знаю, як далі жити…» — каже Ганна Горпинич з Білобожницької громади, мати загиблого на фронті Миколи Миги.

Ми вже писали, що 12 червня 2025 року її сина звільнили з ворожого полону .

29 січня 2026-го під час виконання бойового завдання в районі околиці населеного пункту Молодецьке Покровського району Донецької області, внаслідок бойового зіткнення з противником, він загинув .

Із родини служили п'ятеро

Житель с. Калинівщина Чортківського району Микола Мига народився 9 березня 1997 року. У його родині 15 дітей — із них 12 синів і троє донечок. П’ятеро чоловіків із цієї родини стали на захист України від початку повномасштабного вторгнення.

У полон Микола потрапив під час збройного зіткнення з російськими окупантами на південно-західній околиці міста Соледар Бахмутського району Донецької області, розповів голова громади Віктор Шепета.

— Майже два з половиною роки нестерпної російської неволі. Біль, холод, духовні й тілесні страждання, які здавались нескінченними. І нарешті — запах рідної землі, тепло близьких людей, найсолодший присмак свободи, — розповіли тоді у громаді.

Батько теж пішов на війну, знаючи, що Коля у полоні. І сказав до жінки, мовляв, я поверну сина додому. Але і сам Валерій — зник безвісти, розповіла пані Ганна.

Вже двох забрала війна

Мати каже, що після повернення з полону Микола довго приховував, що повернувся на службу у бойову бригаду. Спочатку, каже пані Ганна, вона була проти, а потім змирилася з його рішенням.
— Він казав, що бувають обстріли, але все буде добре. Казав, що до нього гарно ставляться, — жінка плаче. — Я не думала, що він піде знову воювати. Думала, що буде хоч в тилу.
А потім зв’язок з сином зник.

— Мені сказали, що він не виходить на зв’язок. Телефон був поза зоною. А потім донька сказала: «Мама, Коля воює». Мені скинули фото… Я тоді плакала. Сиділа, думала. І ніби відчула — щось сталося, — згадує матір період, коли син зник безвісти. А через кілька днів їй принесли офіційне сповіщення про це.
Мати не може оговтатися, їй важко говорити. Вона згадує, як не вірила до останнього, доки не поїхала на впізнання тіла сина до Кривого Рогу разом із донькою.

— Я зразу сказала, що це він… — говорить жінка. — Він дуже пошкоджений був. Дуже. Але мама все одно впізнає свого сина. Обличчя… Коля, мій Коля…

Каже, що першими впізнання провели представники частини, вона — після них. Донька також одразу зрозуміла, що це Микола, її брат.

— А тепер я просто чекаю свою дитину, аби поховати. І батька дітей, аби тіло повернули, хоч кісточку, — пані Ганна знову зупиняє розмову. — Двох, вже двох із нашої родини забрала війна. Служать ще троє синів.

Тернопільські