«Смерть тут завжди на плечі сидить, як пташка»: поет, науковець, який друкувався в Тернополі, про метафори на «нулі»

08 березня 2026 р. 21:02

08 березня 2026 р. 21:02

• «Тернопіль — це місто спокійного світу, кав’ярень і непоквапних розмов. Куштуєш його, як коштовне вино. Саме цей світ ми тут захищаємо».
• «Я чув слова, вони були попіл рік... Я бачив рани слідів… чиї позивні стали зовсім легкі» — ці рядки Олександр Хоменко написав тієї ночі, коли його підрозділ мав виїжджати з позицій. Він розумів: ці тіні, ці позивні пам’ятатиме лише він та його побратими. Бажання зберегти у пам'яті голоси тих, хто назавжди залишився там, переросло в обов’язок «чесного свідчення».

З Музею революції до батальйону «Свобода»

Олександр Хоменко — історик, літературознавець і завідувач Музею Української революції 1917–1921 років. У 53 роки він мав статус «нестройового» та трьох неповнолітніх доньок, проте з початком повномасштабного вторгнення став добровольцем батальйону «Свобода». На фронті він отримав цілком логічне псевдо — «Історик». Тепер науковець, який роками досліджував державність в архівах, захищає її зі зброєю в руках: від оборони Києва до виснажливих штурмів у Сєвєродонецьку та під Бахмутом.

Його дружина Наталія у 2022-му також була готова піти воювати, проте усвідомила, що потрібна дітям. Свою роль вона знайшла поруч із підрозділом чоловіка: відшукує волонтерську допомогу та закриває складні запити — від спорядження до мініекскаваторів, які досі працюють на позиціях. Наталія переконана, що така робота стала порятунком для їхньої родини, адже найкращий цемент для людей — це спільні цінності.

Ми поспілкувалися з ними обома. Олександр вражає тим, наскільки глибоко він розуміє війну — не просто як чергу бойових зіткнень, а як складний філософський процес, «вогняну ріку» та обов’язок чесного свідчення. Наша розмова — про «ген свободи», біблійні метафори в окопах та вибір, який змінює життя назавжди.

«Він не витягне»

Тихий «книжковий хлопчик» — так називав себе Олександр до початку повномасштабного вторгнення — жив серед раритетів та архівів.

— Важко було уявити більш непридатну до служби людину — лопату він тримав частіше за зброю, а строкову службу проходив ще у 1988-му, — говорить про нього дружина.

Проте за його плечима були всі сучасні українські революції, а у 2014-му він практично жив на Майдані серед тих, хто став Небесною Сотнею.

Передчуття великої війни з’явилося ще у 2021-му. Поки влада уникала прогнозів, друг сім'ї, латвійський журналіст Атіс Клімович уже питав Олександра, що той думає про майбутнє зіткнення. З грудня 21-го в родині Хоменків моніторили ситуацію, запасали воду та «Мівіну». Дружина Наталія згадує, як друзі з УНА-УНСО, дивлячись на Олександра, казали їй прямо: «Він не витягне, він не боєць». Проте Олександр, коли почалися бомбардування Гостомеля, заклеїв шиби скотчем навхрест і поїхав до Києва рятувати оригінали картин Шевченка та історичні раритети, плануючи долучитися до війська.

Додому він більше не повернувся: дороги перекрили, Гостомель опинився в окупації. Три доби Олександр ночував у музеї, описуючи та ховаючи експонати, а потім телефонував у частини. Всюди відмовляли через вік, тому єдиним шляхом стало добровольче формування на Оболоні. Усе вирішив телефонний дзвінок Юрію Сиротюку. Згодом цей підрозділ став батальйоном «Свобода» у складі бригади «Рубіж».

— Я знала, що він піде, — розповідає Наталія. — Дзвонила командиру, казала про здоров’я, вік, тиск, зір... Він був перший претендент на «двохсотого».

Олександр дуже жалкував, що під час першої хвилі мобілізації старших за 50 не розглядали. Але вже за кілька днів він мобілізувався. Коли на ВЛК спитали, як він почувається, відповів: «На свій вік — нормально».

Відновили дім за «бойові»

Поки Олександр тримав оборону Рубіжного та Сєвєродонецька, Наталія з трьома дітьми переховувалася у Тернополі у кума — видавця Василя Ванчури. З Василем Ванчурою Олександр зійшовся ідеологічно ще у 2004-му, публікував у нього свої есеї та поезію.

— Я тоді перекладала книжку «Поліанна» і запостила фото нашої зруйнованої хати в Гостомелі, — згадує Наталія. — Вона була розбита, зруйнована, стіни нема. Тішилася: «В мене є хата, це лише стіна, є велика кімната, є фортепіано "Україна"». На перші Сашкові «бойові» за три місяці ми відновили стіну і перекрили дах. Нам треба було просто вижити і лишитися людьми. Ворог хоче нас розлюднити, опустити до найнижчих потреб, тому нам так потрібні позитивні емоції.

Для Олександра фронтова географія стала випробуванням на межі можливого. На річці Борова біля Синецького мосту, коли підрозділ виходив з оточення, майно, яке не могли забрати, спалили, щоб не залишати ворогу. Виносили лише те, що в руках.

— Один побратим підвернув ногу, не міг йти, — згадує Олександр. — Я лишився прикривати, був готовий прийняти останній бій. Але їхала машина з командирами — нас забрали. У військовій долі багато залежить від випадку. Мені двічі пощастило. Був момент, коли поранило побратима, я відправив його на евакуацію. Прийшов інший: «Пішли кави вип’ємо». Я вагався, але пішов. На те місце, де я щойно стояв, одразу прилетіло. З лютого по квітень ми провели 76 днів на «нулі» без вихідних. Щодня штурми. Коли ми нарешті вийшли, через два дні нашу позицію накрили повністю — хлопці, які нас замінили, лишилися там назавжди. Броневик, який їхав забирати мене з позицій, підбив ПТУР — п’ятеро людей загинули.

Тільки накрити собою

Олександр розповідає, що на позиціях піхота живе «під землею», маскуючись так, щоб не помітили дрони. Завдання — перечекати обстріли в «норі», поки основну масу ворога нищать БПЛА.

— На війні ти ніколи не думаєш про себе, — каже він. — Думаєш про те, що на мирних землях — чи атакують їх? Смерть тут завжди на плечі сидить, як пташка. Вона всередині нас.

Однак, для Олександра це не є проблемою. Проблема — коли гинуть мирні. Для нього найбільший герой той, хто вижив попри все.

— Був випадок: у побратима Крима інсульт, над нами дрон, — веде далі Олександр. — Я бачу, що пронесло — дрон знайшов іншу ціль. Що я міг зробити? Тільки накрити його собою. Був ще бій у 2022-му: 10 загиблих, багато поранених. Дрон зафіксував, що один із наших ворушиться. Ми пішли забирати. 90 відсотків, що це була засада, але я б не пробачив собі, якби не зробив цього. Ми його витягли, зараз він живий.

Багато близьких серцю уже там

Про поезію на фронті Наталія розповіла, що Олександр в окопах не пише, а «ловить» сенси та образи, які виписує вже в госпіталі, або в в іншій спокійній атмосфері. Його поезія до війни була метафоричною, складною, але фронт змінив усе.

— Вторгнення — це і є метафора, — пригадує Наталія слова Олександра. — Не варто шукати метафори, якщо ти сам всередині неї. Дійсність — це велика притча, неймовірно пружна й афористична. Каже що йому пощастило потрапити в середину ікони, бо стільки святих поруч, як на війні, він не бачив ніде. Коли заходить побратим із далекого краю — він ніби знімає німб, а потім розгрузку і броник. Це потужна метафора. Його вірші — це переспів того, що бачать там щодня.

Останнім часом він пише менше. Зізнається, що «почуття вижившого» дуже гнітить. Чотири роки війни даються взнаки втомою. В підрозділах МТЗ, де він зараз після поранення возить вантажі та будує бліндажі, середній вік — понад 50 років.

— Ви єдині, хто мене ще тримає на цій землі, каже нам Сашко, — продовжує Наталія.

Сам же Олександр зітхає:

— Так багато близьких серцю уже там, що хочеться приєднатися до них. Зараз зайти і вийти з позицій — це величезний квест. Дехто сидить там по три місяці, по пів року. Це пішки на собі: броник, автомат, бк, вода... А після довгого часу в норі, де практично не рухаєшся, ноги стають чужими. Але ми розуміли, що це квиток в один кінець. Головне, щоб у цього квитка був зміст — зберегти світ, який нам дорогий. Це наша плата, адже за все треба платити.

Закопані не чинять опору

Олександр бачив звільнені Бучу та Гостомель одразу після заходу наших військ. Ці картини стали для нього найстрашнішим уроком.

— Мир через підкорення кличе Бучу та Ізюм у кожен дім, — каже. — Побратим розповідав про Блиставицю: окупанти захотіли помитися в домі місцевого, той заперечував — автоматна черга в живіт, і вони пішли у чоботях митися в його ванну. Оце і є їхній «мир». Лінія фронту — це ниточка, що відділяє життя від небуття. Люди, закопані в могили у Бучі, вже не чинять опору. Я все життя був книжковим хлопчиком, але якщо ми зараз не будемо щитом, ми станемо обслугою. Простіше вбити всіх і не мати проблем — вони це роблять. Силу спротиву я бачу в «гені свободи». Коли родичі загиблих віддають «гробові» мільйони на захист країни — хіба це не диво? Це неприйнятно для москалів, тому їхній метод — вбити всіх українців. Або ми відстоїмо світ, або будемо мертвими.

Дуже любить Тернопіль

Тернопіль залишається для родини особливим місцем спокою. Наталія згадує, як донька Таня у шість років на виставці військових карикатур намалювала каску, прапор і чорно-помаранчеву дірку, а її улюбленою колисковою стала пісня про те, як «сплять в могилі москалі». Олександр же згадує місто з особливою ніжністю:

— Я дуже люблю Тернопіль. Це місто спокійного світу, кав’ярень і непоквапних розмов. Куштуєш його, як коштовне вино. Саме цей світ ми тут захищаємо. Коли чую про прильоти по мирних — особливо боляче. Був у відпустці, ми організовували презентацію моєї книги. І одразу ж на наступний день приліт на Стуса, інший спогад — коли загинула дівчинка в Кривому Розі. Бачив її перед собою. Розмірковував, що мав би бути щитом між нею і смертю. На війні смерть — це статистика, а в мирному житті ми маємо бути живим щитом.

Старша донька Олександра збирає його вислови у цитатник, але батько застерігає її:

— Культ особи — руйнівний. Насправді слова належать не нам, а всесвіту. Це як квітка, що зросла, а ти її просто побачив.

І наостанок…

Справжність ніколи нікому нічого не доводить, вважає Олександр Хоменко. Правда не потребує підтвердження. Це у неправди є 17 довідок, що вона правдива.

— Я хоч зазвичай намагаюся уникати конфліктів, однак якість часу в якому ми опинилися вимагає такої дії, — пояснює свою місію як воїна. — Люблю роботу, родин, мрію сидіти на дитячому майданчику, гуляти з онуками і читати книгу. Розумію, що такого може не статися. А може... може і станеться.

Тернопільські