Народна поезія з антонівською пропискою: чим ділиться зі світом мешканка села на Чортківщині

10 березня 2026 р. 19:36

10 березня 2026 р. 19:36

Означення «народні» до цих простих та доступних своєю сутністю й засобами висловлення римованих рядків – через глибинну прив'язаність до народної душі. Бо і їх авторка належить до категорії талантів, яких зазвичай іменують самородками. «Чесно кажучи, я ніде цьому не вчилась – якось так у мене виходить, – й собі дивується власному обдаруванню Марія Солтис зі с. Антонів. – Довго вагалась, чи дати їм життя, тобто поширити між люди», – додає трохи непевно.

Відважилась почути оцінку написаного, завітавши якось до редакції «Голосу народу» за виграним її матір'ю призом під час недавньої лотереї серед передплатників. А ми, газетярі, були щиро захоплені легкістю та влучністю її рими, присутньою у віршах образністю, гармонійністю та милозвучністю. Авторка зізнається, що ніколи не засиджується над своїми віршами – вони з'являються, наче навіювання звідкілясь збоку – і відразу ось так, як є. «Знаєте, село – то город, господарка, – резюмує п. Марія. – Поміж працею приходить думка і рима. Треба тримати біля себе блокнот і ручку, щоб записувати».

Фото: з архіву Марії Солтис

Марії Солтис сорок один рік. Навчалася на кравчиню в Заліщиках. Римувати почала в молодості. Якось вчителька української літератури запропонувала подавати вірші на конкурс. Однак за ближчого знайомства Марійка почула від неї ж свого роду вердикт: «Твої вірші заслабкі, не підходять». Діставши глибоке розчарування, закинула блокнот на роки. Потім багато чого довелося спізнати в житті – і втіхи, й біди. Вісім років назад овдовіла: чоловік, з яким у злагоді прожили два десятки літ, трагічно загинув у ДТП. Тож самотужки виховує трьох дітей. Найстарша донька, Наталія (їй 22), обрала фах фармацевта. Середня доня Мар'яна (13 років) та синочок Роман (10) – школярі. Кілька років тому жінка знову почала писати. Діти, каже, – її перші критики.

Два роки назад все ж вирішила вийти за межі Facebook – єдиного доти проєкційного «майданчика» для своєї творчості. І подала вірші до літературного альманаху «Обійми» (з присвятою Дню святого Валентина), що мав вийти у Хмельницькому. Щоправда, тоді «сховалася» за псевдонімом, щоб залишатись непізнаваною земляками: «Живу в селі, люди по-іншому сприймають віршування». Три вірші пройшли відбір та були опубліковані. Прагнула не тільки показати своє письмо, а й дістати певний заряд для подальшої творчості поміж інших авторів.

А торік восени наступні три вірші потрапили до альманаху «На крилах натхнення» там же, у м. Хмельницький (редакторка та видавець – Лілія Стасюк). Тепер вже пані Марія подала їх під реальним, а не вигаданим іменем.

– Кожна людина переживає життєві смуги і світлі, і темні, – переконана народна поетеса. – Тому й мої вірші такі різноманітні. І любовна тема, і патріотична. Але найбільше – життєва, про життя з його радощами, труднощами і складнощами. Я вдячна Богові за це. Коли пишу – проживу, проплачу, а потім виливаю в ті рядки.

Ще п. Марія щиро ділиться новим успіхом: коли в школі проходив «Кольоровий тиждень» і кожен день мав позначатися казкою, спробувала себе і написала жовту казку-вірш «Сонечко купається».

А ось болюча та щемка тема захисту України від ворожої навали в час нинішньої війни для неї постає осібно. «Мій двоюрідний брат – 28-річний військовослужбовець Василь Церковний зник безвісти сім місяців назад, в серпні минулого року, – розповідає. – Спілкуюся з його друзями, родичами. Вони трохи замкнуті, але я така людина, що допиталася». І цій темі авторка присвячує жар свого серця. А втім, вчитаймося в рядки, що видають на світ його імпульси.

Земля горіла і здригалась,

Важкий був і нерівний бій

Боролись хлопці, не здавались

І мужньо так тримали стрій.

Лунали черги автоматів і розривалися гранати

Осколки «градів» рвали тіло,

Він дав наказ їм відступати:

«Я вас прикрию!» – крикнув сміло.

Та раптом стало тихо й темно,

Нестерпний біль і крові смак.

«Це мій останній бій, напевно,

Ну от і все», але однак

Яскраве світло аж сліпило очі,

Виднілись сходинки у рай.

О Боже, я ще так туди не хочу,

Ти мене, Небо, почекай….

Дай мені, Боже, Ти хоч трошки

Пожить ще тут серед людей.

Нехай свою маленьку дочку

Я пригорну ще до грудей.

Хай обійму ще сиву неньку

І витру зболену сльозу.

А мої хлопці? Як вони, рідненькі?

Може, у бій ще поведу…

І десь у тиші чулись кроки –

То Ангел смерті відступав.

«Живий! Живий!» – кричали доки,

А Бог дививсь і міркував…

Коли тобою знову серце заболить,

А очі вмиються сльозою,

Ще хоч би мить, одну лиш мить

Дай намилуюся тобою.

Легка хода твоя удаль,

Лиш шепіт кроків – і знову тиша.

Змахну тугу, що як вуаль,

Ну а печаль собі залишу.

Забрав ти серце у полон,

Теплом знов душу мою грієш.

Думала: сон, це був лиш сон,

Лиш ти любити так умієш.

Ти у думках, ти у словах,

Ти – наче кров у моїх венах.

Ти клич мене! Я – ніби птах

Знов буду линути до тебе.

Минають дні, один на інший схожі,

У когось свято, а у когось – смуток і біда.

Радіє хтось, а хтось по волі Божій

Лиш день у день несе свого хреста.

Не всі зуміють його прийняти і зрозуміти:

Буває часом, що душа від жалю аж пече,

Та ми повинні хрест свій полюбити,

Тоді Господь підставить нам Своє плече.

Несім його учора, завтра і у сьогодення,

Яким важким не був би той наш хрест.

Він є для нас благословенням,

Він є дарунком нам з небес.

Несім, всміхаючись,скрізь болі та тривоги,

Без нарікань, печалі й каяття.

Нехай будуть до крові стерті ноги –

Він нас вінчатиме у Царстві вічного буття.

Марія СОЛТИС , с. Антонів

Тернопільські