«Я буду боротися за всіх, хто там залишився». З полону повернувся Володимир Кушнір

12 березня 2026 р. 14:11

12 березня 2026 р. 14:11

Військовий із Тернопільщини Володимир Кушнір, який на фронті від 2016 року, провів у російському полоні два роки, два місяці і три тижні. Його дружина Ірина весь цей час шукала чоловіка, їздила на акції, писала листи й чекала дзвінка, який змінить усе. 5 березня під час обміну Володимира звільнили.

«Боже, я не можу передати ці емоції. В той момент подумала, що це може бути помилка, — Ірина, дружина звільненого 5 березня Володимира Кушніра розплакалася. Жінка, згадуючи цей день, не приховує емоцій. — Але через пів години передзвонили з СБУ і сказали: «Ні, помилки немає. Це дійсно він. Очікуйте, він вам перетелефонує».

У війську — від 2016 року

Володимир Кушнір народився 25 травня 1997 р., проживав у с. Раковець Тернопільського району. Разом з дружиною виховують трьох дітей — старших доньок Ірини і спільного з дружиною 5-річного Андрійка. Зараз військовий зареєстрований у Тернополі.

Військовослужбовець ЗСУ, контрактник. Із 2016 року служив у 72-й окремій механізованій бригаді, брав участь у бойових діях на Донеччині і Луганщині під час АТО, де отримав поранення. Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році воював на різних напрямках — зокрема на Сумщині, в Києві та Броварах, Харківщині. У вересні 2022 року отримав поранення. 1 лютого 2023 року його перевели до 115-ї окремої механізованої бригади.

Його дружина Ірина каже: чоловік мало розповідав про війну. Навіть у перші години вторгнення обмежився короткою фразою.

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, він подзвонив і сказав: «Просинайся, війна». І все. Більше нічого, — розповіла дружина. — У нього завжди було «все добре».

У грудні 2023 року військовий потрапив у російський полон.

«Я своє відвоював»

— У нас в дитини День народження 10 грудня, він ще вітав, — згадує Ірина. — У ніч із 12 на 13 грудня мені приснився сон. Я нічого не чула, тільки його слова: «Я своє відвоював». І все. А 14 грудня мені подзвонив командир і сказав, що він безвісти зниклий.

Рівно через три тижні російські телеграм-канали виставили відео, що він у полоні.

— Він був побитий. І ще мене насторожило, що йому дозволили говорити українською мовою. Все інтерв’ю він говорив українською, — згадує Ірина. Тоді жінка ще не мала навіть офіційного сповіщення. — Я тільки від командира знала, що він безвісти зниклий. А сповіщення вже сама ходила випрошувати в ТЦК.

Після цього почалися довгі місяці пошуків. Ірина зверталася всюди, де тільки могла.

— Усюди: координаційні штаби, СБУ, — розповіла Ірина. — Потім я випадково знайшла рідних військових з його 115-ї бригади. У нас утворилося об’єднання родин безвісти зниклих і полонених.

Родини військових організовували акції, їздили до Києва, зверталися до міжнародних структур.

— Ми їздили і в Київ, ходили на акції в Тернополі. Їздили навіть у Стамбул. А тиждень перед його звільненням я повернулася з Анкари, — згадує Ірина. — Весь цей час я майже нічого не знала про чоловіка. 2023-2024 роки — взагалі нічого.

«Били, знущалися, катували»

Лише у січні 2025 року російська сторона офіційно підтвердила, що військовий перебуває в полоні. Тоді Володимир отримав статус військовополоненого.

— У 2025 році я почала писати йому листи, — розповіла жінка. — Він їх отримував приблизно через три місяці після відправлення. Я ставила дату, і потім він казав, що всі листи доходили.

Про долю чоловіка Ірина часто дізнавалася від звільнених полонених.

— У 2025-му звільняли багато військових, які були разом із ним, — каже дружина —  Вони мене знаходили, або я їх знаходила. І розповідали, що він живий, здоровий і де перебуває.

У полоні Володимир перебував два роки, два місяці і три тижні. Останнім місцем утримання була виправна установа №2 у місті Галич Костромської області росії. До цього, як розповів дружині після звільнення сам Володимир, бранців утримували у наметовому містечку. Потім від квітня він був в Осколі, а з серпня — вже в Галичі.

— Йому було дуже важко, — каже Ірина. — Коли росіяни дізналися, що він військовий-контрактник, ситуація ще погіршилася. Били, знущалися, катували.

Ірина згадує, як 5 березня мала їхати вночі до Києва на чергову акцію на підтримку військовополонених. Але цього разу візит до столиці довелося скасувати.

— Я телефон тримала в руках постійно, — згадує Ірина. Жінка посміхається. — Спочатку писали, що українська сторона виїхала на обмін. Потім з каналів дізналася, що обмін зірвався. Думаю, ну, як завжди. Але за кілька хвилин з’явилося інше повідомлення — обмін усе ж почався.

Ще навіть не було новини про завершення обміну, як їй приходить повідомлення: «Вітаємо, вашого рідного звільнено з полону». Ірина каже, що спершу навіть не повірила.

Першою, кому вона повідомила новину, була мама.

— Треба було трохи прийти до тями, — згадує жінка. — Я подзвонила мамі, бо в неї були діти. Коли я їжджу на акції в Київ чи деінде, вони залишаються в неї.

Дякувала йому, що вижив

Перший дзвінок від чоловіка Ірина отримала близько п’ятої вечора.

— Дзвонить незнайомий номер. Але я знала, хто дзвонить, — згадує Ірина. — Я кажу: «Добрий день». Він: «А що ви робите?» Я кажу: «Чекаємо вашого дзвінка».

Чоловік одразу почав розпитувати про дітей і родину. А дружина дякувала йому, що він вижив, що витримав. Тоді він попередив, що говорить не зі свого телефону і передзвонить пізніше. Вже о восьмій вечора Володимир подзвонив з власного телефону.

— Він був дуже шокований, — Ірина зупиняє розмову. Опанувавши себе, продовжує, — каже, що до кінця не вірив, що їде на обмін, хоча їм сказали. Лише тепер починає усвідомлювати, що сталося.

Після звільнення Володимира відправили на реабілітацію до Трускавця. Чоловік просив дружину не приїжджати, бо він на карантині і до нього не пустять. Але Ірина вирішила інакше.

— Я одразу попередила, що мені ніхто не буде казати, що мені робити, — Ірина сміється. — Вирішила: я їду. Коли приїхала, військові щойно прибули у центр. Мені кажуть: «Ви що? Він тільки 10 хвилин тому приїхав, ми його навіть не зареєстрували». І що треба чекати три мінімум три дні. Я сказала, що буду тут хоч три дні стояти, поки мене не впустять. Хоч на хвилину, але побачу його.

Зрештою їй дозволили коротку зустріч. Ірина каже, що була шокована тим, який вигляд тепер має чоловік. Він страшенно схуд, і зараз при зрості 1,70 важить 55 кг.

— Зараз він відсипається, відходить і проходить реабілітацію, — каже дружина. — Лікування, напевне, буде тривалим. Володя розповідав, що через поранення одну ногу майже не відчував. Зізнався, що його це врятувало, коли російські солдати били у полоні по цій нозі. Бо інакше міг не витримати болю.

Дочекалися…

Зараз Володимир спілкується із рідними по відеозв’язку, щойно випадає нагода. Спільному синові подружжя Андрійкові п’ять років. Але він фактично знає батька тільки з фотографій. Бо той весь час був спочатку на службі, потім у полоні. Перед самим полоном місяць був у відпустці. Малий майже того не пам’ятає. Двом дівчаткам, коли Володя опинився у неволі, було 10 та 11 років. Доньки підтримували маму і ходили разом з нею на акції на підтримку полонених.

— Коли Володя після звільнення їх побачив, жартував: «Я не впізнаю, це хто такі?», — згадує Ірина їхні розмови. — Діти дуже виросли. Він каже, що хоче тільки додому. І я цього дуже хочу.

Але водночас Володимир говорить і про тих, хто досі в полоні.

— Він сказав, що буде боротися за кожного, хто залишився там. Мовляв, ти не знаєш, скільки там людей, — каже Ірина. — І я не збираюся зупинятися. Вже після звільнення чоловіка була на акції підтримки полонених у Тернополі.

А ще рідні чекають на листа від Володимира. Він написав єдиного — якраз перед звільненням. Що саме у ньому — не розповідає, каже дружина. І пояснив, чому не писав раніше: йому сказали дати адресу рідних. А чоловік не хотів наражати їх на небезпеку.

Два роки тому «20 хвилин» вже писали про трирічного малюка Андрійка Кушніра. Тоді хлопчик разом з мамою Іриною прийшли на акцію протесту біля Катедри у Тернополі. Маленький соромився і не дуже добре говорив, але розповідав про тата і що він дуже на нього чекає. Батько хлопчика — 28-річний Володимир Кушнір, який 5 березня 2026 року повернувся з ворожого полону. Дочекалися…

Тернопільські