Попри великі сумніви, на схилі літ чоловік знайшов свою долю

14 березня 2026 р. 18:03

14 березня 2026 р. 18:03

Валентину цього разу вдалося вмовити впертого батька поїхати до міста.

• Тату, – казав згодом син, – головне не встидайся і не комплексуй. Я з Іриною цілий день на роботі, Давид пів дня в школі, потім на вулиці з друзями. Квартира вся в твоєму розпорядженні. Поки зима, погостюєш в нас. Бо закурило так, що всі дороги до села замело.
• Добре, добре, – бурчав Яків. – Не пропаду у цьому комфорті. І не такий я вже старий, наступного року лише 70 виповниться, щоб собі ради тут не дати.

Через три тижні Яків уже не витримував, як він говорив, замкненого простору.

• Ліфт ламається, а на дев’ятий поверх йти важкувато. От у селі – відчинив двері і ти вже на вулиці – воля. Відвези мене назад, бо рідне обійстя вже сниться.
• Зачекай ще трохи. Ти біля нас, і мені спокійніше. Зима бач, яка сувора настала.
• Ну, побачимо, – Яків виглядав незадоволеним.

Аж якось вранці, коли всі порозходилися, у двері подзвонили. На порозі стояла жіночка:

• Вибачте, – мовила, – будьте добрі, я тут прибираю під’їзди. Попрошу у вас води у відро набрати, заодно руки погрію.
• Та, будь ласка, – тон у Якова був байдужий.
• Бо мене завжди Стефця з другого поверху виручала. Та вона, на жаль, в лікарню потрапила.

З тих пір ця кумедна жінка, яка любила потеревенити, стала його постійною гостею.

• Мене Поліною звати, а вас?
• Яків.
• Любите тишу і спокій?
• Радше звик до самотності.
• А я більше 40 років вихователькою в дитсадку пропрацювала. Там шумно, гамірно. Звільнилася, досить з мене. Знайшла одноманітну і монотонну роботу прибиральниці. Чоловіка поховала і доньку єдину теж, – на очах в жінки забриніли сльози.
• Не хочете, не згадуйте, – перебив її чоловік.
• А я хочу з вами поділитися пережитим. Коли Степанко відійшов у вічність, частинки мене не стало. Та коли донька у 20 років загинула, я просто померла разом з ними. Тепер самота доїдає. Прибираю, щоб вдома без діла не сидіти. Ще й на дачу їжджу. Все роблю механічно, аби рухатися і не думати про наболіле. Поступово звикаю, що я одинока пенсіонерка.

Одного дня Яків ще звечора замісив тісто і спік пиріжків з яблуками.

• Поліно, – запропонував він, – пригощайтесь чаєм і моєю кулінарією.
• Та ви справжнє золото, – сплеснула руками жінка. – Які гарні смаколики ще й корицею пахнуть. Поважаю чоловіків, які не цураються роботи на кухні.
• Життя змусило, – зітхнув Яків. – Дружина іншого знайшла, покинула мене і Валика. Син, правда, вже майже дорослим був, 15-річним парубком. Він сам хотів зі мною залишитися. Я опісля, наче собі і всьому світу захотів довести, що зможу все сам зробити, не гірше за будь-яку жінку. Подумаєш, зварити їсти, та тут немає нічого складного.
• Ви пробачили їй? – обережно запитала Поліна.
• Не знаю, просто відпустив на всі чотири сторони і все. Якесь зло чи лють залишились, напевно. Зненавидів жіноцтво, закрився без жодних шансів для них і для себе. Ми просто з різних планет. От хто жіночку файно приголубить, якусь цяцьку подарує, до того вона й схилиться. Ви, як кішки, хто погладить, до того і йдете.
• Колись ваші слова мене б просто обурили. Але ви узагальнюєте, не всі жінки здатні на зраду. Це у вас біль і зневіра говорять, які глибоко в душу засіли. Я за своїм Степаном більше 12 років доглядала, коли він занедужав. Сусід, який до мене симпатію проявляв, просив, щоб я чоловіка в якийсь медзаклад оформила і з ним зійшлася. То я його не просто прогнала, він мені геть бридкий та огидний став. Як можна було мене до такого гріха намовляти – здати найріднішу людину в притулок?
• Вибачте, – знітився Яків, – не хотів зачепити ваші життєві принципи.

Яків так звик і прикипів серцем до Поліни, що коли вона котрогось дня та й наступного теж не зайшла до нього, почав навіть хвилюватися. Чоловіку бракувало їхніх розмов. Блукав під’їздами, шукав прибиральницю.

«От йолоп, – картав себе подумки, – два місяці знайомі, а я навіть її номер телефону не спромігся записати».

Не витерпів, пішов до ЖЕКу. З начальником якось відразу спільну мову знайшов.

Поліна була неабияк приємно здивована, коли до неї додому ввечері несподівано прийшов Яків, ще й з квітами і власними закрутками.

• Захотів сюрприз зробити, без попередження. Ви ще моїх квашених огірочків не куштували. Та й маринованим нічого не бракує.
• А ви вчасно завітали. Застудилася я. Вчора температура піднялась, а сьогодні вже легше. Зараз по хліб підете, будемо вечеряти домашньою печенею зі свинини і милуватимемося зоряним небом.

До села Яків уже не рвався, не було до кого. Пса машина роз’їхала, кіт десь пропав. А тут, у гамірному місті, він знайшов близьку душу, яка розуміла його з пів слова. Життя чоловіка знову наповнювалось сенсом.

• Тату, – сказав одного разу Валентин, – ти змінився. Невже якесь заняття для себе знайшов і не зізнаєшся? Погляд маєш веселий, вигляд життєрадісний. Радий, що ти вже адаптувався.
• Так, синку. Скоро переїду від вас, більше нікому не заважатиму. З жінкою познайомився. Ми з нею виявилися з однієї планети.

Недарма ж кажуть, коханню кожен вік підвладний та й плани Господні такі непередбачувані.

Оксана ВОЛОШИНА

Тернопільські