«Не плач, мамо. Я живий і вже вдома». З полону повернувся Володимир Колодій

20 березня 2026 р. 20:05

20 березня 2026 р. 20:05

Понад 800 днів військовий з Козівської громади провів у ворожій неволі. Він потрапив у полон 23 грудня 2023 року на Харківщині, а 6 березня 2026 року його повернули в Україну. Кожен день мама Надія молилася, чекала і сподівалася, що син виживе. Дочекалася…

«Я як в ступорі була — у мене ні слів, ні сліз, — Надія Колодій згадує 6 березня, коли дізналася, що син Володимир вже в Україні. — Люди приходили до мене, вітали, староста приїхала, обнімає і плаче — а я ніби застигла, не можу слова сказати. Мурашки по шкірі, мені аж недобре було. Я дуже пережила…»

Півтора року невідомості

Володимир Колодій народився 22 жовтня 1982 року у с. Вівся Козівської громади. Загалом у родині шестеро дітей, і після смерті чоловіка майже 30 років тому жінка ставила на ноги всіх самотужки. Двоє із синів стали на захист України, один вже звільнився з лав ЗСУ за станом здоров’я, а Володимир, найстарший із дітей, потрапив у полон, розповіла мати.

— Коли почалася повномасштабна війна, син був вдома, працював різноробочим, — каже Надія Колодій. — Його мобілізували в серпні 2023 року. Потрапив до складу 10-ої штурмової бригади. Він спочатку служив в Козові, потім був на навчанні, після якого поїхав на Схід. За словами матері, 23 грудня він перебував на Харківщині на передовій. Через кілька днів до матері прийшли представники ТЦК із Козови та повідомили, що Володимир Колодій зник безвісти.

Майже півтора року рідні жили у невідомості. Писали листи, заяви і звернення до всіх можливих інстанцій. І лише в червні 2025 року Червоний хрест офіційно підтвердив, що Володимир Колодій перебуває у полоні в росії.

Що розповів про пережите

—  Я стільки часу не знала про нього нічого, — згадує Надія Колодій. — А потім почали приходити листи — всього чотири отримала. Він писав, що все добре, по-російськи, що читає книжки, грає в шашки, дивиться кіно. Просив передати всім рідним привіт і чекати. Закінчував: «До скорой встрєчі». Він не міг писати українською…

Весь цей час, каже мати, її рятувала молитва і підтримка рідних та односельців. Бути вдома самій було дуже важко, діти виросли і роз’їхалися. Жінка каже, що весь час просила Бога, щоб син вистояв, щоб повернувся живим і здоровим.

Шостого березня, згадує пані Надія, вона була вдома, коли прийшло sms: «Вітаю, Колодій Володимир Ярославович повернувся з полону». Жінка читала і не вірила власним очам. Дуже боялася, щоб це не виявилося неправдою. А потім матері десь за годину подзвонили з Києва: «Вітаємо вас, ваш син повернувся з полону, дякуємо за воїна, що захищав Україну».

З сином ще деякий час зв’язку не було, згадує жінка. Невдовзі їй передзвонила родичка, номер якої Володимир відшукав у соцмережах. Тоді мати й набрала новий синів номер.

— Мамо, не плач, я живий-здоровий, все добре, мені нічого не болить, — пані Надія згадує перші синові слова і плаче. — Він нічого мені не каже, що пережив. Не хоче, аби хвилювалася. Моєму брату розповів, що два зуби вибили. Били так, що аж синій був. А мені — ні слова. Тільки що здоровий і в нього все добре.

Родичам Володимир розповів, що спочатку півтора місяці був в в Ростові-на-Дону. Потім в Бєлгороді. Годували там гнилою картоплею і капустою та нещадно били. А потім, коли потрапив до колонії на Уралі, — там вже краще годували, каже матір.

Світло вперше побачив аж в Білорусі

— Здоров’я відібрали… — мати зупиняє розмову і ніби збирається із силами, щоб продовжити, — син розповів, що напередодні звільнення до нього в камеру прийшли і сказали, мовляв, ти знаєш, що завтра вже додому поїдеш. А той лише мовчав, щоб не били.

Дорога додому була довгою. Бранцям зав’язали очі, спочатку везли в автобусі, потім літаком до Москви, там тримали деякий час на холоді. Знову літак.

— Він каже, він світло вперше за цей час побачив аж в Білорусі, — розповіла мати. — Вже звідти їх перевезли в Україну. Богу дякувати, що вже вдома. Я його дуже чекаю… Щоб повернувся, був здоровим і біля мене. Я його підтримуватиму, а він мене. Допомога мені буде. Раніше корову тримала, коня — важко самій. Діти сварилися, все попродала. Тепер тільки кури тримаю. От і будемо вдвох господарювати.

Родина чекає, що на Великдень Володимир буде вже вдома, та святкуватиме із сім’єю, яка так довго на нього чекала. І сам військовий мріє, як зустрінеться зі всіма, піде до церкви на свято, поїсть домашніх смаколиків. Вже питав у матері, чи квасила капустку, чи огірки мариновані є. Жінка сміялася та запевнила сина, що все є, і холодець буде, і солодке, і купа домашньої їжі — тільки б його дочекатися.

— Хочемо до нього поїхати, поки на реабілітації, а він проти, — зізнається матір. — Каже, у нього все є, приїжджають волонтери. А я ж хочу його побачити і нарешті обійняти. Я так довго на нього чекала… Дякувати Богові, дочекалася. Нехай всі дочекаються своїх рідних з полону, з війни і нарешті настане мир.

Надія Колодій каже, що щодня молилася і вірила, що син повернеться. І Володимир зізнався: відчував це, і саме материнська молитва дала сили триматися та пережити все, про що досі не може розказати рідним…

Тернопільські