Залюблений в Слово

27 березня 2026 р. 15:51

27 березня 2026 р. 15:51

«Залишаюсь у слові з Вами назавжди»

П. Ковальчук

Петро Іванович Ковальчук народився 27 березня 1931 р. у с. Вовківці, нині Дністрове, на Борщівщині. Він був третьою дитиною у сім’ї Івана та Ганни Ковальчуків. Батько, Іван Ількович, – учасник Першої світової війни, колишній січовий стрілець, після визвольних змагань успішно вів господарство та був активним у громадській роботі, організовував читальню «Просвіти». Мати, Ганна Степанівна, – добра і мудра жінка, за словами письменника, «прищепила любов до літератури». Через усе життя П. Ковальчук проніс велику повагу і вдячність батькам, увібрав у себе красу родинного краю, батьківське тепло, любов до людей, велику допитливість і щедрий характер.

Майбутній журналіст і письменник здобув початкову освіту у Вовківцях. Коли у 1948 р. сім’я переїхала до Мельниці-Подільської, продовжив навчання у середній школі. В юності мріяв бути вчителем історії, однак перша спроба поступити на історичний факультет не була успішною. Тож рік працював у Дзвиняцькій середній школі, а в 1952 р. вступив до Чернівецького держуніверситету на відділення української мови і літератури філологічного факультету. Літературний гарт проходив у викладачів Михайла Івасюка, Богдана Мельничука, Федора Погребенника та інших. П’ять років проживав у одній кімнаті зі Степаном Будним, поетом, який розкрив свій талант у ті роки. «Історик за покликанням», як часто називав себе Петро Ковальчук, у своїх літературних творах зумів майстерно використати історичну тематику.

Після закінчення університету у 1957 р. працював інспектором відділу освіти Мельнице-Подільського району, з 1958 р. – відповідальним секретарем місцевої районки. У 1962 р. навчався на факультеті журналістики в Києві. Від січня 1965 р. протягом десяти років був редактором Заліщицької районної газети «Колос», потім власкором «Вільного життя» у південних районах області, аж до виходу на пенсію.

За 30 років життя і праці в Заліщиках зріднився із працелюбами і творчими особистостями Наддністров’я, про яких написав багато статей і нарисів. Де б не працював Петро Іванович, були вагомі результати. В його публіцистичному доробку чимало цікавих статей, нарисів, репортажів та інформаційних матеріалів. У 1970 р. Петро  Ковальчук став членом Спілки журналістів України.

Славна історія Заліщанщини спонукала і сприяла народженню художніх творів, які поповнили літературну скарбницю нашого краю. Тут митець втілив у життя задум написати книги про історичне минуле нашого народу та велич його духу. Першим великим твором у його літературному доробку став роман «Листи до живих», опублікований у скороченому варіанті в журналі «Жовтень» (нині «Дзвін») у 1972 році. Окремою книгою твір вийшов у 1988 р. в львівському видавництві «Каменяр». Побачила світ п’єса «Ніч перед визволенням», низку нарисів. Від грудня 1989 до квітня 1992 року Петро Іванович працював над історичним романом «Ростиславовичі», який вийшов в книжково-журнальному видавництві «Тернопіль» у 1993 році.

Уже після смерті письменника, стараннями його дружини Ірини Олексіївни та літературних послідовників і вихованців – Володимира Барни та Євгена Безкоровайного, вийшли книги: у 1998 р. – дилогія «Ростиславичі» та «Отрок князя Василька» (видавництво «Поліфаст», м. Фастів), яка відзначена дипломом ІІ Всеукраїнського книжкового форуму і визнана «Кращою книгою 2003 року» у номінації «Історичний роман», у 2006 р. – «Полювання на дика» («Терно-граф», м. Тернопіль). В цю  збірку увійшли твори різних жанрів: прозаїчні, драматичні, публіцистичні, які він за життя не встиг опублікувати. У 2012 р. вийшов з друку у новій редакції роман «Чисті криниці» («Терно-граф»).

У творах П. Ковальчука відчувається глибока любов до своєї землі, її історії, переплетена з болем і тривогою за її майбутнє, щире вболівання за долю українського народу. Цей народ, який Петро Іванович так любив, жив не лише в його книгах, а й у кожному з нас. Можливо, тому він так уважно ставився до людей, які траплялися на його дорозі. Його доброта й інтелігентність привертали серця багатьох. Петро Іванович мав тісні зв’язки з багатьма митцями слова: Романом Лубківським, Андрієм Малишком, Іриною Вільде, Романом Федорівим, Борисом Демковим, Володимиром Вихрущем, Богданом Мельничуком, Євгеном Безкоровайним, Павлом Усенком, Миколою Нагнибідою, Степаном Будним та іншими.

П. Ковальчук був відомим у краї громадським діячем, неодноразово обирався депутатом Заліщицької районної і міської рад. На великих літературно-мистецьких заходах, присвячених Т. Шевченку, О. Маковею, та інших зібраннях виступав з доповідями і лекціями. Доклав чимало зусиль до пошанування пам’яті Осипа Маковея. Був активним у творчих заходах літературно-мистецького клубу «Дністер», в організації художньої самодіяльності та спортивних заходів. Справжнім його захопленням був футбол. Футбольний клуб «Дністер», почесним головою якого був П. Ковальчук, демонстрував високі результати.

Учитель за фахом і навчитель у житті для багатьох творчих людей, він допомагав їм самореалізуватися. Завжди підтримував молодих, допомагав професійно і духовно зростати, радів з найменших успіхів. Із вдячністю згадують ім’я Петра Ковальчука багато земляків, з якими щедро ділився знаннями, досвідом, підтримував і по-батьківськи піклувався. Серед них: поет Євген Безкоровайний, журналіст і редактор Михайло Зубик, поет, автор статей, редактор книг «Сонцелюб над Дністром», «Живий у слові» і «Полювання на дика» Володимир Барна, котрий став «названим сином» письменника.

Петро Ковальчук прожив коротке, але велике за змістом і плодами творчої праці життя. Чесно, безкорисливо, відкрито йшов до людей і спілкувався з ними. Стилем його життя стало жити і творити. Презентація книг «Листи до живих», та «Ростиславичі» – пам’ятні події в літературній біографії. У травні 1994 р. П.  Ковальчука прийняли до Національної спілки письменників України. Смерть невблаганна, недуга перервала людський порив під час творчого злету 25 лютого 1995 р. на 64 році життя.  Письменник похоронений на Заліщицькому міському цвинтарі.

У січні 2026 р. відійшла до вічності його дружина і продовжувачка літературної справи – Ірина Ковальчук. Вона стала берегинею не лише для їхніх дітей і онуків, а й плекала пам’ять про літературну творчість чоловіка. Видала дві книги про П. Ковальчука: «Сонцелюб над Дністром» («Джура», 2002) та «Живий у слові» (Терно-граф, 2008). Книгу спогадів про письменника «Сонцелюб над Дністром» було репрезентовано на міжнародній виставці у місті-побратимі Тернополя – Ельблонзі (Польща). Ірина Олексіївна ініціювала премію імені Петра Ковальчука, створила кімнату-музей, присвячену письменникові, сприяла встановленню на будинку, де він жив, та на приміщенні редакції газети «Колос», де працював редактором, меморіальних таблиць.

Ревно бережуть спадщину письменника син Володимир, невістка Галина та онуки Ірина і Володимир. Їм присвятив свої книги автор. Син Володимир, який успадкував від батька інтерес до історії і спорту, здійснив батькову мрію – здобув фах вчителя історії, тепер проживає у Фастові, на Київщині. Внучка Ірина, продовжуючи справу дідуся, теж стала журналісткою. В наші дні, коли точиться кровопролитна боротьба за незалежність України з московією, онук Петра Ковальчука, Володимир, мужньо захищає в лавах ЗСУ землю, яку так любив і оспівував у своїх книгах його дідусь. У 2008 р. Володимир Ковальчук молодший написав у своїй посвяті дідусеві, вміщеній у книзі спогадів «Живий у слові»: «Запевняю, що Людиною, як Ти, буду. А це – головне». Своє слово він дотримав: його нинішній чин українського воїна виріс із сторінок праць рідної людини.

У цей буремний час боротьби за збереження незалежності України з обкладинок книг дивляться на нас суворо примружені очі витязів сивої давнини – Ростиславичів. А далеко за ними і десь поруч з нами, але вже там, за обрієм людського буття – привітно-усміхнений погляд нашого письменника, наставника молоді і доброї людини – українського письменника Петра Ковальчука.

Михайло СОПИЛЮК , краєзнавець, член НСЖУ

Нагадуємо, що на Тернопільщині заснували обласну премію імені Ігоря Герети.

Тернопільські