Пилип одружився з сільською жінкою після Великодня

13 квітня 2026 р. 17:25

13 квітня 2026 р. 17:25

Був програмістом, любив те, чим займався. Останній робочий день тижня. Тому на вихідних парубок, як завжди, планував поїхати в село до найрідніших йому людей…

В супермаркеті зустрів Пилипа, який хоч і недавно влаштувався до них на фірму, але обоє відразу потоваришували.

• Привіт, – друже, – давно не бачились, – пожартував Пилип.
• І тобі не хворіти.
• Ого, скільки всього набрав. Хочеш вечірку зробити?
• Та ні, до села завтра вранці їду.
• І далеко?
• Кілометрів п’ятдесят буде, не більше.

Проте зранку в Маркіяна ніяк не заводилось авто. Відразу передзвонив до Пилипа:

• Виручай, щось моя машинка барахлить. Підкинеш на батьківщину.
• Без проблем.
• Побачиш моє мальовниче і тихе село. Весною з зеленими краєвидами воно безподобне. А коли сади цвітуть, ці п’янкі запахи не забудеш ніколи. В селі мав найкраще дитинство. Відчуєш домашній затишок і теплу сільську атмосферу. А які там свята великодні і різдвяні багаті, колоритні? В селі якось дихається інакше, легше. Там особлива енергетика та й повітря цілюще, – захоплено розповідав дорогою Маркіян.

Уже зовсім скоро Маркіяна і Пилипа на ганку радо і щиро зустрічали літні люди.

• Маркіянчику, синочку, – щебетала пані Станіслава, – а ми тебе вже цілу годину з вікна виглядаємо.
• Автомобіль змінив чи що? – допитувався старший чоловік.
• В СТО вже з понеділка заїду, щось з двигуном не гаразд. Знайомтесь, це мій друг Пилип, разом працюємо. Це його машина.

А вже через кілька хвилин до них підбіг веселий хлопчина років шести.

• Дядьку Маркіяне, ти мені що привіз? – запитав безпосередньо.
• Тримай, козаче, гостинці, – простягнув йому пакет Маркіян. – А ти знову підріс і вагу набрав. – Підкидав його вгору молодик.
• До столу ходіть, – припрошувала всіх Стася. – Вареничками зі сметаною поснідаєте. Я узвару зварила і коржиків напекла.
• Якраз все те, що я обожнюю, – усміхався Маркіян, смачно потираючи руки.

Потім пішли з Пилипом дров нарубали, дерева і кущі побілили.

• У тебе батьки вже старші люди, – сказав Пилип, – їм і справді потрібна твоя допомога.
• Це мої дідусь і бабуся, – почав розповідати Маркіян. – Маму, коли важко захворіла, батько відразу покинув, зник назавжди без пояснень. Мені тоді три роки було. Тому бабцю і діда мамою і татом, яких так бракувало, почав називати. Деякі люди в селі засуджували, робили мені зауваження. Мовляв, вони тобі не батьки. Але мені якось байдуже було і є. Досі я для них синочок, а вони мої мама і тато. Хочу, щоб обоє ще довго прожили, бо на світі більше рідних не маю. Люблю їх і роблю все, аби їхня старість була в радість. Мотоблок купив, різну побутову техніку. Все одно не зможу ніколи віддячити за їхню безмежну турботу про мене.
• А що то за пацан з ними?
• То Гордій – син сусідки Кіри. Ми з нею в один клас ходили. Вона моя найліпша коліжанка. Не одну стежку обоє стоптали. Кіра для мене, наче сестра рідна. По деревах лазили, рибу ловили, гриби в лісі збирали, секретами ділились. Я теж чим можу, допомагаю їй. З одним покидьком зустрічалась, зійшлась з ним. Коли він почав пиячити, вона ще терпіла. Та після того, як зі струсом голови в лікарню потрапила, розлучилася. Батьки її повмирали, дитину сама виховує. А мої, поки Кіра на роботі, за хлопцем дивляться. Та й їм веселіше. Якось так.

Щойно на вулиці стемніло, до них в хату прийшла миловидна молодиця.

• Маркіяне, привіт, балуєш ти Гордійчика. Ходи, поцілую тебе, малий бешкетнику. Ой, а з тобою гість приїхав? – знітилась жінка.
• Так, друг і співробітник.

Пилипові сподобалась її проста сукня з великими соняхами. А ще ці очі – великі і розкосі.

• Дивно, – казав опісля Пилип, – майже два дні щось робили, складали, говорили. А я відпочив душею, сил набрався.

Згодом Маркіян з Пилипом вже разом до села приїжджали. Пилип колись в аварію потрапив, сильно шкутильгав на праву ногу. З дівчатами стосунки у нього ніяк не складалися. А з Кірою якось відразу спільну мову знайшов, навіть закохався. Та й Гордій тягнувся до нього.

А вже через рік після Великодніх свят Маркіян був дружбою на весіллі в найкращих друзів. Ось так несподівано Пилип знайшов свою другу половинку – Кіру. Саме в селі між ними зародились найкращі почуття. Станіслава з Михайлом, як дорогі гості, витанцьовували і співали обрядових пісень, вони на цьому добре зналися. Словом, шляхи Господні незбагненні. Лише Бог усе знає, коли долі єднає.

Оксана ВОЛОШИНА

Тернопільські