Ціна висоти: як розвідка тримала останній клаптик Луганщини

27 квітня 2026 р. 20:24

27 квітня 2026 р. 20:24

• У 25 років він залишив плани про власну справу, бо вирішив: батько має залишитися вдома, а сам став «очима» артилерії. Його автомат був на 20 років старшим за нього самого, а ворог навколо здавався нескінченним
• Це історія Дмитра Войтовича — пілота на псевдо «Бумер», який пройшов через 163 дні боротьби за власне життя в госпітальних палатах, щоб сьогодні знову вчитися писати, мріяти про теплиці та знаходити спокій у праці на рідній землі.

Від вишколу до розвідки

Одразу після початку повномасштабного вторгнення Дмитро Войтович разом із троюрідним братом та ще трьома друзями вирішили йти на фронт. Вже на четвертий день чоловіки були у територіальній обороні, проте залишатися в тилу не планували. Після візиту до військкомату та проходження медичної комісії п’ятірка разом вирушила на Львівщину. Попереду було навчання у Великій Британії.

— Там хлопці вчились і розуміли, що нас чекає, — розповідає Дмитро. — Я дуже радий, що навчався саме там. Нам дали базу для штурмових дій. Саме в Британії ми вперше зрозуміли різницю в амуніції. Хлопці, які нас готували, чітко усвідомлювали, куди ми їдемо, і намагалися передати цей досвід.

У той час армія мала обмежене забезпечення. Бронежилети були важкими, невідповідного класу захисту та некомфортними. Після повернення всі п’ятеро потрапили до 81-ї окремої аеромобільної бригади. Службу розпочали в артилерійському дивізіоні розвідниками.

— Нас запитали: «Літати будете?» — пригадує ветеран. — Звичайно, чому ж ні?

Так почалася історія пілотування: спочатку навчання у Краматорську, потім — перші бойові виходи.

Перші вильоти та «очі» артилерії

Перші бойові завдання у 2022 році супроводжувалися адреналіном і страхом. Дмитро пригадує, що спочатку не було повного усвідомлення небезпеки. У перший день він потрапив до групи, яка змінювала локацію. Поки інші облаштовували побут, пілоти мали бути в небі.

— Ми мусили постійно перебувати фізично на поверхні, а не в бліндажі, як це стало звичним пізніше, — каже чоловік. — Розумів, що приносиш велику користь, ти — важлива шестерень у цій війні, її очі. Страх прийшов пізніше, коли з’явилося розуміння, що можуть вбити.

Під час першого вильоту вдалося зупинити ворожу штурмову групу та знищити мінометний розрахунок. Роботи було багато, завадити міг лише туман. Перші місяці працювали лише вдень, а з появою досвіду та перших втрат — цілодобово.

— Важко, очі болять сидіти на пульті й видивлятися цілі, — ділиться Дмитро. — Через чотири години вони вже сльозяться.

Згодом від спостереження перейшли до скидів. Для Дмитра це стало особливим етапом — тут він бачив ворога, якого знищував власноруч. Працювали переважно «Мавіками», використовуючи гранати Ф-1 та саморобні боєприпаси вагою до 600 грамів.

— На скидах психологічно і технічно важче, — розповідає фахівець. — Ти мусиш підходити максимально близько до ворога, на 400–500 метрів, щоб вдало донести боєприпас. Але саме тоді відчуваєш себе найефективнішим. Щоб не працювати з відкритої місцевості, ми постійно вдосконалювали антени.

Два роки тримали висоту

Основним напрямком роботи став Лисичансько-Сівердонецький сектор. Бійці тримали Білогорівку — стратегічну висоту, яку ворог не міг обійти через річку. У бригаді було багато хлопців зі сходу, і вони щиро дивувалися мотивації добровольців із заходу України.

— Вони питали: для чого це вам? — усміхається Дмитро. — А як інакше? Ми не розділяємо країну, це наша земля. Україна для мене завжди була цільною.

Щільність вогню там була поза межами уяви. Дмитро пригадує: інколи здавалося, що кожна посадка «мигає» від вибухів. Він рахував прильоти: кожні кілька секунд — «вихід», кожні кілька секунд — «бабах». За дві години могло бути до 100 ударів по квадрату 4 на 4 кілометри.

— Одного разу під час тесту коптера я побачив чисельні колони техніки: танки, БТРи, — пригадує ветеран. — Думав, втратимо висоту. Але тоді ми зупинили наступ — до 500 осіб піхоти та понад 50 одиниць броні.

На цьому напрямку артилерією вдалося знищити навіть такі важкі цілі, як 240-мм міномет «Тюльпан» та систему «Сонцепьок». Проте згодом хід війни змінився: ворог пересів на малі мобільні групи, а небо заповнили FPV-дрони.

Бували в Білогорівці й випадки, що нагадували сюжети фільмів. Дмитро згадує, як після серії влучних скидів, коли від ворожої групи вже нікого не залишилося, останній російський піхотинець сховався в норі. Відчуваючи безвихідь, він виставив назовні табличку з написом: «Оператор дрона пожалуйста не убивай меня. Я не убил ни одного человека выбирусь уеду домой».

— Це було як «11 друзів Оушена», тільки тут один виживший, — проводить паралель аеророзвідник. — Але ми вирішили: ні, враже, табличка тобі не допоможе.

Збирали ворожі трофеї

Дмитро розповідає, що телебачення часто малювало образ «тупих орків», але реальність на полі бою була іншою. Він каже прямо: «руських ваньок» я там не бачив, це була потужна армія. У 2023 році на тілах загиблих окупантів бачили сучасне екіпірування та нову зброю: автомати АК-12 та АК-15.

— Ти бач, скільки їх там лежить? — пригадує Дмитро моменти збору трофеїв. — Порівняно з моїм автоматом 1982 року випуску, у них була нова зброя. Навіть одяг мав спеціальні вставки від мілких осколків, вшиті в пахву, що рятували від венозних поранень. У ворога були керовані снаряди з надзвичайною влучністю — якщо не з першого разу, то з другого таки прилітали близько.

Військовий побут теж мав свої темні сторони. Дмитро згадує, як снаряди розривалися прямо у стволах через низьку якість, однак війна не залишала часу на внутрішні доводи і розбори. Найбільше тиснуло нічне очікування ворожих ДРГ.

— Коли знаєш, що заходять 5–7 осіб, чуєш їх уночі — той автомат 300 разів шарпнеш від напруги, — ділиться він. — Щодо справедливості, то у бойових умовах вона була завжди. На щастя, корупціонери відсіялися ще на етапі навчання, бо на «нулі» з ними було б фіаско.

Інфаркт через втрати

Найбільше Дмитро пишається своїм колективом. На фронті вони з братом (на псевдо Магоні) отримали спільне прізвисько — «Махобум». Сам Дмитро обрав позивний Бумер, як у його улюбленого собаки вдома.

— З рідними воювати класно, але й дуже страшно за них, — каже ветеран. — Нас пішло п’ятеро. Один зараз має інвалідність, двоє звільнені через поранення, брат теж уже вдома. Головне — всі живі.

Він з особливим трепетом згадує комбата та замполіта — колишнього моряка, який так близько до серця брав втрати підрозділу, що зрештою помер від інфаркту.

— Але знаєте, — каже Дмитро, — війна і забирає, і дарує — це круті хлопці, з якими мав честь служити.

Ми записуємо це інтерв'ю в День вдячності волонтерам, і Дмитро наголошує: вони допомагали всім — від дронів до скидів. Особливо серце гріло, коли з рідного дому привезуть пампушка. Ці перші рази, пригадує Дмитро, аж на сльозу пробивало — відчувати, як домашнє тепло їхало до тебе цілу тисячу кілометрів.

Повернення до життя — 163 дні

Службу Дмитро завершив у 2024 році після важкої контузії. Приліт ствольної артилерії чи міномета розірвав барабанні перетинки. По 35 днів на позиціях без ротації призвели до повного перевиснаження. Наслідки були тяжкими: тремор, проблеми з пам’яттю, неможливість ходити перші пів року. Сьогодні ціна цієї служби — сон по 2–3 години на кілька діб.

— Я пролежав у лікарні в Кам’янському 163 дні, — розповідає Дмитро. — Це місце стало моєю другою сім’єю. Лікарі там просто круті, вони буквально витягували мене.

Зізнається: спочатку було соромно за власну безпорадність. Перші три тижні побратим у палаті на псевдо Чечен допомагав йому навіть митися. Сьогодні Дмитру 29 років. Попри тремор, він знаходить сили у праці на землі в рідних Поплавах та заняттях тенісом у Скалаті.

— Я пішов на війну у 25 років, — підсумовує ветеран. — Вдома залишилися батько і мати. Я вирішив: якщо в сім’ї два чоловіка, то один із них обов’язково має виконувати цю роботу — захищати. Батькові тоді було 54 роки, і я розумів, що на фронті буду значно ефективнішим за нього. Молоді більш багатогранні, вони швидше звикають до технологій, а це на сучасній війні — питання безпеки.

Сьогодні Дмитро активно долучається до занять з настільного тенісу для ветеранів. У Скалаті він знайшов не лише активне дозвілля, а й професійну опору. Тут працюють фахівці із супроводу ветеранів, серед яких і його тезка — Дмитро Пашкевич. Це люди, які розуміють стан колишнього бійця без зайвих слів, забезпечують необхідний юридичний та психологічний супровід, заохочують до нових перемог над собою. Така підтримка стає тим містком, що допомагає вчорашньому розвіднику не закритися у своєму болі.

Зараз Дмитру допомагає спілкування, книги Ремарка та Кінга. І хоча з новими людьми контактувати важко, а контузія досі дає про себе знати розгубленістю, він записує все від руки, мовляв, це покращує пам'ять, і планує майбутнє. Хоче займатися теплицями, бо дуже любить землю.

Тернопільські