Двічі втратила дім — але не віру в себе: Юлія Колотиліна розвиває соцпроєкт з пошиття адаптивного одягу для військових

29 квітня 2026 р. 20:24

29 квітня 2026 р. 20:24

Всі обмеження – у нашій голові, а вік не є причиною відмовлятися від мрій. Це на власному прикладі доводить жителька Чорткова Юлія Колотиліна. У свої 75 років вона виграла два гранти та розвиває соціальний проєкт із пошиття адаптивного одягу для військових. Більше історію жінки читайте у нашому матеріалі.

Опанувати нову професію Юлії Колотиліній не завадили ані втрата дому, ані життя у кріслі колісному. За освітою вона медикиня – закінчила Запорізький державний медико-фармацевтичний університет і 48 років працювала у медичній сфері, зокрема у клініці Спіженка. Через хворобу була змушена залишити роботу, але знайшла себе в іншій сфері – у швейному світі.

Двічі змушена евакуюватися

Вперше свою домівку на Луганщині пані Юлія залишила ще у 2014 році. Вона переїхала на Київщину, де працювала за фахом. Хвороба змусила її відмовитися від медицини і сісти у крісло колісне, але не зруйнувала її силу та характер. Тоді жінка вирішила присвятити себе рукоділлю, а саме шиттю та вишиванню.

– Я навіть і подумати не могла, що у мене дійсно є хист до цієї справи. І це не так, що я собі вигадала, а справді мене нахвалювали під час навчання. А я радію, що знайшла своє покликання, що хвороба, відібравши в мене можливість самостійно ходити, не змогла мене зачинити у чотирьох стінах. У мене гарно вдається шити скатертини, серветки, постільну білизну, фартушки та багато інших речей. Але коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що це все почекає і я маю бути корисна нашим захисникам, – говорить майстриня.

Повномасштабну війну пані Юлія зустріла неподалік Гостомеля – у реабілітаційному центрі. Звідти її разом з іншими евакуювали на Тернопільщину, до Чорткова. Спочатку мешкала у домі милосердя, а у 2024 році їй запропонували переїхати у новостворений прихисток для переселенців, де вона проживає і до нині.

– Після евакуації до Чорткова я не знала чим себе зайняти, щоб відновити свій психологічний стан. Спочатку спробувала викладати у Чортківському медичному коледжі, але через відсутність безбар’єрності довго не змогла там працювати. Та і важко мені було. Тоді остаточно вирішила: буду шити, – розповідає Юлія Колотиліна.

Проєкт народжений серцем…

Юлія Колотиліна шукала різні можливості розвивати власний соціальний бізнес. Вона хотіла відкрити ательє з пошиву та ремонту одягу під назвою La Fason. Спеціально пройшла навчання з розвитку власної справи, написала два гранти й отримала сучасні машинки для шиття та вишивання. Але через брак фінансів та досвіду відкритися не вдалося.

– Я хотіла запустити власну справу – пошив і ремонт одягу. Але не вистачило ресурсу: ні команди, ні реклами. А оренда приміщення – 200 євро. З моєю пенсією я просто не ризикнула, бо розуміла, що не витягну, – каже вона.

Новий сенс роботи з’явився після того, як про її хист до шиття дізналися місцеві медики. Вони звернулися до пані Юлії з проханням пошити спеціальні подушечки для поранених військових. Вона звернулася до майстрів у Харкові – вони вже мали досвід пошиття таких речей. Надіслала їм тканину, а у відповідь отримала готові зразки, які уважно роздивилася, розкроїла – і так почала шити сама.

– Звичайно, що я не відмовилася і хлопцям мої вироби сподобалися. А після медиків до мене звернулася жінка одного з поранених військових, то і їй пошила, а вона принесла більше тканини у знак подяки. Ось так і зародився мій соціальний проєкт, – згадує майстриня. – Спочатку це були тримачі з подушечками для рук після операцій. Потім почали просити штани, сорочки, а нині актуально шорти, футболки, бо вже ближче до тепла. Носити звичайний одяг у лікарні незручно, бо в когось апарат Ілізарова, у когось одна чи кілька ампутацій – треба зробити так, щоб людина могла легко вдягатися, без зайвих складнощів. Такого адаптивного одягу треба багато, адже його використовують як одноразовий.

У перші місяці всі матеріали Юлія Колотиліна купувала за власні кошти з пенсії. Говорить: хоч і має мінімальні виплати, але брати оплату з військових за адаптивний одяг навіть рука не підіймалася.

– Як кажуть: роби добро – і потрібні люди тебе знайдуть. Так і сталося. Все більше людей дізнавалися про мою соціальну місію, питали, чим можуть бути корисними, що потрібно і як допомогти. І воно так і виходило: одна жінка розбирала шафу й знайшла гарну тканину – передала для одягу для хлопців, інша закупила мені ниток. А ще кілька мотків з тканиною я отримала у подарунок в Чернівцях у благодійному фонді «Місто Добра», де також проходила курси з шиття. Також замовила клаптики тканин з Хмельницького. Дуже важливо, щоб це була бавовна – чиста, приємна до тіла тканина. Бо дехто з хлопців місяцями лежить у ліжках, і синтетика їм точно не підходить. А щодо принтів я не переймаюся – їм до вподоби і звичайна клітинка, і навіть із полуничками, – говорить волонтерка.

Сьогодні її вироби необхідні пацієнтам хірургічних, реанімаційних, неврологічних та травматологічних відділень. Передавати їх до лікарні пані Юлії допомагають місцеві волонтери. За день жінка може пошити кілька футболок, двоє шортів або одні штани, однак значну частину часу займає встановлення кнопок і липучок. Розміри одягу визначають медики, повідомляючи, що саме потрібно.

– Самій мені складно закривати великі обсяги, тому я почала шукати людей, які готові долучитися, і приміщення на першому поверсі, щоб було зручно працювати, – каже майстриня. – І це бажання було почутим – мені запропонували викладати в Університеті народної освіти. Я буду вести напрям шиття: навчатиму інших людей і таким чином далі розвиватиму проєкт з адаптивного одягу. Я можу викроїти орієнтовно 15 футболок, а разом ми зможемо пошити їх. Самій мені це зайняло б значно більше часу.

Скільки адаптивного одягу для військових пошила пані Юлія, вона не рахує – каже, що це неможливо зробити. Та й працює вона не для статистики, а від щирого серця.

Створює лежанки для тварин

Паралельно жінка розвиває і невеликий комерційний напрям – шиє лежанки для котів і собак. Юлія Колотиліна планує, що отримані гроші допоможуть їй розвивати соціальний проєкт, а отже ще більше допомагати захисникам.

– Потрібно ж якось покривати витрати – голки ламаються, інструменти зношуються. Одна голка коштує понад 170 гривень, наточити ножиці – 100 гривень, час від часу треба і налаштовувати машинку, а це може робити не кожна людина. Дякую, що цього разу приїздила дівчинка до мене, все зробила і коли дізналася, що шию для військових – відмовилася від грошей, – розповідає пані Юлія. – Мені порадили спробувати шити лежанки. Спочатку я сміялася, а потім зробила першу і подарувала. А далі вже інші почали цікавитися. За тиждень я пошила шість таких лежанок, сподіваюсь, що і надалі їх купуватимуть, а ми зможемо підтримати наших захисників.

Юлія Колотиліна приклад того, що треба любити те, чим займаєшся. Коли вкладаєш душу і бачиш результат – сили тільки додаються. Хочеться робити ще більше, додає майстриня.

Трохи борошна, досвіду і любові: на Тернопільщині розвивають крафтове виробництво хліба (Партнерський проєкт)

Букети з пельменів, будівельні інструменти та квіткові композиції: як Тетяна Гришко перетворює шоколад на мистецтво

Вечори знайомств, карти бажань та тематичні вихідні: як кав’ярня у Тернополі об’єднує людей

Тернопільські