«Мамо, мені тут добре, не плачте»: -річного захисника Богдана Ковальчука, який повернувся «На щиті»

14 травня 2026 р. 20:09

14 травня 2026 р. 20:09

Найбільше цінував свою родину, а захист України був його свідомим вибором. Богдан Ковальчук з 20 років присвятив своє життя обороні Батьківщини від російських загарбників. Пройшов запеклі бої у гарячих точках фронту – від півночі до сходу, від сходу до півдня. Він узяв до рук зброю, аби захистити своїх рідних.

Турботливий син, брат, вірний товариш, який завжди був готовий прийти на допомогу. Був міцною опорою для своєї сім’ї, адже змалечку ріс без батька Романа – він помер у нього на руках… Так відгукуються про Богдана Ковальчука із села Колодіївка Скалатської громади.

– До мами він казав: «Мамусю» або «Людмила В’ячеславівна». Ні, наша мама не працювала викладачкою, просто йому так подобалося до неї звертатися. З його вуст це звучало так по-доброму, так ніжно, – розповідає сестра Неля Билина. – Ми із сестрою Вірою завжди знали, що можемо йому подзвонити, порадитися, сказати, що нас турбує, а він відповідав: «Не переймайтеся, сестрички, все вирішимо». Богдан був найбільшою підтримкою для мами, для всіх нас, їй його дуже не вистачає.

Днями виповнилося 40 днів, як Богдан Ковальчук став у Вічності Героєм. 40 днів – це особливий і важкий рубіж, коли душа остаточно покидає земне життя, залишаючи рідним вічний біль та світлу пам’ять. У пам’ять про свого старшого брата Неля Билина погодилася більше розповісти про його життя та службу.

Коли служба у війську – це покликання

Богдан Ковальчук народився у багатодітній родині – мав двох сестер Нелю та Віру, а ще брата Ігоря. У сім’ї він був середнім. Навчався у рідній загальноосвітній школі в Колодіївці, а потім у Гримайлові, яку закінчив у 2015 році. Після школи, у 2018 році, здобув спеціальність столяра в Кременецькому професійному ліцеї. А вже восени його призвали на строкову військову службу, яку проходив півтора року в Чорткові.

– Коли завершив строкову службу, то лише пів року пробув удома. Він працював на місцевому підприємстві, його колегою був ветеран АТО, то він постійно в нього цікавився, розпитував. В один день він прийшов додому і повідомив, що вирішив стати на захист України. А вже у жовтні 2020 року він підписав контракт і боронив найгарячіші ділянки фронту на сході України. Його не зупиняв ні юний вік, ні відсутність повної підготовки, ні навіть страх. Він хотів, щоб його рідні ніколи не дізналися, як це, коли ворог заходить у дім, – згадує пані Неля.

Контракт був на три роки, тож повномасштабне вторгнення Богдан зустрів на фронті. Ніс службу у 130-му окремому розвідувальному батальйоні. Був на посаді навідника кулеметного відділення взводу вогневої підтримки роти, старшим солдатом. Як усе відбувалося – рідним не розповідав, не хотів їх засмучувати. За цей час разом із побратимами боронили Україну в різних локаціях – де була потреба, туди й вирушали.

– Бодя був людиною, яка вірила, що захист рідної землі – це обов’язок кожного, хто серцем любить свою країну, – каже пані Неля. – Де за ці роки він тільки не був. Пам’ятаю, що у 2022 році разом із побратимами протистояли росіянам у Бучі, Ірпіні, а згодом – на найгарячіших ділянках фронту: Запоріжжя, Покровськ, Гуляйполе, Лисичанськ. Оріхівський, Донецький та Сумський напрямки. Але ніколи від нього не чули, що важко чи страшно. Він постійно повторював: «Якщо не ми, то хто?»

За першої ж нагоди Богдан приїжджав додому до сім’ї без попередження, завжди як сюрприз. Стук-стук у двері – рідні відчиняють, а там він – їхній захисник. У ці дні родина збиралася разом, за одним столом. Мама Людмила розповідала про їхнє дитинство, які забавки робили, як зростали. Зі слів Нелі Билини, хотілося б бачитися частіше, адже навіть на хрестини племінника він не зміг вирватися з фронту.

– Він двічі-тричі на рік приїздив. Це були кілька днів, але хоч трохи поруч із нами, – говорить сестра загиблого. – Але ми постійно зідзвонювалися, листувалися. Він міг чотири-п’ять разів на день телефонувати всім нам. Я надсилала йому підтримувальні відео, він реагував смайликами. Від нього найчастіше були повідомлення: «Бережіть себе», «Я вас люблю», «Зі мною все добре», «Я вже є». Інколи навіть просто ставив плюсики.

Його загибель — рана, що не загоїться

Ще на початку лютого 2026 року Богдан Ковальчук встиг приїхати додому, обійняти рідних. А вже другого квітня була їхня остання розмова.

– Він попередив нас, що йде на завдання, що не буде на зв’язку. Але першого квітня йому ще вдалося поговорити зі мною по відео. Я його як побачила, то не впізнала – настільки був виснажений. Він якраз біг по воду, а далі мав відпочивати. Я ще подумала зробити скріншот на згадку. Наступного дня я ще надсилала йому відео, він реагував смайликами, а мама поговорила з ним. Якби ми знали, що це була остання розмова… Так багато не встигли зробити разом. Більше на повідомлення та дзвінки він не відповідав. Я інколи слухала новини, і мені траплялася якась похоронна пісня. Але я відганяла ці думки… Казала: «Не може бути. Він сильний, стільки часу воює», – говорить Неля Билина.

Шостого квітня до сільської ради надійшло сповіщення про смерть Богдана, а наступного дня родину повідомили і з ТЦК. Загинув Богдан, вірний військовій присязі, на Сумщині поблизу населеного пункту Кореньок під час бойового завдання 2 квітня 2026 року. Його життя обірвалося за місяць до 27-річчя…

– Я не вірила до останнього, що нашого Боді більше немає. Я плакала, кричала. Це великий удар для всіх нас, а особливо для мами. Бо він був її великою підтримкою, обіцяв, що ніколи не залишить і завжди оберігатиме, – додає сестра загиблого захисника.

Поховали бійця 16 квітня з усіма військовими почестями у рідному селі, на місцевому кладовищі. У білій труні та з весняними квітами була встелена його остання дорога. Тепер він уже з татом, захищає своїх рідних з небес.

– Вчимося жити без нього. Перший місяць я просто думала, що він на фронті, що з ним просто немає зв’язку. Так заспокоювала себе. А коли передали його речі, я сіла біля ящика з речами і усвідомила, що його більше немає з нами. Мамі дуже важко. Нещодавно наснився старшій сестрі та мамі. Він просив: «Мамо, не плачте, у мене серце болить. Мені тут добре, а ви маєте ще для кого жити». Дуже боляче. 22 травня йому мало б виповнитися 27 років, – каже Неля Билина.

Поки родина не планує подавати петицію на присвоєння звання Героя України. Вони поступово оговтуються і вчаться жити в іншій реальності.

Майже два роки шукали в лікарнях, серед полонених. Історія воїна Назара Кріля, який повернувся «На щиті»

Як тернопільська волонтерка на псевдо «Відьма» супроводжує героїв «На щиті»

«Завжди був у вирі подій і не ховався від небезпек»: Тернопіль прощався з пластуном та захисником Андрієм Будою

Тернопільські