Життєва дорога Ярослава Бензи

15 травня 2026 р. 12:35

15 травня 2026 р. 12:35

Що  зберігала коробка  під робочим столом відомого  тернопільського радіожурналіста

і поета

Про  нову книжку відомого тернопільського радіожурналіста і поета Ярослава Бензи «Життєва дорога» я дізнався випадково – уже з «хвостика» передачі по обласному радіо, коли в ефірі, який  слухав, уже звучали титри: про що йшлося у радіопередачі, і хто її підготував? Авторка – журналістка Лариса Миргородська, звукооператор – Світлана Попович. А до цього почув в ефірі знайомий голос: говорив  радіожурналіст Євген Баров. Отже, Євген знову потішив  нас новим виданням творчого доробку Ярослава Бензи, з яким працював,  якого уже немає п’ятнадцять років, і літературну спадщину якого  невтомно пропагує саме  він,  відомий т ернопільський  радіожурналіст, з аслужений журналіст України, в минулому – багаторічний  власкор  Українського радіо по Тернопільській області.

Наступного дня я вже навідуюся на обласне радіо: прошу, якщо це можливо,  повторити в ефірі радіопередачу, яка зацікавила мене, і яка, певен, й для інших слухачів буде чи відкриттям, чи цікавою навіть у повторному слуханні…

Завжди приємно  потрапляти в атмосферу щирих і доброзичливих людей. Це я відчуваю одразу із  перших зустрічей з журналістами радіо: Оксаною Цвик, Наталею Колтун. Скажімо, пані  Наталя, вислухавши мене, пропонує флешку із записом радіопередачі про Ярослава Бензу,  а ще дарує примірник «Життєвої дороги».

Це – збірка віршів. Як зазначено в анотації, остання із поетичного спадку Ярослава  Бензи. Сам  поет видав «Олині олені» (1992 р.) і «Чарунки» (1995 р, «Лілея») із   передмовою знаного поета Бориса Демкова. «Чарунки» із віршами для дітей Ярослав колись подарував мені. У дев’яності було удачею видати книжку хоча б на газетному папері. Тому уявляю, яким розкішним було б це видання нині, звичайно, якби для цього були кошти. Таку розкіш і створив для Ярослава його колега, який впорядкував, зібрав кошти й організував кольорове надрукування таких книг Ярослава Бензи: «Абомовня: абетка в іменах» (2013 р.), «Нові чарунки»  (2018 р.) – обидві: видавництво «Богдан», і «Життєва дорога».

Треба віддати належне послідовності і наполегливості Євгена Барова, який, видавши першу книжку колеги, не зупинився, довів до кінця задумане, і тепер у передмові до нововидання не без гордості, на що має безсумнівне право, написав: «Мені вдалося закінчити непросту роботу над поетичним спадком Ярослава Бензи. Він мріяв, що  його вірші будуть видані».

І в передмові до нової книжки, і в інтерв’ю для радіо «Суспільне» Тернопіль Євген Ігорович розповів про Ярослава Бензу, з яким він працював на радіо – у редакції вістей. «І хоча характер у нього був непростий, мені з ним працювалося легко. Я багато хорошого перейняв у Ярослава для свого професійного становлення, за що йому глибоко вдячний. Зокрема, у вимогливості до мови як головного журналістського знаряддя праці, у вмінні й необхідності користуватися словниками… У колективі обласного радіо Ярослава Бензу ще як новачка швидко поцінували за кмітливий розум, досконалу мовну грамотність, образність мислення і логічність думки, зрілу професійність».

Презентуючи  в ефірі книжку, Євген  оповів  і про творчу лабораторію поета, як нестримно йшли вірші до нього тоді, коли приїжджав на свою малу батьківщину – хутір  Гутишин,  за 5 кілометрів від його рідного Бариша, що в тодішньому Бучацькому районі. Справді, і це  також зауважує Євген Баров, Ярослав сприймав світ дитячими очима. І писав талановито. А мені, додам,  колись навіть сказав, що він – найкращий український дитячий поет.

Багато з поетичного  доробку найкращого дитячого поета було б для нас невідомо, якби упорядником його рукописів  і їх  літературним редактором не став Євген Баров. Мене завжди цікавило: як йому вдалося опрацювати цей  рукописний поетичний скарб і, зрештою,  де цей скарб зберігався?  Несподівану відповідь на своє запитання я почув в інтерв’ю:

• У Ярослава був складний почерк, такий, що просто очі  ламалися, тільки наша друкарка могла його розібрати. І мені доводилося читати вірші під збільшуваним склом. Де вони зберігалися? У Ярослава під столом була така коробка, у яку він складав усе. Потім мені довелося ці купи розбирати, складати, компонувати. Але це приносило велике задоволення. Я знав, читав і бачив, що ці вірші гідні того, щоб бути надрукованими. Як і кожен поет, Ярослав мріяв, щоб була надрукована книжка. І я дуже щасливий, що свій обов’язок  – товариський, дружній  і як  колега перед  Ярославом  виконав.
• Отже, весь поетичний доробок Ярослава опрацьовано? – запитала журналістка.
• Опрацьовано все, що  було в цій коробці наскладовано. Там  була ще одна записна книжка. Але я не брався за неї. Це  – такі думки, нотатки для  розвитку інших думок, це були незавершені вірші. Він мріяв писати, як вийде на пенсію, але вісімнадцять днів не дожив до неї… А я радий, що мені вдалося зреалізувати його мрію – видати вірші. Головне, що всі його вірші – це нерукотворний пам’ятник  Ярославу.
• Могила Ярослава Бензи  – на Микулинецькому кладовищі. Він помер у лютий мороз, і я пам’ятаю холоднечу цього  зимового дня. Тепер, згадуючи минуле,  я згадав, як виглядає уже впорядкована   могила поета,  а ще згадав про вірша, що його написав інший Ярослав, також відомий тернопільський поет,  – Ярослав Павуляк. І в нього одна із збірок має  подібну назву –  «Дороги додому». Обох поетів  передчасно не стало на світі. Ще мали б жити. Ярослав Павуляк помер, коли мав  63 роки. І обоє  в окремих віршах писали про путівці:

Найбільше, що маєм, – життєву дорогу,

За кожну миттєвість завдячуймо Богу!

Є в кожного з нас Україна, є матір,

Живем і не знаєм, які ми багаті. (Ярослав Бенза)

Від цього вірша і пішла назва збірки. Але якщо вірш Я. Бензи ще стане крилатим, то вже давно такими є поетичні рядки Я.Павуляка, залишені на його  могилі у рідному селі Настасів  Тернопільського району:

Лежить поет, а біля нього
Лягло усе його майно –
Крута непройдена дорога
І Лебедине знаменно. (Ярослав Павуляк).

Як для одного, так і для другого поета і Ярослава   однаковими і символічними  є  надбане майно і  крилате  знамено.

«Життєва дорога», як розповів Євген Баров, була подана до видавничої ради  ОДА, та  пролежала там п’ять років, оскільки  почалася війна. Тож упорядник і знайшов кошти серед тих, до кого колись він разом із Ярославом приїжджали у  редакційні відрядження, хто знав журналіста і поета. Гарне видання, у кольоровій твердій обкладинці, на якій, згенерована штучним інтелектом, картина – немовби сам Ярослав молодим вирушає із села в дорогу,  побачило світ у тернопільському видавництві                                                                                                                                                                                                         «Підручники і посібники». Тираж, як на сьогодні,  великий – 200 примірників. Зміст видання, загальне редагування якого здійснив Павло Смоляк,  умовно кажучи, подорослішав. Тут уже є лірика, патріотична тема – «Щоб нації мова цвіла», афоризми, роздуми, переклади, гумор і байки, дружні шаржі на відомих людей Тернополя. Книжка передана спонсорам, до бібліотек, її можна придбати в книгарні «Ярослав Мудрий», що належить видавництву.

У мене немає жодного рукопису Ярослава Бензи, з яким ми були однолітками, навчалися на одному курсі факультету журналістики Львівського держуніверситету, навіть  якийсь час  проживали в  одній кімнаті студентського гуртожитку на Пасічній. Про це Ярослав сказав, коли  для своєї авторської радіопрограми   «Медобори» підготував передачу про мою першу поетичну збірку «День лише вдосвіта досконалий», а вірші чудово прочитала заслужена працівниця культури України Світлана Сорочинська. Це було на початку двотисячних. Запис я зберіг, щоправда, із магнітофонної плівки відтворив його у «цифрі», бо старі диктофони уже зламалися. Тому маю живий голос Ярослава, його і переніс на флешку Наталії Колтун, хоча і не сумніваюся, що ця передача Ярослава Бензи десь і зберігається в архівах обласного радіо.

На моє прохання  інтерв’ю Лариси Миргородської із Євгеном Баровим  у повторі прозвучало по обласному радіо у понеділок, 4 травня, о 17.40.

Дякую всім, хто до мене прислухався. І процитую ще одного вірша із нової поетичної збірки Ярослава Бензи:

Час серцем сторінки перегортає

Народної святині – «Кобзаря».

Сліпий Кобзар про вольницю співає,

А я у нього за поводиря. (Я.Бенза).

Михайло ІВАЩУК

Тернопільські