З молитвою у кожному стібку: Ольга Кундис відтворює колекцію вишитого одягу у старовинних техніках

21 травня 2026 р. 21:17

21 травня 2026 р. 21:17

Мисткиня з Гусятина Ольга Кундис відроджує техніки вишивки, яким уже понад 100 років. У кожен стібок вона вкладає любов і молитву. У жінки міопатія — захворювання м’язів, вона пересувається на візку, а її руки працюють лише на 10%. Та попри всі труднощі вона створює власну колекцію вишитого одягу, відтворюючи автентичні сорочки різних регіонів України.

Традиційно у третій четвер травня українці відзначають День вишиванки. Це одне з найважливіших сучасних українських свят, присвячене збереженню національних традицій, культури та української ідентичності. Для мільйонів українців вишиванка є не просто одягом, а символом сили, свободи, родинної пам’яті та незламності народу. Жителька Тернопільщини Ольга Кундис розповідає: вишиванка кожного регіону індивідуальна, і насправді це значно глибше, ніж просто вдале поєднання кольорів і технік.

13 років присвятила вишивці

Зі шкільних років Ольга Кундис займається різними видами рукоділля – в’язанням, макраме, гачкуванням і вишиванням. Свій шлях у вишивці вона починала з рушників, серветок та подушок.

– Більшість технік і швів я опановувала самотужки. Інформації в інтернеті тоді було мало, і єдине, звідки могла черпати знання, – друкована література: книжки, журнали. Багато гарних колекцій є в музеях та галереях, але через маломобільність відвідати їх і ознайомитися з експонатами я не мала й досі не маю можливості. Тому моє навчання, дослідження та відтворення старовинних вишитих сорочок різних регіонів за автентичними зразками відбувається вдома, – говорить Ольга Кундис.

Першу вишивану сорочку жителька Гусятина створила у 2013 році – хрестиком для доньки до школи. Вона була вишита червоними нитками. Саме тоді майстриня зацікавилася традиційним вишитим одягом, давніми техніками та швами, яким понад 100–200 років.

– Так, спочатку вишивала хрестиком, бо тоді ще не мала уявлення про інші техніки та шви. Це був важкий процес, адже вишивати одяг і, наприклад, серветки – зовсім різні речі. Я не розуміла, з якого боку підступити, з чого почати роботу, як правильно підібрати та віддзеркалити орнамент. Але поступово-поступово і в мене вийшло. Тоді я почала більше дізнаватися саме про вишивання сорочок, про особливості, – каже пані Ольга.

Попри важку хворобу та те, що її руки працюють лише на 10%, майстриня присвячує вишивці по 8–12 годин. Зараз працює над створенням власної колекції вишиванок з використанням різних технік з різних регіонів. Колекція вже налічує 50 сорочок, є також і сукні. Свої роботи жителька Гусятина не продає – дарує рідним, а також мріє, щоб колекція передавалася у спадок.

– Наразі працюю над полтавською сорочкою. Схему до неї я самостійно відтворювала за світлинами, які мені надала власниця приватної колекції. За цією схемою вже вишила сорочку, зараз вона на стадії завершення – залишилося лише змережити, , – розповідає пані Ольга. – Створення вишиванки – копіткий процес. Важливо обирати якісну тканину, яка служитиме десятки років,  – може бути льон або коноплі. Нитки також потрібно підбирати відповідно до регіону вишивки. Чим більше технік, кольорів і швів, тим більше часу йде на підбір матеріалів. Буває й таке: берешся до роботи й розумієш, що нитки не підходять – відтінок чи колір не той.

Обирай те, що до душі…

Кожен регіон України має свою унікальну вишивку – з неповторними орнаментами, техніками та кольоровою гамою, які століттями слугували своєрідним «паспортом» і оберегом для місцевих жителів. У давні часи, у XV–XIX століттях, вишиті сорочки допомагали чумакам розпізнавати, хто і з якого регіону походить.

– Зараз відтворюють багато стародавніх сорочок, зокрема, борщівську, городенківську, заліщицьку, буковинську та інші. І кожна з них особлива. Наприклад, давню борщівську сорочку вишивали чорною вовною з використанням сухозлітки. Там потрібно використати п’ять видів ниток та ще 5–7 різних швів. Якщо це заліщицька сорочка – для неї характерні перловий шов і вишневий колір. Східноподільські та вінницькі сорочки здебільшого мають мало кольорів – чорний або чорний із червоним. Полтавщина – це пастельні кольори, може бути вишивка «білим по білому». Чим західніше регіон, тим більше кручених швів і менше прозорих, – пояснює майстриня.

Вишивка для Ольги Кундис – це про спокій, дисципліну, історію, культуру та традиції. Водночас це і мистецтво, адже для створення однієї сорочки можуть використовувати до 10–15 технік та швів, стільки ж кольорів, видів ниток і матеріалів, які потрібно правильно поєднати. Сам лише процес підбору може тривати до двох тижнів. А вишивання та збирання сорочки – від півтора місяця до року щоденної багатогодинної праці.

– Тільки з позитивним настроєм і молитвою вишиваю сорочки. Мені не йде робота, коли маю поганий настрій, хвилювання чи переживання, а якщо змушувати себе через силу – це вже не те, – говорить Ольга Кундис. – Хрестиком зараз не вишиваю, адже він нехарактерний для традиційної української вишивки. Звісно, додаю багато своїх елементів, вношу корективи до основного узору – у мене вже є власне бачення. Я осучаснюю сорочку та її крій. Якщо вишиваю сорочку для конкретної людини, то обов’язково враховую її характер, темперамент, звички та зовнішність. Сьогодні вишивка стала модною, але водночас це знецінює справжню ручну роботу. Машинна вишивка – без душі. Для мене вишитий вручну одяг – живий.

Через роки вишиванка стає справжнім родинним спадком. Водночас мисткиня наголошує: якщо у родині збереглися сорочки чи сукні з вишивкою від предків, їх краще не носити, адже тканина з часом втрачає міцність. Натомість старовинний орнамент можна відтворити на новому полотні.

Наразі Ольга Кундис популяризує традиційну регіональну вишивку в інтернеті та час від часу долучається до різних заходів. Також вона мріє відкрити власний артпростір, де люди могли б реабілітуватися через творчість, створювати власні вишиті сорочки та відчувати атмосферу підтримки й добра.

Тернопільські