Про що мовчать мами, коли вимикаються камери: історія тернополянки Ольги Фірман у проєкті «Такі часи»

12 червня 2026 р. 21:33

12 червня 2026 р. 21:33

Життя на два фронти — це реальність багатьох українських жінок, але історія тернополянки Ольги Фірман (Гумен) вражає особливою стійкістю. Вона є мамою юного добровольця, який захищає Україну на передовій, та водночас самотужки виховує підлітка із важкими ментальними розладами. Про боротьбу за безбар’єрність, волонтерство у «Лікарняній банді» та щоденні виклики виховання особливої дитини Ольга розповіла у третьому випуску проєкту «Такі часи».

Юний доброволець: як син обманом пішов на фронт

Старший син Ольги змалечку виховувався патріотом. Він закінчив Збаразький коледж із посиленою військово-фізичною підготовкою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопцю було лише 17 років. Ольга зізнається, що знала про його прагнення захищати країну, тому свідомо «хитрувала» і не давала материнського дозволу, аби дотягнути його службу до більш свідомого віку — 19 років.

Проте хлопець проявив характер: вступивши до Сухопутної академії, він залишив навчання і таємно від мами поїхав на передову. Ольга згадує, що син сказав, ніби йде на нічну зміну в Тернополі, а сам уже з частини зателефонував і поставив перед фактом: «Мамо, я їду на фронт». Жінка не засуджує матерів, які ховають синів, але поважає вибір своєї дитини:

«Якщо не стануть наші хлопці, наші сини і чоловіки на захист, то завтра ворог опиниться в нас».

Боротьба за сина, у якого немає половини мозку

Молодший син Ольги потребує цілодобового догляду. Хлопець переніс важку дородову та післяродову травму, яка спровокувала складну форму епілепсії. Свого часу волонтери допомогли зібрати кошти на операцію за кордоном, під час якої дитині відсікли половину мозку, аби зупинити напади.

Зараз хлопцеві 17 років. Це важкий підлітковий вік, що супроводжується психіатричними розладами та аутистичними проявами. Старший син до мобілізації дуже допомагав мамі з доглядом, тому на фронт пішов і заради брата — розуміючи, що в чужій країні з такою дитиною вони не приживуться.

Ольга є головою громадської організації «Їжачки», яка об’єднує понад 60 родин у Тернополі та районі, де виховуються діти з інвалідністю. Вона відверто говорить про болючі речі, з якими стикалася: від некоректних зауважень перехожих до жахливих слів деяких медиків у минулому: «Краще б ви зробили аборт».

Проблеми безбар’єрності, булінг та укриття

Ольга Фірман виділяє кілька критичних проблем, з якими щодня стикаються родини з особливими дітьми в Тернополі:

• Недоступність при повітряних тривогах: Спустити дитину на кріслі колісному або з важкими ментальними розладами у підвал практично неможливо. Багато підвалів мають сирість та темряву, що викликає у дітей паніку та фобії. Через це такі родини часто залишаються вдома під час обстрілів, користуючись правилом двох стін та тримаючи напоготові вогнегасники й турнікети.
• Потреба в центрах денного перебування: Організація Ольги активно лобіює створення у Тернополі центру денного перебування для молоді віком 17+. Це дозволило б батькам, які катастрофічно вигорають, відпочити бодай день, що знизило б статистику розлучень у таких сім’ях.
• Проблема нелегальних ліків: Багато українських родин бояться повертатися з-за кордону, оскільки життєво необхідні для їхніх дітей препарати (включаючи медичний канабіс під суровим наглядом лікарів) досі важко дістати в Україні на офіційному рівні.
• Шкільний булінг: Школи Тернополя намагаються йти назустріч, створюючи інклюзивні класи на перших поверхах, проте проблема толерантності залишається гострою. Ольга наголошує: «Як дорослі (вчителі та батьки) задають тон, так діти і спілкуються».

Волонтерство як рятівне коло

Попри колосальне навантаження вдома, Ольга знаходить сили для волонтерства. Вона є частиною відомої тернопільської асоціації волонтерів «Лікарняна банда», яка опікується пораненими військовослужбовцями у шпиталях.

Спираючись на свій досвід, вона закликає тернополян вчитися такту при спілкуванні з ветеранами, особливо з тими, хто має ампутації: завжди спершу запитувати, чи потрібна допомога, і ніколи не порушувати особисті кордони нав’язливою жалістю.

На запитання, як вона відчуває взаємну любов від свого невербального сина, Ольга відповідає з посмішкою:

«Ми зчитуємо все по зоровому контакту. Коли дитина просто підійшла, торкнула за руку і заглянула в очі — ти розумієш, що в цей момент ти є найважливішою людиною у всесвіті».

Тернопільські