Конституція і український національний інтерес

28 червня 2026 р. 20:54

28 червня 2026 р. 20:54

День Конституції України мимоволі спонукає бодай до коротких відгуків на тему Основного Закону, тим паче з нагоди 30-річчя його ухвалення. Тоді, у далекому 1996 році, експерти наввипередки оцінювали новоприйняту Конституцію України як одну з найдосконаліших, принаймні так було на пострадянському просторі. Й не безпідставно, адже ми вже мали власний історичний досвід – одну з найдавніших у світі Конституцію Пилипа Орлика 1710 року.

Водночас не забуваймо, що Конституція України народилась у Верховній Раді внаслідок компромісу між націонал-демократами та комуністами. Й іржаві цвяхи цього компромісу досі стирчать і роз’ятрують саме тіло нашої Конституції. Скажімо, як може уживатися унітарність держави з автономією Криму, або державність української мови з вільним розвитком, використанням і захистом російської? Чи як бути зі свідомою підміною понять, де, власне, український народ, а не народ України, визначено як громадян України всіх національностей? Де ж тоді в Конституції згадка про українців як державотворчу та титульну націю, що створила та дала назву цій державі?!

Та оскільки під час війни змінювати Конституцію заборонено, залишмо розмови про удосконалення Основного Закону до кращих часів – нашої перемоги над окупантом. Зосередьмося на тому, як дотримуються норми Конституції тепер.

Передусім на думку спадає те, що як О. Турчинов, так і П. Порошенко та В. Зеленський не виконали свого конституційного обов’язку і з початку нападу РФ на Україну не зробили відповідного подання до ВРУ і не забезпечили введення стану війни. Адже воєнний стан, який маємо зараз, вводиться у разі виникнення загрози нападу, а стан війни – коли напад вже відбувся, тому – це принципово різні речі.

Так, навіть в умовах воєнного стану сама Конституція передбачає, що окремі права можуть бути тимчасово обмежені. І це не є її порушенням. Якщо держава, скажімо, обмежує комендантською годиною свободу пересування, проводить мобілізацію чи цензурує військову інформацію, що передбачено законом про воєнний стан. Але, на жаль, й тут маємо чимало зловживань з боку влади – візьмімо хоча б методи мобілізації, які в народі вдало нарекли “бусифікацією”.

Однак є й інша категорія рішень. Це випадки, коли під приводом війни або європейської інтеграції змінюється сама конституційна модель держави. І саме вони заслуговують на найбільшу увагу. В українській традиції Конституція має ще одну функцію – забезпечувати існування української держави як форми самоврядування української нації.

Бо на практиці маємо інше. Президентська монобільшість у ВРУ ухвалює антиконституційні закони про ринок землі, про корінні народи, про множинне громадянство, про антисемітизм, про кримінальну відповідальність за антисемітизм, про представницький орган кримських татар тощо. Й це відбувається у той час, коли війна точиться за саме право українців як етносу проживати, розвиватися й панувати на своїй землі. Й поки українці гинуть на фронті, втрачають своє здоров’я на передовій, але з вірою у перемогу та краще майбутнє, влада в тилу веде відверту антиукраїнську національну політику. Досить проаналізувати лише національний склад виконавчої та представницької влади, аби вже бити на сполох – українців за походженням там абсолютна меншість. А спроби завезення в Україну іноземних мігрантів чи наміри побудувати тут “небесний Єрусалим” є відвертими антидержавними, антиконституційними злочинами.

А на тлі повної бездіяльності Конституційного Суду, відверто інспірованої самим Гарантом, ситуація з дотриманням Конституції в Україні виглядає катастрофічною!

Хай живе Конституція України!

Ростислав Новоженець

Тернопільські