Той, хто віддавав останню честь Героям, сам повернувся «на щиті» – підполковник Ємельянов Сергій

19 липня 2026 р. 15:20

19 липня 2026 р. 15:20

Недільний полудень, 19 липня. Здавалося, цього дня місто почало говорити пошепки. Ще задовго до прибуття траурного кортежу сходилися люди на подвір’я катедрального собору святих апостолі Петра і Павла. Хтось тримав у руках синьо-жовтий прапор, хтось – квіти. Усі чекали...

Чекали свого Захисника – підполковника Збройних Сил України Ємельянова Сергія.

Коли траурний кортеж із тілом воїна повільно в’їхав до міста, Чортків навколішки схилився перед своїм Героєм.

Не так Сергій мав повернутися...

На подвір'ї катедрального собору Верховних апостолів Петра і Павла зібралися сотні людей. Побратими, військовослужбовці, представники влади, друзі, знайомі, сусіди і зовсім незнайомі чортків’яни – усіх об’єднав біль непоправної втрати.

Священнослужителі відправили поминальний молебень за упокій душі воїна.

Спільна молитва зливалася зі стриманими схлипуваннями присутніх. Стояла така тиша, що, здавалося, її боявся порушити навіть вітер.

Особливо боляче усвідомлювати, що Ємельянов Сергій був саме тією людиною, про яку ніколи й ніхто не сказав жодного недоброго слова. Він умів усміхатися так щиро, що поруч із ним ставало спокійніше. Здавалося, будь-які труднощі можна подолати. Він ніколи не відмовляв у допомозі, не підвищував голосу, не шукав гучних слів. Просто залишався Людиною.

У перші, найважчі дні повномасштабної війни, очолюючи Чортківський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, підполковник Ємельянов особисто проводжав в останню путь полеглих Захисників. Він був поруч із матерями, дружинами, дітьми загиблих... Віддавав військову честь своїм побратимам. Вручав Державний Прапор родинам полеглих. І не соромився сліз. Бо добре знав ціну кожної втрати. Мабуть, саме тому кожне його слово співчуття було не службовою формальністю, а болем людини, яка пропускала чуже горе крізь власне серце.

Згодом війна покликала й самого офіцера на передову. Він був переведений до однієї з бойових частин на Миколаївщині, де продовжив службу вже безпосередньо в зоні бойових дій. Там його не раз навідували волонтери. Не як високого офіцера, а як доброго знайомого. Як людину, якій хотілося потиснути руку, привезти домашніх гостинців, поговорити кілька хвилин, почути його незмінне: «Дякую, усе буде добре». Він ніколи не просив для себе. Дбав насамперед про своїх військових.

Сьогодні особливо важко повірити, що більше не буде тієї щирої усмішки. Не буде міцного рукостискання…

Не буде людини, яка сама десятки разів проводжала в останню путь Героїв, а тепер тисячі людей проводжають її. Війна знову забрала одного з найкращих.

Кажуть, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. Якщо це правда, то підполковник Ємельянов Сергій житиме ще дуже довго у вдячності тих, кому допоміг; у пам’яті побратимів, у молитвах рідних. І в серці Чорткова, який цього недільного дня став перед ним на коліна – перед офіцером, який усе своє життя залишався вірним людям, честі й Україні.

Кажуть, офіцера пізнають не за погонами. Його пізнають за тим, скільки людей приходять подякувати йому в останню дорогу. Недільного дня Чортків дав на це відповідь без жодного слова. Цього дня Чортків прощався не лише з офіцером. Місто прощається з людиною, яка в найважчі для України дні була там, де її найбільше потребувала Батьківщина. І хоч земний шлях Сергія Ємельянова завершився, його ім’я назавжди залишиться в строю тих, хто власним життям утверджував право України бути вільною.

Світла пам’ять підполковнику Ємельянову. Герої не перестають бути поруч – вони просто вже по-іншому залишаються з нами.

19 липня о 19-й годині в кімнаті смутку, що по вул. В. Великого, 1, читатиметься псалтир. Там 20 липня о 12-й год і розпочнеться чин похорону.

Тернопільські