«Завжди було відчуття, що — історія техніка роти артбригади

25 липня 2026 р. 17:27

25 липня 2026 р. 17:27

• У нього все має працювати як годинник, кажуть побратими. Тимчасом вдома півторарічний син, сумуючи за татом, цілує телефон.
• Від строкової служби до старшого техніка роти — шлях  військовослужбовця із позивним «Кубик». Сьогодні він відповідає за справність техніки, від якої залежать виконання бойових завдань і безпека побратимів.

Небезпека — щодня

Кубик родом із Хмельниччини. Освіту здобув у Бережанському агротехнічному інституті. До війська потрапив у 2021 році — на строкову службу. На той момент уже був одружений, тож невдовзі після призову подружжя переїхало до Тернополя. Після двох місяців служби підписав контракт на три роки.

Службу розпочав у 44-й окремій артилерійській бригаді. Через пів року після строкової служби почалося повномасштабне вторгнення.

— 24 лютого ми були в Тернополі, — згадує Кубик. — Почали виїжджати на Київ. Там були від початку повномасштабного вторгнення і до червня. Спочатку був у солдатському складі, зараз уже сержант, старший технік роти.

Перші місяці його служби були пов'язані із забезпеченням підрозділів. Був водієм роти забезпечення. Підвозили боєприпаси, речове майно, продовольство. Потім вивчився на командира автомобільного відділення, став молодшим сержантом. Зараз його робота — це технічний стан автомобілів, документація водіїв, забезпечення запчастинами, організація поточних ремонтів.

За ці роки змінювалися посади, обов'язки, райони виконання завдань. Незмінним залишалося одне — необхідність щодня їхати у небезпечні місця.

— Коли підвозив боєприпаси, завжди було відчуття, що повернуся, — ділиться інтуїтивними відчуттями співрозмовник. — Це підтримка дружини, батьків,  постійний зв'язок дуже відчувався.

«Їхали під вибухами»

Оборона Київщини запам'яталася не окремими епізодами, а безперервною напругою.

— Найстрашніше було їхати під вибухами, — каже. — Ми доставляли забезпечення, а прильоти були постійні. Думав тільки про одне: аби не в нас. Ночами майже не спали: кругом вибухи, усе летить, працювала авіація.

Попри небезпеку, характер бойових дій тоді відрізнявся від того, що військові бачать сьогодні. Не так окупанти відслідковували техніку, не було FPV-дронів. Працювала переважно артилерія. Була команда: «Зупиніться, перечекайте». Артилерія відпрацювала — їхали далі.

Після Київщини підрозділ вирушив на Запорізький напрямок. Саме в той час, за словами військовослужбовця, війна почала швидко змінюватися.

— Перші дрони ми побачили вже на Запорізькому напрямку, — пригадує. — Це був початок 2024 року. Спочатку «Мавіки» — розвідувальні. Потім до них почали чіпляти скиди.

До нової реальності довелося швидко пристосовуватися. Згодом з'явилися FPV ударного типу. Бійці розуміють, що це вже війна дронів. Якщо раніше переважала артилерія, то тепер — безпілотні системи. — Від дронів рятують уважність, чуйка, РЕБи на автомобілях, особливо коли працюєш у небезпечних районах.

— Не варто противника недооцінювати, — зітхає кубик. — Але є й відверто дивні безглузді рішення. Наприклад, коли вони відправляють по двоє-троє людей на штурм. Очевидно, що це дорога в один кінець.

Одна сім'я, лише «неблагополучна»

За роки війни поруч залишилися ті самі люди. Багато пережили разом, спілкуються, підтримують один одного, жартують.

— Практично тим самим складом служимо від початку повномасштабної війни, уже стали однією сім'єю, — говорить про побратимів і, усміхаючись, додає колективний жарт:  щоправда,  неблагополучною.

Гумор допомагає переживати навіть найважчі дні. Наприкінці 2025-го — на початку 2026 року підрозділ працював поблизу Новомиколаївки. Було відносно тихо. Потім почало долітати. Треба було швидко згуртуватися, знайти місця, щоб непомітно переїхати. Навіть тоді знаходилося місце для жартів.

— Є в нас побратим, який дуже боїться мишей, — неохоче пригадує одну із веселих історій. — Це заохочує пожартувати. Один хлопець купив собі домашнього хом'яка. Назвали його Хомі. Поставимо на плече цьому побратимові — і починається паніка. Кричить, знімає його. Але боятися не перестає.

У підрозділі живе ще один улюбленець — кіт Тео. До одного з хлопців прибилася кішка, потім народила кошенят. Тео — один із них. Годують спеціальним кормом. Він же у них бачить не лише годувальників, а й справжніх захисників.

— Під час обстрілів одразу застрибує нам на руки, ховає голову під пахву, — усміхаючись розповідає про чотирилапого. — Уночі лізе під ковдру, під спальник. Відчуває, де безпечно.

Війна складається із буднів

Фронтове життя — це не лише виїзди та обстріли. Підрозділ живе у покинутих українцями будинках.

— Є повари практично в кожній хаті, — відповідає на запитання про побут — Ми допомагаємо — чистимо картоплю, готуємо продукти. Із забезпеченням проблем немає, усе є.

А ще — постійна турбота про техніку. Робота старшого техніка роти рідко буває помітною збоку. Але саме вона щодня забезпечує можливість рухатися далі.

Щоразу, вирушаючи у черговий рейс, Кубик знову зробить те саме, що робить від початку великої війни: перевірить автомобілі, переконається, що все працює, і вирушить у дорогу.

А тимчасом вдома на нього чекають дружина Павліна і маленький Святослав, який уже навчився говорити слово, якого батько чекав найбільше.

«Ти будеш найкращим татом у світі»

Коли почалося повномасштабне вторгнення, дружина ще не усвідомлювала, що їхнє життя зміниться на роки.

— Зранку він, як завжди, пішов на роботу, казав: «Я від'їду, нас викликають по роботі», — пригадує Павліна. — Потім подзвонив ще раз: «Я заїду за речами, бо треба їхати… на війну». Я тоді думала, що це якесь короткотривале відрядження. Уже з наших розмов зрозуміла, що все надовго.

Перші шість місяців вони не бачилися зовсім. І матеріально, і морально Павліні було непросто. Постійний стрес, постійне хвилювання. Старалася підтримувати і його, і триматися самій.

— Працювала, думала, що все буде добре, — ділиться дружина. — Потім змирилася: значить, доведеться так жити. Пів року його немає, потім п'ятнадцять днів удома. За цей час хоче і вдома набутися, і батьків відвідати.

За час війни в їхній родині народився син, це дуже очікувана дитина. Про вагітність Павліна вирішила повідомити чоловіка не телефоном.

— Зібрала маленьку коробочку: шкарпетки, пустунчик, бодік і листівку: «Ти будеш найкращим татом у світі», — зі щемом згадує дружина героя. — Попросила зняти на відео, як відкриватиме посилку.

Для  майбутнього татка це була дуже приємна несподіванка. Павліна помітила на відео, як у нього трусилися руки, хвилювався, навіть заплакав.

— Він, якби міг, то пішки прийшов би додому, — каже.

Через три місяці він приїхав у відпустку. Саме тоді подружжя мало дізнатися стать майбутньої дитини.

— Я хотіла дівчинку, він — хлопчика, — усміхається Павліна. — Лікарці я передала записку «Приїду наступним рейсом». А вона дописала: «Твій синочок».

Прочитали разом. Кубик був знову зворушений до сліз. Цю записку сім’я досі зберігає як родинну реліквію.

Тоді Кубик певний час служив у частині. Це дозволило йому бути поруч у найважливіший період очікування і самих пологів. Коли вперше побачив сина, коли Святослава поклали йому на груди, заплакав втретє.

Телефон цілує

Перший місяць після народження Святослава вони були разом. Коли Кубик повернувся на службу дружині із дитям допомагали його батьки.  Святославові зараз рік і чотири місяці. За цей час татко був удома лише три рази.

— Перший раз він ще лежав, другий раз — сидів, а на третій вже ходив, — каже про зустрічі із сином Кубик. — У відпустці я чув тільки «мама», «баба». А зараз телефоную — і чую «Тата».

Павліна додає:

— Він дуже сумує за батьком. Це видно. Коли чоловік приїжджає, дитина не відходить від нього. А коли його немає — телефон цілує. За роки війни, на думку Павліни, чоловік дуже змінився. Ще більше почав цінувати сім'ю, хвилюється за сина, а про найважче майже не розповідає — не хоче, щоб вона переживала. Про його стан вона здогадується по голосу.

— Буває, прокидаюся вночі й пишу: «Ти спиш?» Він відповідає: «Ні». Питаю: «Чому?» Каже: «Думаю про вас». Інколи навпаки — я не сплю, і саме в цей момент він пише мені. Наче відчуваємо одне одного.

Каже, війна змінила їх усіх, навчила берегти рідних і цінувати те, що колись здавалося звичним. Навіть чоловік, який колись не любив котів, тепер чуттєво дбає про фронтового улюбленця Тео. Сьогодні Павліна найбільше чекає часу, коли вони знову будуть разом утрьох. І дуже хоче, щоб усі військові повернулися додому.

«Усе має працювати, як годинник»

Поспілкувалися й із побратимами Кубика. Кажуть, за роки служби він майже не змінився. Змінювалися посади, додавалося відповідальності, але незмінними залишилися його ставлення до людей і до справи. Старший технік роти відповідає за справність автомобілів, забезпечення запчастинами, ремонти й готовність техніки до кожного виїзду. У підрозділі добре знають: від цього нерідко залежить виконання завдання і безпека людей.

— Ми служимо разом із 2022 року, — каже один із них. — Багато їздили, були нічні виїзди, техніка ламалася просто в дорозі — ремонтували на місці. Ми вже майже рідні, я навіть хресний його сина. Він відповідальний, дбає про техніку, допомагає хлопцям. У нього все має працювати як годинник.

А фраза, яку найчастіше чують від нього і рідні, і побратими, залишається незмінною:

— Все буде добре.

За роки служби військовий був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а в січні 2026 року отримав відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «За сумлінну службу».

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google

Тернопільські