18 серпня йому виповнилося 45. А наступного дня Івана Пазюка повернули з полону

21 серпня 2026 р. 12:40

21 серпня 2026 р. 12:40

Рідні чекали на нього 830 днів. Не знали, де він, як почувається, що з ним відбувається і чи живий. Молилися, зверталися всюди, куди могли, чекали хоч якоїсь звістки. А потім одного дня телефон задзвонив — і голос, який мама вже стільки часу могла тільки уявляти, мовив: «Мамо, як ви і що ви там? Як здоров’я?»

Прикордонник зі Збаража Іван Пазюк 19 серпня повернувся в Україну під час четвертого етапу обміну «1000 на 1000». Понад два роки і три місяці чекання для рідних закінчилися телефонним дзвінком: «Коло мене ваш син».

Іван Пазюк до повномасштабного вторгнення працював на будовах, певний час їздив за кордон. Бо ж троє малих дітей, треба їх годувати і ставити на ноги. Але невдовзі повернувся додому. У квітні 2024 року його мобілізували та направили до прикордонної служби у Львові, розповіла «20 хвилин» мати Героя Галина Пазюк. Після короткої підготовки Іван опинився на Харківщині — служив у районі Вовчанська. Саме там, за словами мами, він і потрапив у полон вже 10 травня.

«Вимолила, Бог допоміг»

Про те, що син зник безвісти, Галина Пазюк дізналася у травні 2024-го, коли прийшло офіційне сповіщення. Згодом, каже мати, з’явилося відео, на якому Іван розповідав, що потрапив у полон. Мама, сестра, колишня дружина зверталися до різних установ, писали заяви, шукали будь-яку інформацію.

Спочатку рідні не знали навіть напевно, чи живий він. Потім один зі звільнех з полону набрав Іванових рідних і повідомив, що той живий, перебує у росії, в колонії Володимирської області. Це було приблизно через рік і два місяці після того, як родина втратила з ним зв’язок.

— Вимолила, ми всі його вимолили, і Бог допоміг, — Галина Пазюк плаче. — Всі навколишні села молилися. Я до церкви ходила, люди, знайомі, сусіди — всі просили для сина здоров’я, щоб витримав і повернувся. Дякую всім, хто був з нами в цей час.

Здоров’я жінки сильно похитнулося за ці два роки й місяці невідомості. І лікування майже не допомагає, а медики припускають, що стан погіршувала ота невідомість і постійні стреси. Мати каже, що з нетерпінням чекала кожну звістку, яка давала хоч маленьку надію побачити сина.

«Тебе чекає добра новина»

18 серпня Івану виповнилося 45 років. І саме ця дата стала для родини особливою ще й з іншої причини: 18 серпня — день народження і його єдиної рідної сестри Ольги. Жінка, сміючись, розповіла, що вона з’явилася на світ, коли Іванкові виповнилося три рочки. Так і святкують по житті фактично одне свято на двох.

Ольга вже тривалий час проживає і працює у Чехії, але саме напередодні дня народження повернулася в Україну, тоді одружилася її донька. І навіть не сподівалася, що така кількість свят примножиться поверненням з полону рідного брата.

Увечері Ользі прислали повідомлення, що на неї чекає добра новина. Спочатку жінка не до кінця розуміла, про що йдеться. Потім з’ясувалося: готувався обмін.

— Тебе чекає добра новина, — пригадує Ольга зміст повідомлення. — Мовляв, у мене день народження і в Івана теж, тому для мене готують сюрприз. А потім вже мені сказали, що звільнених повезли під Білоруський кордон. І ми вже сиділи, чекали, чекали... Потім уже прийшло повідомлення, що обмін проходить.

Цей день родина фактично провела біля телефону. Ніхто не хотів відходити далеко, бо кожної миті могла з’явитися нова інформація. Галина каже, що тоді вже ні робота, ні домашні справи не мали значення — вони просто чекали. І дочекалися.

«Коло мене ваш син»

19 серпня матері зателефонували з невідомого номера. Вона взяла слухавку. Спочатку почула запитання, чи вона Галина Степанівна і чи є мамою Івана. А потім — слова, які чекала більше двох років.

— Ми вас вітаємо. Ви Іванова мама? Коло мене ваш син, — жінка, згадуючи ці слова незнайомої людини, які почула у слухавці, знову плаче. Каже, ці дні надто емоційні. — І вже тоді я почула його голос. Він нічого не казав, тільки питав: «Мамо, як ви? Як здоров’я?»

Телефон передавали з рук в руки, всі хотіли хоч слово-два поговорити з Іваном. Хоча би почути його голос, аби переконатися, що це точно він, і він в Україні.

Він питав у  сестри про родину. Йому було цікаво, як змінилося життя за ці роки. Ольга розповіла, що її донька Юля вже вийшла заміж.

— Він все питав, чи ще дідом не став, бо в мене ж дві дочки. Я кажу, мовляв, дідом ще ні, але двох зятів я вже маю — він навіть не знав про це, — Ольга сміється. — Розказала коротко, що Юля вийшла заміж. Здається, наговоритися не могли. Але ж треба було закінчувати розмову — там було багато хлопців, і кожен хоч на кілька хвилин хотів подзвонити рідним. А Іван все повторював: не може повірити, що вдома…

«Два роки — і жодного листа»

Для Ольги однією з найболючіших розмов стала розповідь брата про листи. Рідні писали йому, але він їх, каже жінка, не отримував. Іван зізнався сестрі, що не міг зрозуміти, чому за весь час полону — від сім’ї жодного слова.

Ольга каже, що брат розповідав: у них у камері чекали на листи, прислухалися до новин, намагалися зрозуміти, що відбувається вдома. А коли чули, що щось палять, думали, що, можливо, спалили й їхні листи.

— Жодного листа ніхто з нас не отримав, розповідав брат, — пригадує Ольга. — Згадував, як чули, що ніби щось палять. Лише пізніше припускали, коли довідалися, що рідні писали, — це, напевне, були листи з України.

Родина тепер поступово складає докупи ці понад два роки полону. Але поки що дуже обережно. Бо є речі, про які Іван не говорить навіть найближчим. Мама і сестра кажуть, що не хочуть його розпитувати. Нехай спочатку звикне до думки, що він удома.

«Не звик просто спати»

Після повернення Іван перебуває на реабілітації і проходить медичні обстеження. Їх із хлопцями вже возили на рентген, брали аналізи, лікарі проводять необхідні процедури, розповідають рідні. У перших телефонних розмовах він більше говорить не про пережите, а про прості речі — про сон, їжу, родину.

Після двох років полону навіть звичайна ніч у безпеці для нього виявилася непростою. Іван каже, що не може нормально спати, бо організм звик до зовсім інших умов.

— Він каже, що не звик просто спати, — каже сестра. — Вночі каже, дві години спав і просинається і ще не може повірити, що дома.

Рідні також помітили, що Іван змінився зовні. За словами мами, він став повнішим чи то набряклим на лиці. Коли це сказала синові, він пояснював, що завжди їм давали їсти одну й ту ж кашу. А останній місяць полонені почали помічати, що каша та ж, а вони ніби пухнуть від неї — і щоки, і животи виростали, ніби на очах. Рідні припускають, що в ці харчі додавали якусь суміш чи препарати.

«Перше, що хочу, — сало»

Єдине, що Іван уже чітко озвучив родині, — чого хоче скуштувати вдома. Не делікатесів, не чогось складного. Сала.

Ольга сміється і каже, що вже купила йому домашню ковбасу та шинку, але брат наполягає саме на салі. І це прохання для рідних звучить майже символічно — після всього пережитого він хоче найпростішого, рідного, українського.

— Я йому розповідаю, що привезу смачненького — і того, і того купила, з хлопцями, мовляв, по шматочку розділите і посмакуєте, а він мені — ні, я хочу тільки сала, — згадує сестра розмову з Іваном. — Значить потроху звикає до України.

І ще він дуже хоче додому, каже сестра. Хоче побачити маму, дітей, рідних. Хоче побути поруч із ними й нарешті зрозуміти, що все це — не сон. І їх знову не перекидатимуть до інших камер у колонії, як це робили протягом двох років.

«Я мушу побачити тебе, обняти»

Ольга має повертатися на роботу до Чехії. Але, каже, вирішила залишитися ще на тиждень, аби побачити брата. Тепер, запевняє жінка, жодна сила її не примусить зрушити з місця, доки його не обійме. Бо після двох років чекання телефонної розмови недостатньо. Треба побачити його наживо. І самій переконатися, що він справді повернувся.

— Він мені казав, мовляв, куди ти поїдеш, що я скоро сам до тебе приїду в Чехію, бо буду виїзний, — розповіла Ольга. — Але я мушу побачити його негайно і обійняти.

Родина вже планує зустріч на найближчі вихідні. Поїдуть у місто, де Іван зараз перебуває на реабілітації. Мама хоче приготувати те, що любить син.

А ще рідні згадують, що Іван вже жартує про город. Каже мамі, щоб залишили йому хоч кілька рядків невикопаної картоплі. Бо скучив за сільською працею.

Ця здатність жартувати зараз особливо тішить рідних. І навіть в таких коротких та несміливих жартах бачать Івана, якого знали до полону. А той щосили старається говорити з ними, ніби й не було тих понад двох років неволі. Та нарешті повірити: він — вдома…

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google

Тернопільські