Цього дня, 10 вересня, народилася зв’язкова Романа Шухевича Марія Римик

10 вересня 2026 р. 09:06

10 вересня 2026 р. 09:06

10 вересня 1923 року народилася Марія Римик (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — легендарна постать українського визвольного руху середини XX століття, зв’язкова Центрального Проводу ОУН та особисто Головного Командира УПА Романа Шухевича.

Марія Римик народилася в селі Біла Чортківського району — на стародавній подільській землі над Серетом (де ще у 1211 році літописи згадували місто Моклеків). Але справжньою колискою її національної свідомості стали роки навчання у Чортківській гімназії — славетному культурно-освітньому осередку, де гартувалося свідоме юнацтво. Навчання відкривало перед дівчиною блискучі перспективи: вона мала всі шанси здобути якісну освіту й обрати безпечне цивільне майбутнє.

Проте Марія зробила безкомпромісний вибір на користь жертовної боротьби за незалежність. Промінявши затишок рідної домівки на вогкі повстанські криївки, вона добровільно вступила до лав ОУН у 1939 році, у 15–16-річному віці, свідомо прийнявши суворі закони конспірації та щохвилинний смертельний ризик. Цей вибір став для неї долею: боротьба тривала до останнього подиху й завершилася героїчною загибеллю у 23-річному віці.

Секретна зброя: виняткова довіра Шухевича до Марії

Марія не просто доставляла таємні грипси — як зв’язкова найвищого ешелону, вона функціонувала як «живий архів», тримаючи в пам’яті замасковані маршрути, локації криївок, шифри та складну логістику «штафетних ліній». Той факт, що Головний Командир особисто з’являвся на зустрічі в супроводі «Марусі», свідчив про її бездоганну верифікацію Службою безпеки ОУН: вона діяла як надійний «фільтр», який гарантував ізоляцію лідера від ворожих пасток. У період найзапекліших боїв УПА саме Марія Римик забезпечувала стратегічну комунікацію між Романом Шухевичем та Проводом ОУН, підтримуючи безперервність військового управління в умовах динамічної зміни ліній фронту.

Вибудована Миколою Арсеничем СБ ОУН була унікальною контррозвідкою, яка за ефективністю на рівних протистояла НКВС та Гестапо. Радянська пропаганда навмисно зводила діяльність спецслужби лише до ліквідацій, проте постать Марії Римик розкриває її інший бік — аналітичний та інтелектуальний. Як надійний щит для командування, вона прораховувала кроки ворога та тримала бездоганну конспірацію. Саме тому їй довіряли найнебезпечніші завдання поруч із керівництвом СБ ОУН.

Залізні вимоги конспірації були для Марії абсолютним законом — навіть її найближчі родичі не здогадувалися про характер її роботи в підпіллі. Вона безкомпромісно втілювала в життя знамениту заповідь Степана Ленкавського з Декалогу українського націоналіста: «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба» . Ця мовчазна відданість стала її головною зброєю.

Штафетні лінії: особиста зв’язкова Романа Шухевича

Пряме підтвердження унікального статусу Марії Римик у системі повстанського зв’язку знаходимо у книзі Володимира-Ігоря Порендовського «Штафетні лінії. Спогади» (за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010). Автор, який забезпечував комунікацію між лідерами підпілля, залишив безцінні свідчення про роботу з «Марусею» на найвищому організаційному рівні:

«Мав я передавати пошту від Головного командира УПА, яким був Роман Шухевич — „Тур“, до командира УПА — „Захід“ Василя Сидора — „Шелеста“ й назад. „Шелеста“ я ще не бачив, але він повідомляв, до якої військової групи маю пересилати йому пошту. І так на зв’язку зі мною появилася „Маруся“, дівчина мого віку. Їй-то я давав пошту для „Тура“. Одного разу на зустріч разом з „Марусею“ прийшов і „Тур“. Так я особисто запізнав Головного командира УПА».

Ці спогади не лише підтверджують безмежну довіру Романа Шухевича до своєї зв’язкової, а й згадують Марію в моменти оперативної роботи з таємним документообігом ОУН, коли рахунок ішов на хвилини:

«Уже ми рушали в дорогу, коли-то прибігла засапана зв’язкова Провідника „Тура“, була це, мабуть, „Маруся“. Дала вона мені дві канцелярські папки, попросивши передати їх „Турові“, котрий є вже в Солонці, бо щойно тепер машиністки закінчили переписувати документи. З цікавости заглянув я до однієї з папок, було в ній близько 20 незаклеєних конвертів, а в кожнім конверті – якийсь машинопис. Витягнув я один і прочитав заголовок, було це щось в роді „Звіт округи «Лисоня» за місяці … 1944 року“».

Крізь призму оперативної практики спецслужб стає очевидним: за рівнем допуску до стратегічних таємниць ОУН, ступенем щоденного ризику та критичним аналітичним навантаженням Марія Римик фактично діяла на рівні вищого командного складу визвольного руху.

«Наші руки всюди дістануть»: як МДБ мстилося за втечу зв’язкової

У липні 1945 року Марія Римик потрапила під арешт радянських спецслужб і зазнала жорстоких катувань. Проте, перебуваючи під вартою, вона вчинила рішучий збройний опір безпосередньо в камері: роззброїла та підстрелила конвоїра-енкаведиста. Згодом їй вдалося втекти.

У тих же спогадах Порендовський описує епізод, який доводить, що радянські каральні органи вважали Марію запеклим ворогом, а її ліквідацію — настільки важливим здобутком, що використовували світлину загиблої дівчини як інструмент психологічного тиску. На той час і сама зв’язкова, і Микола Арсенич та Дмитро Маївський (безпосередній провідник Порендовського) уже загинули, проте чекісти для залякування арештованого вибрали саме її фото, намагаючись продемонструвати свою всесильність:

«Вчасі мого слідства в 1948 році чекісти залюбки показували мені знимку вбитої „Марусі”, мовляв, наші руки всюди дістануть».

«Марія Римик — воїн» проти радянських фальсифікацій

Обставини загибелі Марії Римик і Миколи Арсенича інколи трактувалися через викривлені радянські протоколи. Показово, що чекісти двічі фальшиво рапортувало про «ліквідацію» Арсенича, маскуючи власні провали. Саме тому ключову роль у відновленні правди про той останній бій відіграли автентичні документи з віднайденого «Озернянського архіву» ОУН.

Радянські звіти МДБ свідомо позбавляли учасниць підпілля бойового статусу, зводячи їхню роль до «помічниць». Натомість документи визвольного руху свідчать про рівноправне сприйняття жінки на війні. У повстанському звіті про події в лісі біля села Жуків, де у криївці загинули Марія Римик та Микола Арсенич, автори без жодних упереджень зафіксували склад групи: «в одній було двох мужчин і дві жінки» . Цей військовий підхід простежується і в еміграційних виданнях. Зокрема, в «Історично-мемуарному збірнику Чортківської округи» (1974) ім’я Марії Римик внесено до переліку колишніх учнів гімназії, які «згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта» . Таке визнання є прямим свідченням етики бойової рівності, яку намагалася нівелювати радянська пропаганда.

Радянська каральна система застосовувала колективну відповідальність до родин підпільників — через діяльність Марії її близькі зазнали репресій. На засланні в Сибіру її брат Дмитро одружився з Францішкою, сестрою Івана Дмитрика — вояка УПА та автора мемуарів «У лісах Лемківщини».

Останній бій Марії Римик та Миколи Арсенича

Марія Римик героїчно загинула 23 січня 1947 року в урочищі Вертеби, що в лісі поблизу сіл Жуків, Гиновичі та Куропатники (Бережанщина, Тернопільська область). Вона прийняла свій останній нерівний бій в одній криївці, де також перебували Голова СБ ОУН, єдиний генерал безпеки УПА Микола Арсенич «Михайло», його дружина та охоронець. Марії було лише 23 роки.

Згідно зі звітом УПА, «тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова» . Дотепер точне місце поховання Марії Римик залишається невідомим — так само, як і Романа Шухевича, Миколи Арсенича та багатьох інших українських повстанців. Радянська влада не робила жодних винятків для жінок-підпільниць: у репресіях, катуваннях та спробах посмертного забуття режим виявляв до них ту саму звірячу нещадність, що й до чоловіків.

Учасники визвольного руху згадували її як людину «кришталевого характеру» — саме це визначення згодом увійшло в «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» (НТШ, 1974). У жорстоких реаліях війни та суворої конспірації такі слова означали найвищу оцінку: абсолютну надійність, безкомпромісну чесність і моральну чистоту.

Тернопільські