Туди, де страшно, вони йдуть першими: команда 6-ї державної пожежно-рятувальної частини Чорткова

24 вересня 2026 р. 11:21

24 вересня 2026 р. 11:21

17 вересня, у День рятувальника, 6-та державна пожежно-рятувальна частина м. Чортків ГУ ДСНС України у Тернопільській області приймала щирі вітання від представників різних гілок влади, почесних гостей, друзів і колег. Кращих із кращих відзначили Подяками, Грамотами та символічними подарунками – за сумлінну службу, професіоналізм і мужність.

Тоді удвічі був особливий день – колеги проводжали на заслужений відпочинок Петра Крису, який присвятив службі 29 років. За його плечима – близько 1800 залучень-виїздів, десятки складних ситуацій і – 9 врятованих людських життів.

А за урочистими відзнаками – будні, в яких немає права на помилку. Сигнал – і вони залишають усе та їдуть туди, звідки інші намагаються якнайшвидше втекти.

Опісля урочин ми говоримо з людьми, для яких слова «служба», «відповідальність» і «порятунок» – не просто поняття. Начальник 6-ї державної пожежно-рятувальної частини, 6 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Тернопільській області підполковник служби цивільного захисту Ярослав СМІХУН і заступник начальника 6-го ДПРЗ підполковник служби цивільного захисту Богдан ДЕМКІВ – обоє з 19-річним досвідом служби. Разом навчалися в Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, разом жили у казармі, а сьогодні разом працюють.

Автор: Тетяна Лякуш

Про те, що стоїть за звичними словами «Запобігти. Врятувати. Допомогти», – про страх і відповідальність, складні рішення, силу команди, найважчі виїзди, людські й тваринні історії порятунку та про те, як залишатися людиною там, де щосекунди доводиться бути професіоналом, – розповідають мої візаві.

Не розділяю їхнє мовлення, бо Ярослав і Богдан говорили в унісон, доповнюючи один одного, до речі – дуже лаконічно («по-спартанськи»), що притаманно справжнім чоловікам.

«Ну хтось же мусить це робити»

– Що для вас означає бути рятувальником?

– Це означає, що ми мусимо щось зробити для держави, для людей – запобігти небезпеці, врятувати, допомогти.

– Ви ще перед вступом до університету розуміли, що саме це ваша професія?

– Авжеж. Коли ти вирішив вступати до такого вишу, то вже знаєш, що будеш рятувальником. Підсиленням оволодіння такою професією були друзі, знайомі. Ми бачили їхню службу, знали, що і як вони роблять…

– Але ж ви розуміли, що робота рятувальника – це постійна небезпека?

– Ну хтось же мусить це робити.

Перший виклик не забувається

– Пам’ятаєте свій перший виклик?

– Сталася пожежа житлового будинку в Копичинцях, – розпочинає Ярослав. – У вогняній пастці заблокована людина. Ми витягнули її з пожежі, відкачали, надали першу домедичну допомогу, передали медикам. Зробили все необхідне. На жаль, через два дні ця людина померла – дуже великий ступінь опіків. Це мені назавжди запам’яталося.

– А у вас, Богдане?

– Ще в інституті, ми вже заступали на чергування і виїжджали на виклики. Зараз важко сказати, який саме був першим. А вже коли служив у Гусятині начальником караулу, то перший виїзд був на гасіння автомобіля, який загорівся на подвір’ї господаря. На щастя, без жертв.

– Коли надходить виклик, ви одразу знаєте, куди і на що їдете?

– Не завжди. Кожен виклик надходить від повідомлення на 101. Уже дорогою диспетчер конкретизує: що горить, приблизну площу, чи є потерпілі, де є водопостачання тощо. Якоїсь повної картини наперед уявити просто неможливо. Пожежник-рятувальник не може спланувати свій день, все – непередбачувано.

До небезпеки неможливо звикнути –
«Попри страх діяти!»

– Чи буває вам страшно?

– Кожна людина має бодай мінімальне відчуття страху, це цілком природно. Якщо взагалі нема страху – це вже недобре. Просто треба вміти бездоганно виконувати свою роботу, незважаючи ні на що.

– А що страшніше: перші хвилини перед входом у небезпечне місце чи сама робота?

– Є різні ситуації, різні пожежі. Найстрашніше – коли в небезпеці люди. Наприклад, коли горить лише суха трава – нічого надстрашного. А коли треба витягувати людей із густого задимлення, з полум’я, з-під завалів чи з автомобіля після ДТП, коли в ньому затиснута людина, тоді є певне розуміння страху – все треба зробити якнайшвидше і правильно. Попри страх діяти. Ти ж приїхав рятувати, а не впадати в якусь там боязкість!

Рішення, які треба приймати за секунди

– Вам, як старшим по службі, доводиться приймати миттєві рішення, навіть коли немає часу на роздуми?

– Це при кожному виїзді. Стабільно. Дорогою до місця події вже уявляєш, плануєш, що і як треба буде робити. А приїжджаєш – ця уява може розчинитися в одну мить. Наприклад, знаєш: горить будинок. Плануєш – приїхали, подали воду, швидко загасили. А на місці – раптом виявляється, що немає нормального заїзду до будинку, і навіть двісті метрів стають перешкодою.

– Часто від ваших дій залежить людське життя?

– Якщо знаємо, що при виклику є потерпілі, то, безумовно, людське життя залежить в першу чергу від нас. Здебільшого на місце події ми приїжджаємо найпершими, надаємо необхідну допомогу ще до приїзду медиків. Рятувальники проходять відповідні курси з надання домедичної допомоги: штучне дихання, накласти турнікет, використати кровоспинні засоби, зафіксувати перелом.

«Кожен надіється на кожного»

– Що допомагає не розгубитися в ситуації, коли життя людини буквально висить на волосині?

– Колектив. Кожен знає свою роботу. У рятувальників немає такого, що хтось прийшов на чергування і просто сидить. Кожен у команді відповідає за свою ланку роботи. Немає такого – це не моя сфера діяльності. Є командна робота: як-то кажуть, один за всіх, і всі за одного. Рятувальники можуть змінюватися місцями – вони все знають і вміють.

– Тобто в команді кожен може підстрахувати іншого?

– Безпосередньо! Кожен знає, що треба зробити: допомогти, щось принести, подати або просто бути поруч. Ми, команда, постійно разом у роботі. Фактично живемо одним життям: разом працюємо, спілкуємося, їмо, перепочиваємо. Звісно ж, є вихідні, відпустки. Є тісна співпраця при будь-яких обставинах.
І коли виїжджає зміна на виклик, то кожен завжди підставить надійне плече допомоги.

Найважче – коли не встигаєш

– А взагалі найважче – це коли не встигаєш врятувати?

– Є таке поняття – не встигнути. На жаль, не все залежить від нас. Ми робимо свою справу, а обставини бувають різні. Якщо людина знаходиться в приміщенні при небезпеці, ми не дивимося, жива вона чи вже ні. Все одно її шукаємо, виносимо на свіже повітря, надаємо першу допомогу, а далі вже працюють медики. Буває, приїжджаєш, а там уже саме згарище. Особливо якщо горить дерев’яна господарська будівля, де зберігається сіно. Якщо там могла бути людина чи ні – все одно повинні це перевірити.

– Чи є випадки, які вам досі сняться?

– Стараємося не згадувати.

«З роботи додому нічого не несу в голові»

– Чи можете одразу переключитися на звичайне життя після особливо важкого виїзду?

– З роботи додому нічого не несу в голові, – відповідає Богдан.

– Але ж побачене все одно залишається десь у підсвідомості?

– Якщо щоразу думати про кожен виклик, то більше ні про що і не думатимеш. Інша річ – коли відбувається щось незвичне. Наприклад, коли перебуваємо у відрядженні в Києві. Ще якийсь час може нагадувати про себе, бо це – новий досвід.

– Рідним розповідаєте про свою роботу? Як вони ставляться до вашої професії?

– Про хороші моменти – так, про жартівливі. До нашої роботи ставляться нормально. Вони знають, що кожна хвилина може бути пов’язана з ризиком. Звичайно ж – переживають.

Рятувати – це не тільки гасити пожежі

– Часто доводиться виїжджати на порятунок тварин?

– Котики на деревах – це вже майже класика, – усміхаються. – Телефонують на 101: кіт високо на дереві, плаче… Треба просто відійти – він сам спуститься. Буває, під деревом стоїть двадцять людей, усі кричать, хвилюються. Лізеш за котиком, знімаєш його, ставиш на землю, а він – біжить до другого дерева й знову лізе. Серйозніші випадки: корів витягували з ям, траплялося – й коней.

– Як витягуєте таку велику тварину?

– Залежить від ситуації: яка яма, наскільки легко дістатися до тварини. В таких ситуаціях допомагає практика. Обв’язуємо спеціальними пасками й витягуємо.

Серед правил служби – й безпека самого рятувальника

– Рятуючи інших, ви самі опиняєтеся в небезпеці?

– Є правило – безпека кожного. Якщо рятувальник сам постраждає, тоді вже нікому буде рятувати. Тож правила: що можна робити, чого не можна; куди можна заходити, а куди – ні. І коли ти керуєш особовим складом, то відповідаєш не лише за себе, а в першу чергу за тих людей, з якими працюєш.

«Запобігти. Врятувати. Допомогти»

– Бували випадки ДТП, витоки небезпечних речовин, аварійні ситуації, вибухові предмети. Якщо, наприклад, перекинувся бензовоз – почало витікати пальне… В такій ситуації задіюються різні служби. Рятувальники можуть локалізувати розлив, обсипати його піском і т. п., а за необхідності – викликають спеціалізовані підрозділи. На Тернопільщині є аварійно-рятувальний загін, де працюють хіміки, сапери, піротехніки, верхолази та інші фахівці. На території знаходять небезпечний предмет: визначаємо ситуацію, якщо потрібно, залучаємо аварійно-рятувальний загін. Є випадки, коли небезпечний предмет треба знешкоджувати на місці, бо перевозити його небезпечно.

– Що для вас означає – служба?

– Запобігти. Врятувати. Допомогти.

Робота, де немає права сказати: «Я сьогодні не можу»

– Для нас служба – престиж.

– Але ж це – щоденний ризик…

– Та чого щоденний? От сьогодні ми не ризикуємо – спілкуємося з Вами, – жартуючи відповідають.

– Чи можна відмовитися від виклику, якщо страх перемагає?

– Не можна. Такого не буває. Звучить тривога – і приблизно за хвилину загін у повній готовності виїжджає на виклик. Немає такого: хочеш – не хочеш, можеш – не можеш. Ти – на службі, це – твій обов’язок!

Війна внесла свої корективи

– Повномасштабна війна змінила роботу рятувальників?

– Загалом робота залишилася тією самою. Але війна внесла свої корективи в небезпеку. Якщо раніше ти приїжджав на пожежу і знав, що маєш її гасити, то тепер у зоні ураження можуть бути уламки, вибухонебезпечні предмети та інші загрози. Рятувальники нашого підрозділу регулярно залучаються до роботи в інших областях прифронтових зон чи обстрілюваних ворогом територій. Ми базувалися в Києві та Київській області. Коли відбуваються масштабні атаки і виникають великі пожежі, залучають додаткові сили. Доводилося працювати на великих пожежах. Бували площі по 50-100 тисяч квадратних метрів. Це склади, логістичні об’єкти і т. д.

– Чим відрізняється робота там від звичної тут?

– Треба враховувати можливість повторних ударів, вибухонебезпечних предметів. При повторній тривозі відводимо техніку, бо якщо знов прилетить, то все може згоріти.

– Найдовший час гасіння однієї пожежі?

– 39 годин. Майже дві доби. Ми там і спали, і їли – трохи в машинах, де могли… За нормативами людей (рятувальників) мали б змінювати кожні 8-12 годин, але тоді просто не було ким замінити.

– Важко витримати таке навантаження?

– Людина ж не термінатор. Неможливо нескінченно працювати в такому режимі, ще й у бойовому одязі. Бувало й так, що рятувальник їхав у відрядження на 37 днів, але через особливі обставини повертався раніше. В одному з випадків за 15 днів 12 провели безпосередньо на пожежах – після того відбулася заміна.

– А ваш спецодяг справді захищає від високої температури, від опіків?

– Тепло в ньому… Особливо влітку, – сміються мої співрозмовники.

Телефон завжди заряджений

– Про що мріє рятувальник, коли закінчується зміна? Що для вас означає «дім»?

– Прийти додому. Відпочити. Зайнятися звичайними домашніми справами. Щоб усе було спокійно. Бо навіть після зміни можуть знову залучити до виклику. Є чергова зміна, є резервна. В разі необхідності можуть викликати всіх. Тож повністю відключитися від служби не виходить. Телефон завжди заряджений. І постійно «пілікає». Ось, поки ми розмовляємо, з’являються все нові й нові повідомлення: хтось приїхав, хтось поїхав, хтось уже минув Рівне, хтось прибув до Києва. Завтра треба зустріти людей, які повертаються з відрядження, зібрати документи, готувати інших колег до наступної ротації. Служба не закінчується просто тому, що зміна закінчилася. Фактично, ми постійно напоготові – цілодобово.

«Сухих рукавів!»

– Чи є у вас якісь особливі слова для людини, яку врятували?

– Врятували, тож стараємося якомога швидше передати потерпілого медикам. Далі – займаємося своєю роботою.

– Після надважкого дня як скидаєте негатив?

– Негатив треба вирішувати на позитив. У нас стільки різної роботи, що просто немає часу зациклюватися на негативі. Якщо хтось думає, що пожежник-рятувальник – це просто, то глибоко помиляється. У надзвичайних ситуаціях так само йде якийсь викид адреналіну. Проте для нас – це звична робота.

– Принагідно, що побажаєте своїм колегам?

– Спокійної роботи і – сухих рукавів!

У цій фразі – і професійний жарт, і побажання, яке для рятувальника насправді має дуже простий зміст: нехай буде менше пожеж, менше небезпеки, менше виїздів, де чиєсь життя висить на волосині. А ще вони кажуть один одному просто: «Здоров’я. До завтра». Ніколи не прощаються. Знають: зустрінуться на службі.

І коли пролунає сигнал тривоги, сядуть у пожежний автомобіль і поїдуть туди, звідки інші намагаються втекти. Бо така їхня робота. І, мабуть, найважливіше для кожного рятувальника знати – його служба вкрай потрібна. Що в ту мить, коли комусь страшно, боляче чи безпорадно, є ті, хто прийде на допомогу. Ось така їхня служба: запобігти, врятувати, допомогти. І – сухих рукавів вам, наші рятівники!

P. S. Команда 6-ї ДПРЧ м. Чортків щиро дякує за постійну підтримку та допомогу ТГ: Чортківській, Білобожницькій, Нагірянській, Заводській.

Тернопільські