На Неві народилася, у Чорткові згодилася

21 жовтня 2026 р. 14:50

21 жовтня 2026 р. 14:50

Уродженка Санкт-Петербурга Вікторія СТАФІНЯК подолала близько двох тисяч кілометрів до коханого в Україну і знайшла своє покликання у Чорткові. Про кардинальну зміну оточення, щирий блог і свідомий мовний вибір – у відвертій розмові з нашою героїнею.

Вікторія Стафіняк народилася і виросла в Санкт-Петербурзі. Завжди була творчою людиною, мріяла своє життя пов’язати з танцями і прагнула працювати сама на себе. Втім, життя готувало для неї чимало несподіваних поворотів...

Переломним моментом стало віртуальне знайомство з її майбутнім чоловіком у далекому 2010 році. Хлопець був родом із Чорткова, але на той момент проживав в Івано-Франківську, де працював механіком. Переписка в інтернеті швидко переросла у щось більше. Але, за словами Вікторії, бажання побачитися виявилось сильнішим за відстань. Тож вже приблизно через пів року спілкування вона зібрала речі й потягом вирушила до коханого.

Фото: з архіву Вікторії Стафіняк

Спершу пара жила в Івано-Франківську. Згодом вони переїхали до дівчини в Пітер і деякий період були там. Пізніше Вікторія вперше приїхала на батьківщину чоловіка. «Чортків одразу не був схожим на інші міста – костел, бруківка, вулички – мені він здався казковим. І вже тоді зловила себе на думці, що дуже хотіла б тут жити, – ділиться враженнями героїня. – Якщо порівняти, Пітер – сумне місто, холодне, забудоване заводами. А тут – затишно».

Так розпочався період життя на дві країни: взимку вони їздили до Санкт-Петербурга працювати, а влітку поверталися сюди. Невдовзі у 2014 році в пари народився старший син. Саме тоді, розповідає, перед нею постало важливе питання подальшої стабільності. Проте обрати, де залишитися жити остаточно, не могли, мовляв, всюди по-своєму добре.

Наважитися назавжди переїхати в Чортків подружжя вирішило після подій Революції Гідності. «Все почалося з Майдану в Києві. Чоловіка брат поїхав туди. Ми спостерігали за цим в онлайн-трансляціях з Пітера, хвилювалися за нього. І через деякий час, це був 2015 чи 2016 рік, проблеми з’явилися тут в нас: зупиняли в метро, перевіряли документи чоловіка, автосервіс закрився. І після такого – вирішили виїхати. Раптово зібралися і розуміли, що назад вже не повернемося. Була зима, все замело, їхали на ланцюгах. Ми ніби побували у фільмі жахів – не бачили, де межі дороги», – розповідає жінка. Так сім’я опинилася в Чорткові.

Зараз Вікторії – 36. Вона щиро вірить, що кожній людині доля прописана вже заздалегідь. Каже, подумати не могла, що колись її життя буде пов’язане з Україною. Але, аналізуючи минуле, співрозмовниця згадує, що невидимий зв’язок все ж був у її глибокому дитинстві: «Мені здається, що все готувалось до того, щоб я колись опинилася в Україні. Колись моя мама десь взяла книжку «Українські казки». І читала мені їх на ніч. Як вміла, так і читала. І я дуже любила їх слухати».

Після переїзду в Чортків Вікторію вразила доброта українців. Вона зізнається, що навіть звичайне «дякую» водієві при виході з автобуса здавалося чимось незвичним для неї. «В мене чоловік такий – може зупинитися й просто так діда через дорогу перевести. І цією добротою він мене підкорив», – з теплотою говорить героїня.

Тут вона знайшла те, чого роками бракувало у гамірному мегаполісі: «Здається, тут навіть небо вище, – роздумує жінка. – Пітер, безперечно, красивий, але жити там важко: шалений ритм, далеко діставатися в центр. Там відчуття, ніби ти комусь щось винен» . Порівняно з Санкт-Петербургом, наше місто підкорило її своєю затишною компактністю. «Тут можна фотографуватися буквально на кожному кроці, а в Пітері – повсюди «хрущовки», – зізнається Вікторія. – Скільки вже мешкаю в Чорткові – усе «на лайті». Більше свободи, більше повітря... Тут я нарешті відпочиваю душею» .

На запитання, чи легко було стати своєю серед місцевих, жінка відповідає, що ще до переїзду вже мала тут друзів і кумів: «Сусіди мене одразу полюбили, разом гуляємо, підтримуємо одне одного. Люди залюбки слухають мої історії. Навіть коли приходжу в спортзал, тренер каже: «О, ти сьогодні – як сонечко!» . Зараз Вікторія має дуже багато знайомих, хоча з досвідом навчилася не розчинятися в дружбі. Додає: «Люблю щирих людей і можу з кожним знайти спільну мову».

«Найбільше я хвилювалася через засудження за спиною, – пригадує співрозмовниця. Довгий час жінка не наважувалася говорити українською, бо боялася зробити помилку й накручувала себе. Втім, свідомий перехід вона розпочала ще до повномасштабного вторгнення, керуючись власною чіткою позицією: «Я вважаю, в якій би країні ти не жила, ти маєш поважати її мову» . Героїня відверто ділиться своїми нинішніми відчуттями: «На жаль, мова дається мені важко. Вона в мене трохи перемішалася. Виходить, росіянин мене зараз вже не зрозуміє, а українець може зауважити, що я розмовляю російською» . Каже, що відчуває особливе розуміння в спілкуванні з внутрішньо переміщеними особами, адже вони проходять подібний шлях адаптації.

Вікторія зізнається, що після переїзду тривалий час не могла знайти тут роботу для душі. Тому вирішила спробувати власну справу. «Я купувала баули з одягом у секонд-хендах і торгувала. Потім почала продавати на прямих ефірах у соцмережах», – зазначає жінка. До того ж, 30% від прибутку вона перераховувала на потреби ЗСУ.

Згодом у 2019 році Вікторія почала вести сторінку в TikTok, де почала ділитися простими моментами зі свого щоденного життя. Хист до спілкування супроводжував її постійно – з дитинства розповідала цікаві історії. «В мене ніколи не було ідеї вести блог, я просто вмію щиро спілкуватись, – каже співрозмовниця. – Я по натальній карті – оратор, тому маю говорити. Мабуть, люди в мені побачили те, чого всім зараз бракує – душевності. Я не придумую якийсь контент, не хайпую. Якщо в моменті хочу щось показати – показую, наприклад, як голубці готую. Комусь подобається, комусь ні». Так, без прописаної заздалегідь стратегії, жінка знайшла тут своє призначення – об’єднувати навколо себе прихильників щирим контентом.

Вікторія заробляє з рекламних інтеграцій. Каже, що віддає перевагу платформі TikTok, адже там немає «вилизаної картинки».

«Я обираю, що рекламувати», – зазначає. – З’являється відповідальність, коли стаю обличчям якогось бренду». Героїня каже, що популярність зробила її більш відкритою, додала впевненості. Тепер на вулицях до неї часто підходять перехожі, щоб обійняти чи сфотографуватися: від цього отримує величезну дозу позитиву.

Окрім того, Вікторія Стафіняк підтримує дружні стосунки з місцевими блогерами. Каже, що часто співпрацюють одне з одним, і водночас додає, що не намагається здобути популярності за чийсь рахунок і може спокійно відмовити у співпраці тим, хто їй не імпонує.

Жінка відверто каже, що час від часу підпадає під критику і хейт. На запитання, які коментарі найбільше дратують, відповідає: «Мені не подобається, коли людина робить поспішні висновки про когось. Або коли пишуть: «Я від тебе такого не очікувала!». Дивно, я ж теж жива людина, не треба мене ідеалізувати».

У сімейному житті Вікторії панує гармонія. Пара разом уже 16 років. Зараз чоловік Олег знаходиться за кордоном. За словами жінки, навіть попри відстань вони досі зберегли теплоту в стосунках і понад усе цінують спокій.

Війна та сьогодення внесли свої корективи в життя сім’ї, зокрема у дитинство їхніх дітей – під час тривог син і донечка дуже переживають не лише за себе, а й за своїх котика і песика. Сама ж Вікторія з болем спостерігає за атмосферою довкола: «Ми стали жахливо злі один на одного, і це розколює суспільство. Нам потрібно більше доброти!».

Попри всі виклики сьогодення, головною метою жінки залишається щасливе майбутнє її дітей: «Я не знаю, що буде завтра, – зізнається. – Але хочу, щоб мої діти мали майбутнє, пишалися мною і ніколи не соромилися свого походження».

Чортків став для Вікторії Стафіняк не просто прихистком, а містом, де хочеться жити й насолоджуватися спокоєм. «В нашому місті багато змін. Хоч війна, але воно квітне. І я щиро хочу, щоб воно розвивало свій творчий потенціал», – ділиться думками героїня. А на прохання описати його трьома словами, жінка коротко підсумовує: «Вайб. Дім. Спокій». Саме тут вона нарешті відчула себе на своєму місці.

Тернопільські