Від «хіміка» до артилериста: історія воїна на псевдо «Суворий»

31 жовтня 2026 р. 20:27

31 жовтня 2026 р. 20:27

• Замість півтора року строкової служби 19-річний хлопець із Луцька обрав професійне військо й підписав трирічний контракт із 44-ю окремою артилерійською бригадою імені гетьмана Данила Апостола.
• За шість років у строю він пройшов шлях від водія-хіміка до універсального артилериста: працював біля гармати на Запоріжжі, утримував позиції під цілодобовими обстрілами в Курській області та виходив із ворожого оточення напередодні власного весілля.

«Не хотів бути рабом — обрав свободу»

Родом Суворий із Луцька. До армії хлопець працював у будівельній сфері — утеплював фасади будинків. Коли у 2020 році йому, дев’ятнадцятирічному юнакові, прийшла повістка на строкову службу, він вирішив піти іншим шляхом.

— У мене непокірний характер, — усміхається Захисник. — Строкова служба мені не підходила: не хотів почуватися рабом у казармі. Натомість підписав контракт на три роки. Тут є свобода: виконуєш свою роботу, отримуєш зарплату й бачиш сім’ю.

Як саме потрапив до тернопільської артилерійської бригади, боєць і досі до кінця не знає. Каже, у військкоматі все вирішив випадок або чийсь точний розрахунок.

— Мене вибрали серед інших, навіть не знаю чому, — пригадує військовий. — На мене особисто прийшов папірець із розподілом саме в 44-ту бригаду. Спочатку відправили на навчання у Старичі, а згодом переїхав до Тернополя. Винаймав квартиру, ходив на службу — це була моя повноцінна щоденна робота.

Тоді ж за бійцем закріпилися одразу два позивні. Більшість побратимів через походження кличуть його «Волинякою». А от псевдо Суворий дав товариш по службі.

— Мене так називав лише один побратим, який уже звільнився зі служби, — пояснює воїн. — Коли читатиме цю статтю, то точно знатиме, чия це заслуга.

Зберігає спокій

На початок повномасштабного вторгнення юнак служив водієм-хіміком у підрозділі РХБЗ — військах радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Каже, на весь їхній колектив було двоє фахівців, які по-справжньому глибоко зналися на хімічній справі.

Ранок 24 лютого 2022 року змінив усі розклади. Підрозділ мав вирушати на плановий полігон, але просто в дорозі колона змінила маршрут. Військові одразу зрозуміли, що почалося вторгнення.

— Ми приїхали у Житомирську область, спершу стали в лісі в районі Малина, а згодом зайшли в саме місто, — розповідає Суворий. — Навколо постійно лунали вибухи, гула авіація, в небі літали і свої, і чужі літаки. Тоді всі остаточно усвідомили: почалася серйозна війна.

У Малині підрозділ хіміків залучили до патрулювання, охорони об’єктів та чергування в нарядах. Попри постійну загрозу з повітря, паніки серед бійців не виникало.

— Параноя на війні до добра не доводить, — переконаний боєць. — Нам було цілком комфортно працювати, тим паче я тримався поруч із другом. Головне правило того часу: аби не летіло прямо на нас. Падає десь збоку — лягаємо, лунає тривога — ховаємося в укриття.

Цей внутрішній спокій залишився з ним і на інших напрямках. Захисник зізнається: готовий сам виїхати на будь-яке небезпечне завдання, бо страху перед виїздами не відчуває, проте командири поодинці ризикувати не дозволяють.

Бутерброди після авіабомб

Коли українські війська вибили ворога з північних областей, підрозділ Суворого перекинули на Запорізький напрямок. Пів року він прослужив там у взводі хімічного захисту, а після розформування підрозділу перейшов до артилерійського дивізіону.

— В артилерії наші функції універсальні: треба воювати — воюємо, треба працювати на забезпеченні чи підвозити боєкомплект — їдемо, — описує службу воїн. — Я працював безпосередньо в складі обслуги гармати: був і водієм, і номером обслуги, і снаряди тягав, і певний час виконував обов’язки навідника. У бойових умовах усього навчають просто на місці.

На Запоріжжі ворожа авіація регулярно закидала позиції артилеристів керованими авіабомбами. Один із таких ударів стався просто під час короткого перепочинку в лісосмузі.

— Ми сиділи з побратимами в посадці, коли за п’ятдесят метрів від нас лягли одразу три КАБи, — згадує Захисник. — Земля так здригнулася, що нас підкидало на пів метра. У сам момент прильоту, звісно, відчуття гострі. А за хвилину подивилися один на одного, посміялися, обтрусилися від землі й продовжили їсти бутерброди. Щоправда, в декого апетит таки зник, але точно не у всіх.

За словами військового, після того як КАБи падають збоку, головне — перевести подих, усміхнутися й одразу забути про пережите, щоб не накопичувати напругу.

Географія бойових виїздів дивізіону охопила Запорізьку, Донецьку та Дніпропетровську області. Та найінтенсивніша робота чекала на артилеристів «за кордоном» — так між собою бійці називають операцію в Курській області, де підрозділ провів близько п’яти місяців.

— Найважче було саме в росії, там ми працювали в режимі 24 на 7, — розповідає Суворий. — Перші два-три місяці минали відносно спокійно: перед нами дуже якісно зайшла наша піхота, тож особливого опору ми не відчували. А от потім ми почали добряче «роздавати» ворогу, і у відповідь полетіло все. Почали масово полювати ворожі FPV-дрони та інші «літуни» — бувало, що з хати взагалі не вийдеш. На жаль, там ми зазнали втрат: один наш побратим загинув, ще одного посікло осколками.

Прилетіло над  подушкою

У Курській області артилеристам доводилося виживати під обстрілами, які противник вів за чітким розкладом — щоночі з дванадцятої до другої години та вдосвіта. Однієї такої ночі зміна позиції для сну врятувала бійцеві життя.

— Ми відпочивали в будинку, де не було ні зв’язку, ні інтернету, — пригадує події тієї ночі військовий. — Опівночі почули вихід снаряда. Я відразу сповз до краю ліжка. Чую — свистить близько, але розривається ще далеко. Наступні снаряди лягали все ближче й ближче до нашого двору. Ми перемістилися до краю хати й вирішили: «Йдемо в підвал». Тільки-но спустилися — прилетіло просто в будинок. Коли повернулися, побачив, що якраз над моєю подушкою в стіні — величезна дірка, а телевізор у кімнаті розбило вщент. Якби залишився в ліжку, шансів вижити не було б.

На питання про власні правила порятунку під вогнем артилерист відповідає з притаманною йому самоіронією.

— Правило одне: ховаєшся, як миша, куди очі бачать, — жартує Суворий. — Як голова в ту секунду запрацює, туди й біжиш. У нас зазвичай облаштовані надійні укриття, тому далеко втікати не доводилося. А коли летять КАБи — ховаємося якомога глибше в підвал.

Траплялися під час бойової роботи і несподівані зустрічі з цивільними у прифронтових селах, звідки давно виїхали всі мешканці.

— Заїхали в одне порожнє село, вибрали стару хату з напіврозваленими стінами, поставили поруч гармату й зорієнтували її для стрільби, — переповідає боєць. — Заходимо всередину будинку, а там на дивані сидить старенька бабуся. Каже нам: «Я зі своєї хати нікуди не піду». Залишати її біля вогневої позиції було небезпечно. Довго з нею говорили, переконували, і врешті вона погодилася: «Везіть мене». Дорогою старенька показувала маршрут, де в сусідньому населеному пункті живе її сестра. Ми розшукали ту жінку й передали бабусю рідним.

Вечеря — це вже свято

Сьогодні Суворий поєднує обов’язки водія та оператора-топогеодезиста. Від його точності залежить підготовка вогневих позицій, орієнтування гармати на місцевості, підвезення розрахунку, ремонт техніки й екстрена евакуація озброєння. Одного разу відводити гармату довелося просто під ударом безпілотника.

— Ми саме змінювали позицію і відводили гармату, як у наш тягач поцілив ворожий FPV-дрон, — згадує воїн. — На секунду удару ми встигли вискочити з кабіни. Машина спалахнула, але розгублюватися не було коли: поки одні гасили полум’я, інші швидко відчепили гармату, щоб урятувати зброю.

Уже третій рік їхній розрахунок воює майже одним незмінним складом, хоча періодично приходять і новачки, яких навчають прямо в полі. Триматися в тонусі допомагає дружній колектив та специфічний армійський гумор.

— Усі наші історії по-своєму веселі, постійно з хлопцями «гонимо бєса», тобто жартуємо за будь-якої нагоди, — сміється артилерист. — Є в нас у підрозділі, наприклад, чоловік, який жартома хвалиться, що має «рідну і двоюрідну жінку». Щоправда, більшість наших солдатських жартів не для преси й не для інтерв’ю.

До свят на передовій Суворий ставиться стримано. Власний день народження за можливості намагається провести вдома, хоча гучним святом цей день давно не вважає. А от зимові свята минають на позиціях.

— Сильно тут Новий рік зустрінеш — хіба КАБа або FPV! — іронізує Захисник. — Звісно, якщо бойова обстановка дозволяє, можемо накрити з хлопцями святкову вечерю, посидіти й пожартувати. Офіційні привітання президента по телевізору зазвичай ніхто спеціально слухати не хоче — хіба якщо настрій у всіх дуже хороший, тоді можемо й увімкнути.

Весілля після прориву

Разом із сином на захист країни став і його батько. До лютого 2022 року чоловік працював на підприємстві у Волинській області. Коли почалося вторгнення, фірма одразу взялася виготовляти бетонні конструкції для блокпостів, а згодом у свої 47 років батько пішов у військо.

— Батько хотів долучитися до війська ще в лютому, коли формували підрозділи, — розповідає Суворий. — Спочатку служив у теробороні, згодом прикривав артилерію з ПЗРК «Стінгер», збивав ворожі літаки. Потім воював у складі морської піхоти: пройшов Херсонський, Харківський та Донецький напрямки. На війні отримав важкі контузії, через які на 80 відсотків втратив слух, тепер носить слуховий апарат і має серйозні проблеми зі спиною. За рішенням ВЛК його списали додому, але він не сидить без діла й продовжує працювати.

Вдома на Суворого чекає молода дружина. Цього листопада виповниться рік від дня їхнього одруження. Захисник зізнається: історія їхнього знайомства не була надто романтичною, зате зараз кохана підтримує його щодня й не дає сумувати.

— Дружина дуже любляча, пише мені постійно, — тепло усміхається боєць. — Щодня запитує: «Чому не дзвониш?», і я обов’язково мушу повторити їй: «Люблю, цілую, обіймаю». Вона дуже мріє, щоб я це щоразу казав, тож виконую.

Відпустку для одруження військовий планував ще на серпень, але через інтенсивні бої часу на відпочинок не було — поїздку перенесли на кінець осені. Саме напередодні виїзду до нареченої підрозділ Суворого опинився у критичній ситуації.

— Перед самою моєю відпусткою росіяни прорвалися і взяли нас у кільце, — пригадує артилерист. — Було гаряче, але незабаром нам передали по рації, що наша піхота феєрично розбила ворожу групу прориву. Коли почали зачищати територію, ми виявили, що буквально в сусідній із нами хаті засіли окупанти з двома ящиками зі зброєю. Хлопці не залишили їм шансів — ту хату великокаліберними кулеметами розібрали просто на цеглини. Одразу після цього бою я поїхав у відпустку на весілля, а відгулявши — повернувся до побратимів воювати далі.

Гучних урочистостей наречені спочатку не планували, адже боєць не любить зайвої метушні.

— Я взагалі не люблю пишних весіль, бо не хочу бути в центрі уваги, — каже Суворий. — Спершу ми планували просто тихо взяти шлюб. Але в процесі підготовки все одно вийшло більше свято — і гості зібралися, і музиканти грали. А після короткого перепочинку вдома я знову повернувся в стрій — роботу треба доробити до кінця.

Оксана

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google

Тернопільські