Сім років ув'язнення за мільйонні борги: тернопільський суд визнав чоловіка винним у шахрайстві

07 листопада 2026 р. 19:16

07 листопада 2026 р. 19:16

Тернопільський міськрайонний суд засудив чоловіка до семи років позбавлення волі за шахрайство з мільйонними позиками. Протягом кількох років він отримував від людей великі суми грошей під письмові розписки, обіцяючи повернути їх із відсотками, однак зобов’язань не виконував. Захист наполягав, що йдеться про звичайні боргові відносини, проте Верховний Суд залишив вирок без змін.

Деталі справи повідомляє Судово-юридична газета.

Мільйони гривень, отримані нібито в борг під письмові розписки, можуть стати предметом не лише цивільного спору, а й кримінального провадження. Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2026 року у справі № 607/15446/24 підтвердив важливий підхід: наявність розписки не виключає відповідальності за шахрайство, якщо доведено, що особа вже в момент отримання коштів мала намір заволодіти ними шляхом обману, а зобов’язання не виконувати.

Тож де проходить межа між звичайним боргом і кримінальним правопорушенням? Чому письмова розписка не завжди захищає від обвинувачення за статтею 190 Кримінального кодексу України? І які обставини дозволяють суду встановити, що позичальник не мав наміру повертати гроші ще в момент їх отримання?

Неповернення позичених коштів зазвичай асоціюється із цивільно-правовим спором. Кредитор вимагає виконання зобов’язання, боржник пояснює причини прострочення, а за відсутності домовленості питання вирішується в суді. Та чи завжди заборгованість залишається лише боргом?

За статтями 1046 та 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов’язаний повернути отримані кошти у строк і в порядку, визначених договором. Письмова розписка відповідно до статті 1047 ЦК України може підтверджувати укладення договору позики та його умови.

Однак сам факт існування договору або розписки ще не визначає остаточної правової природи дій позичальника. Адже договірна форма може використовуватися не лише для оформлення реальних зобов’язань, а й для заволодіння чужими коштами шляхом обману чи зловживання довірою.

Судова практика показує, як відрізнити боржника, який не зміг повернути гроші, від особи, яка й не збиралася цього робити.

Для кваліфікації дій за статтею 190 Кримінального кодексу України недостатньо встановити факт передання коштів, прострочення чи навіть тривалого ухилення від їх повернення. Необхідно довести, що вже на момент отримання майна особа мала умисел заволодіти ним шляхом обману або зловживання довірою.

Позики на тисячі доларів і євро: що встановили суди

Історія, яку розглянув Верховний Суд, почалася задовго до касаційного рішення. За встановленими судами обставинами, протягом 2019–2022 років чоловік неодноразово отримував від різних людей значні суми грошей. Переважно йшлося про позики в доларах США та євро.

Кошти він просив нібито для сплати митних платежів, закупівлі автозапчастин, розвитку автомобільного бізнесу та ввезення техніки з-за кордону. В одному з епізодів отримав гроші як завдаток за придбання й доставку автомобіля.

Суми були значними. В одного потерпілого чоловік отримав 40 тисяч доларів, в іншого — 6900 доларів і понад 76 тисяч євро. Загалом встановлені судами епізоди стосувалися кількох мільйонів гривень.

При цьому позичальник не просто усно обіцяв повернути кошти. Він оформлював письмові розписки із зазначенням сум і строків повернення. У багатьох випадках обіцяв віддати навіть більше, ніж отримав.

Однак після настання строків гроші не повертав. Як встановили суди, чоловік ухилявся від спілкування з потерпілими, не відповідав на телефонні дзвінки та уникав зустрічей.

Головним фактором стало не саме неповернення грошей, а висновок судів про те, що позичальник від початку використовував обман для заволодіння чужими коштами.

Тернопільський міськрайонний суд визнав чоловіка винуватим за частинами 2–4 статті 190 КК України в редакції, застосованій до відповідних діянь, і призначив остаточне покарання — сім років позбавлення волі.

Апеляційний суд залишив вирок без змін. Захист звернувся до Верховного Суду.

«Це звичайний борг»: на чому наполягав захист

Основний аргумент адвоката полягав у тому, що між обвинуваченим і потерпілими виникли цивільно-правові відносини.

Гроші передавалися за розписками. У документах були зафіксовані боргові зобов’язання. Деякі потерпілі вже зверталися до цивільних судів, отримували рішення про стягнення заборгованості та ініціювали виконавчі провадження.

Отже, на думку захисту, йшлося про невиконання договорів позики, а не про шахрайство.

На перший погляд, аргумент виглядає логічним: якщо є розписка, борг можна стягнути через суд. Але чи означає це, що кримінальна відповідальність виключена?

Верховний Суд погодився з апеляційною інстанцією: ні, не означає .

Суди встановили, що оформлені розписками відносини у цьому випадку використовувалися як спосіб реалізації злочинного умислу. Вирішальним було те, що чоловік, отримуючи кошти, вже не мав наміру виконувати взяті на себе зобов’язання.

Головна межа: коли виник намір не повертати гроші

Якщо людина отримала позику, маючи намір її повернути, але згодом втратила можливість виконати зобов’язання, саме по собі це не утворює шахрайства.

Інша ситуація — коли позичальник уже під час отримання грошей усвідомлював, що не збирається їх повертати, і використовував неправдиві обіцянки або довіру кредитора, щоб заволодіти коштами.

Саме такий підхід Верховний Суд застосував у справі № 607/15446/24.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду відхилив доводи захисту та залишив касаційну скаргу без задоволення. При цьому Суд застосував раніше сформовані підходи до розмежування шахрайства та невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Визначальним є момент виникнення злочинного умислу . Отримання коштів під зобов’язання їх повернути може кваліфікуватися як шахрайство, якщо доведено, що особа вже на момент заволодіння ними мала намір не виконувати домовленість, а обман або зловживання довірою використала для отримання грошей. Натомість подальша неспроможність виконати зобов’язання, яке позичальник спочатку мав намір виконати, сама по собі не утворює складу шахрайства.

Цей підхід викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24 вересня 2020 року у справі № 755/10138/16-к, на яку послався ККС ВС.

Не менш важливий фактичний зміст відносин, а не лише спосіб їх оформлення. Верховний Суд наголосив, що наявність договору чи розписки не виключає шахрайства, якщо встановлено, що цивільно-правова форма використовувалася для заволодіння чужим майном. Але сам результат — неповернення коштів — не може бути єдиною підставою для висновку про злочин.

Такий підхід узгоджується з постановою Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 5-250кс16.

Початковий умисел встановлюють за сукупністю доказів. У справі № 607/15446/24 суди врахували не лише невиконання зобов’язань, а й систематичне отримання значних сум від різних осіб, обставини залучення коштів, зміст розписок, показання потерпілих і свідків, листування та подальшу поведінку обвинуваченого.

При цьому ухилення від кредиторів, відсутність коштів для повернення боргу чи неодноразове порушення строків можуть мати доказове значення, але окремо не доводять шахрайського умислу. Вирішальною залишається оцінка всіх обставин у їх взаємозв’язку.

Що додає цивільна практика

Питання правового значення розписок Верховний Суд розглядав і в цивільних справах, однак із дещо іншого погляду.

Так, у постанові від 6 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 Об’єднана палата Касаційного цивільного суду досліджувала спір про повернення 25 тисяч доларів США. Позичальник заперечував факт отримання коштів і справжність підпису на розписці. Суд звернув увагу, що за наявності оригіналу боргової розписки простого заперечення цих обставин недостатньо: позичальник повинен обґрунтувати свої заперечення належними доказами. Важливим у справі було й те, що висновок експерта щодо підпису мав імовірний характер.

Інший аспект розглянула Об’єднана палата КЦС ВС у постанові від 22 червня 2026 року у справі № 523/13382/21. Спір стосувався двох взаємопов’язаних розписок: за однією особа зобов’язалася повернути 170 тисяч гривень, за іншою — кредитор мав передати їй автомобіль після сплати цієї суми.

Постало питання, чи не приховували сторони під виглядом позики інші правовідносини. Верховний Суд пояснив, що самої наявності взаємопов’язаних розписок недостатньо, щоб визнати правочин удаваним. Для застосування статті 235 ЦК України необхідно встановити, що один правочин сторони свідомо вчинили для приховання іншого.

Ці рішення не стосуються шахрайства за статтею 190 КК України. Проте вони демонструють, чому правова оцінка розписки не може обмежуватися її назвою чи самим фактом підписання. У цивільному процесі суд з’ясовує, чи виникло відповідне зобов’язання, чи передавалися кошти та яким був дійсний зміст домовленостей. У кримінальному — чи використовувала особа обман або зловживання довірою для заволодіння майном.

Різняться й правила доказування. У цивільному спорі позичальник, який заперечує отримання грошей, повинен доводити обставини, на які посилається, з урахуванням статті 1051 ЦК України та процесуальних норм. Натомість у кримінальному провадженні саме сторона обвинувачення зобов’язана довести винуватість особи поза розумним сумнівом.

Постанова ж ККС ВС від 19 лютого 2026 року у справі № 607/15446/24 підтверджує: розписка засвідчує боргові відносини, але не виключає шахрайства, якщо доведено, що позичальник від самого початку використовував їх для заволодіння чужими коштами.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google

Тернопільські