вологість:
тиск:
вітер:
Вижив після двох гранат на Майдані й пішов у добровольці: шлях ветерана Романа Павлишина
- Роман Павлишин — єдиний серед фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб на Тернопільщині, хто має офіційне посвідчення «Постраждалий учасник Революції Гідності». За його словами, таких документів в області видали лише 26, і частини цих людей уже немає серед живих.
- Знайомтеся: наш герой — Роман Павлишин, учасник Революції Гідності, доброволець, а нині провідний фахівець із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Тернопільського обласного ветеранського простору.
Віддавали останнє
Свій досвід на Майдані Роман називає точкою, де суспільство показало справжню силу взаємопідтримки. Найглибше в пам’яті закарбувався контраст: палаючий центр європейської столиці, кіптява, згарище — і поруч люди, готові віддати останнє.
— Ти йдеш по згарищі, навколо люди з чорними лицями, але зі світлими душами, — згадує Роман Павлишин. — Діти тягнуть шини до барикад. Бабусі приходять, віддають останнє, ведуть у свої квартири по двадцять абсолютно чужих хлопців. Поки ми миємося, вони перуть наш одяг — чорний, у смолі й кіптяві.
Він досі пам’ятає дівчат, які кидали запаски у вогонь, а згодом ризикували свободою, щоб вивезти його, пораненого, машиною за межі Києва повз блокпости. Тоді така допомога загрожувала реальним тюремним терміном. Так само вражали лікарі, які після добових чергувань потай перевдягалися, приносили медикаменти й рятували протестувальників, та забезпечені люди, які виходили зі своєї «бульбашки» і приносили гроші й речі нарівні з усіма.
«Вишиванка — не показник»
До 2013 року Роман Павлишин займався підприємництвом — виготовляв меблі на замовлення. Свого часу він мав стосунок до військової служби, але патріотом себе не вважав: у родині не було якогось посиленого патріотичного виховання, хоча один його дід, учасник ОУН, загинув від розстрілу, а інший у складі радянської армії дійшов до Берліна.
— Бути патріотом — обов’язок кожного, а вишиванка не показник, — пояснює він. — До Революції Гідності я не вважав себе патріотом і досі переконаний, що Україні не потрібно в Євросоюз. Але побиття студентів змінило все. Довбасити дітей кийками — це зовсім інше.
Роман оперативно закрив нагальні фінансові питання й робочі зобов’язання та 9 грудня 2013 року вирушив до Києва разом із представниками партії «УДАР». Проте вже на місці їхні шляхи розійшлися.
— Зранку на Майдані дивлюся: усі гріються, сцена, співи, — розповідає ветеран. — Я не для того приїхав, хотів реальних дій. Бачу — хлопці організувалися і кудись збираються. Питаю: «Ви куди?» Кажуть: «В урядовий квартал». Так я приєднався до 15-ї сотні, де трималися разом пластуни та активісти МНК (Молодіжного націоналістичного конгресу).
У сотні діяла чітка ієрархія та пластунські традиції. Спочатку Роман був звичайним бійцем, згодом виконував обов’язки бунчужного — стежив за порядком і носив їжу хлопцям на патрулювання. Оскільки раніше займався дресируванням собак, отримав позивний «Кінолог». Справжніх імен побратимів часто не знали.
— Про те, що мого майбутнього кума звати Максимом, я дізнався набагато пізніше, — усміхається Роман. — У телефоні він у мене досі записаний як «Макс Тітушка».
Ніч набату й гранати під ногами
Уже наступної ночі — з 10 на 11 грудня 2013 року — Роман потрапив на спробу силової зачистки Майдану. Підрозділи «Беркуту» та внутрішніх військ пішли на штурм і повалили більшість барикад. Їхня барикада на вулиці Інститутській трималася до ранку, затиснута силовиками з двох боків.
За спогадами Романа, штурм почався опівночі, а під ранок над Києвом залунав набат Михайлівського Золотоверхого монастиря. Востаннє дзвони цього храму били на сполох у 1240 році — під час монголо-татарської навали хана Батия. На цей заклик зійшлися тисячі киян, які принесли теплий одяг, гарячий чай і допомогли втримати площу.
На Майдані Роман пережив і перші тяжкі втрати побратимів. Його товариш Андрій Жук втратив там руку, але відмовлявся залишати площу. Іншого бійця з їхньої сотні — Артема з Хмельниччини — убили біля Маріїнського парку.
Коли барикади відновили й настало затишшя, Роман повернувся додому. Не применшуючи ролі тих, хто тримав щоденну варту, він шукав дієвості й реального руху. Щойно 19–20 січня протистояння спалахнуло знову, чоловік із хлопцями негайно поїхав назад до столиці.
22 січня під ноги Роману прилетіли дві гранати. Він отримав пошкодження хребта, осколки йому витягували прямо на Майдані. Через загрозу арешту за участь у протестах лікуватися офіційно він не міг — після того як його вивезли з Києва, відновлювався вдома в Тернополі за допомогою знайомих. Щойно в лютому зміг самостійно ходити, знову поїхав на Майдан і залишався там до березня, допомагаючи організовувати групи самооборони.
Після Майдану на Схід
У квітні 2014 року Роман отримав повістку, але військово-лікарська комісія визнала його непридатним до служби за станом здоров’я. Складати руки він не збирався — поїхав на Схід, щоб навчати добровольців тому, що вмів сам.
Згодом три роки воював у складі одного з добровольчих підрозділів. Тоді чимало формувань — як-от «Айдар» чи «Азов» — починали свій шлях поза офіційними структурами. Підрозділ Романа виконував завдання, які сьогодні відносять до сфери Руху опору. Були контузії, поранення побратимів і найважча робота — евакуація загиблих із зони бойових дій.
— Ми забирали тіла полеглих, привезли на Тернопільщину трьох наших хлопців, — згадує Роман. — Першу ексгумацію проводили 20 січня — рівно через рік після подій на Майдані. Згодом я отримав і статус учасника бойових дій.
Історія без сухих дат і віра в дітей
За освітою Роман Павлишин — електрозварювальник, інженер-механік і магістр історії. До роботи у Ветеранському просторі він викладав у школі історію та трудове навчання. З ним учні вчилися готувати їжу, а разом із батьками долучалися до допомоги фронту: діти плели маскувальні сітки, в’язали кікімори, приносили матеріали й виготовляли окопні свічки.
— Мої учні відчували себе корисними країні й розуміли: поки триває війна, треба працювати на фронт, — каже Роман. — А програму з історії я б переписав. На історію України виділяють стільки ж годин, як на всесвітню — цього замало. І вчити треба не сухі дати, а причини, наслідки та вплив подій на життя людей.
Сьогодні Роман зізнається: очікував, що Революція Гідності змінить більше людей і запустить повне перезавантаження влади. Його болить, що частина суспільства досі не відчуває війни й слухає російську музику. Проте віру в майбутнє України він не втрачає.
— Я вірю в дітей, яких зачепила війна, у яких хтось із рідних на фронті, — міркує Роман Павлишин. — Вони відчули це на собі й захочуть побудувати сильну державу. Патріотизм — це відповідальність і конкретний внесок у захист країни. Коли бабуся віддає останні сто гривень, це не порівняти зі ста доларами від людини з високим статусом.
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
Джерело: te.20minut.ua
Новини рубріки
Витяг з Реєстру ветеранів тепер доступний у Дії
21 листопада 2026 р. 17:57
Подаруйте трохи дива: тернополян закликають стати Святим Миколаєм і здійснити мрії дітей
21 листопада 2026 р. 17:11