«Міо. Син короля»: премʼєра, покликана нагадати про 10 тисяч дітей, яких викрав ворог

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

09 листопада 2025 р. 18:30

09 листопада 2025 р. 18:30

У час, коли кожен тримає свій фронт — комунальний, освітній, військовий — саме люди мистецтва допомагають Харкову залишатися містом, яке живе, відчуває та мріє. Вони не просто працюють — вони підтримують, надихають, нагадують, хто ми є.

Тож напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва у Харкові дякували тим, хто пише, грає, малює, співає, займається хореографією, дарує натхнення та зберігає вітчизняну ідентичність.

Підтримувати харків’ян і в мирні, і у воєнні часи — ось головна місія культурної спільноти міста. Її значення підкреслюють і в профільному департаменті.

До професійного свята долучилися і юні харків’яни. Вихованці дитячого театру «Тимур» за участі зразкового ансамблю танцю «Джерельце» вирішили привітати харківських митців по-особливому — прем’єрою вистави «Міо. Син короля».
Актори зізнаються, аби вразити колег із культурної спільноти, до показу готувалися майже без вихідних. А для Святослава, хлопчика, який виконав головну роль маленького Міо, цей виступ став подвійним випробуванням, адже нині він уперше говорив зі сцени.

На сцені мова йшла про добро і зло, втрату і надію, про те, як навіть у найважчі часи любов допомагає знаходити шлях додому.

Юні актори кажуть — кожна дія давалася непросто, адже вистава має глибокий зміст. Це не просто казка, а розповідь про боротьбу й про те, як важливо не зрадити себе.

Загалом, на сцені казку глядачам дарувало близько семи десятків дітей. І у кожного із них різні долі. Хтось народився в Харкові, хтось приїхав сюди як переселенець після втрати дому, у когось близька людина зараз на лінії фронту, а у когось вона вже ніколи звідти не повернеться. Кожен із них приніс на сцену частинку своєї історії. І, можливо, тому вистава про надію звучала так щиро.