Мрію сина повезти до Криму: історія бойової медикині, яка звільняла Херсонщину

13 листопада 2024 р. 22:34

13 листопада 2024 р. 22:34

Фото: відділення комунікацій 41 окремої механізованої бригади.

Бойова медикиня, старша лейтенантка медичної служби 41 окремої механізованої бригадиАнна Дівіченко на позивний «Гера» два роки тому була серед тих, хто звільняли Бериславський район на правобережжі Херсонщини. Вона на бойових позиціях – із 2017 року, виховує сина, який мріє вступити до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. А вона мріє, аби він не знав повітряних тривог і бомбардувань, та повезти його до Криму в ті місця, де вона бувала до повномасштабної війни. Про вибір, про звільнення правобережної Херсонщини, роботу медикині на передовій та “ухилянтів” – у розповіді  інформаційного видання «Український південь» в проєкті «Жінка і війна».

«Чому позивний «Гера»?». Це придумав мій колишній командир, сказавши, що спілкування зі мною викликає певну залежність», – розповідає бойова медикиня Анна Дівіченко.

ЇЇ голос бринить настільки оптимістично, що в середині з’являється впевнене відчуття, що все буде добре. І хочеться чути її розповідь.

Анна спочатку навчалася у Кіровоградському медичному коледжі імені Єфрема  Мухіна, за фахом вона – фельдшерка. Цей навчальний заклад закінчила з відзнакою. Потім – Дніпропетровську державну медичну академію. У 2017 році пройшла інтернатуру за фахом – педіатрія – й відразу вступила до лав ЗСУ. Починала вона свій бойовий шлях із солдата, вирушивши на Донецький напрямок. За час служби була на Харківщині, Одещині, Херсонщині. До повномасштабної війни отримала офіцерське звання.

ПРО ВИБІР
Рішення йти на фронт бойова медикиня прийняла після загибелі двоюрідного брата-військовослужбовця. Дружина залишилася з трьома дітьми сама.
“Піти на війну – це мій вибір. Я живу помстою. Я також не хочу, аби син, коли виросте, пішов на фронт, я не хочу, аби діти в Україні прокидалися від звуків сирен. Тож роблю для цього все, що можу», – каже медикиня.
В Анни – не одна втрата на російсько-українській війні. Її рідний дядько був снайпером, він загинув під час артобстрілу в Пісках Покровського району Донецької області. Дядько був хрещеним її синові, втрату рідної людини Анна переживала складно.

АРМІЯ
Підписавши контракт 24 липня 2017 року, Анна Дівіченко вже 3 серпня була в зоні бойових дій. Перший бойовий досвід здобула біля населеного пункту Красногорівка Мар’їнської міської громади Покровського району Донецької області.
«Боєць мав серйозне поранення черевної порожнини, але я надала першу кваліфіковану медичну допомогу , врятувавши йому життя. За це отримала подяку від начальника медичної служби бригади, до складу якої входила наша медична рота.  Цей випадок я запам’ятала добре. Ми везли тоді поранених до Мар’їнського кільця. За весь час моєї служби було дуже багато ротацій по різних містах Донецької області. У саме пекло я потрапила у травні-червні 2022 року, бої відбувалися у таких населених пунктах – Сіверськодонецьк, Тошківці, Борівське. Там загинула наша військова кухарка разом з чоловіком-військовослужбовцем. Складно було це прийняти», – каже медикиня.
Надавала «Гера» медичну допомогу й бійцям, які є умовно звільненими.
«Серед них чимало патріотично налаштованих бійців, які добре воюють, розуміючи, що захищають рідну країну й багато що роблять для цього», – розповідає військовослужбовиця
Тільки на Сіверськодонецькому напрямку вона врятувала за півтора тижня понад 200 поранених бійців.
«Я не веду рахунку, скільки врятувала за цей час бійців, бо там, де я була,  – це пекло, не до цього. Головне, що всіх поранених я передавала лікарям живими. Це заслуга всього нашого бойового колективу, бо армія – це живий організм, де всі взаємодіють», –  зауважує медикиня.

ПОРЯТУНОК ЦИВІЛЬНИХ
У зоні бойових дій доводиться надавати медичну допомогу і цивільним, які через різні причини залишаються на лінії вогню, де поступово руйнується інфраструктура.
На Одещині  військослужбовиці довелося  рятувати дитину.
«Я тоді почула крик. Як з’ясувалося, хлопчик років 10 став на оголені дроти. До цього я ніколи не працювала з електротравмою, але інтуїтивно просто виконувала протишокову терапію. І так я врятувала життя дитині, та ще й зберегла йому кінцівку, тому що вже ніжка у нього на той момент почорніла. Він невідомо скільки часу пролежав на цих оголених дротах, в нього були вже судоми, був в тяжкому стані. Мама в цей час хапала мене за руки, щоб я його врятувала. Вижив. З ним зараз все гаразд. Це – хлопчик Артем, спілкуюся з його родиною й досі», –  розповідає Анна Дівіченко.

НЕБЕЗПЕКА – СКРІЗЬ
Декілька разів бойова медикиня «Гера» дивилася в очі смерті, яка на фронті чатує звідусіль.
«Було пряме попадання в машину, якою їхала на Сіверськодонецькому напрямку. Лобове скло пробив осколок сантиметрів 60 – й зупинився біля голови. На Куп’янщині прилетіло позаду моєї машини. Я відкусила язика», – каже «Гера».

ДО КОЖНОГО ПОРАНЕНОГО ТРЕБА МАТИ СВІЙ ПІДХІД
«Пораненні є різні, випадки й реакція теж різні. Є поранені з акубаротравмою, вони можуть просто впасти в ступор, а є з численними осколковими ранами й залишаються в цьому шоковому стані активними, не розуміючи, що з ними відбувається. Є поранення голови з нейрохірургічними ускладненнями й в таких випадках людина може бути деякий час активною, а потім впасти в кому. Це все індивідуально. Недаремно, лікар вивчає психологію та психіатрію, щоб мати до кожного підхід, розуміти проблему людини й знати, як її вирішувати», – розповідає медикиня.

ЖІНКИ В АРМІЇ
«Я знайшла себе у війську, це моє. Серед складного – увага чоловіків,  іноді – й надмірна  Жінки не йдуть в армію, щоб одружитися. Мене не можна примусити робити те, що я не хочу. Ми, жінки, в армії виконуємо свій обов’язок – захищати державу», – розповідає медикиня.
Під час відпусток  Анна Дівіченко намагається проводити якнайбільше часу з 12-річним сином, спілкуватися з ним, слухати про його досягнення, дивуючись, як він швидко росте, сприймає світ.
«Сумує за мною. Завжди мене чекає. Мами не вистачає, звісно. Я з ним спілкуюся, як з другом. Я точно знаю, що йому не буде соромно за маму», – розповідає військовослужбовиця.
У відпустці разом з сином любить гуляти разом, спостерігаючи за ритмом людей в населених пунктах, яких не торкнулася війнаю
«Мирні міста я сприймаю погано. Я дивлюся в такі моменти на чоловіків й думаю, що цей був би гарний снайпер, а цей – артилерист. Там йде велика війна, а вони кажуть, що я не – ухилянт. Але кожен обирає свій шлях», – додає «Гера».

ЗВІЛЬНЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ ХЕРСОНЩИНИ

Фото А. Дівіченко: правобережна Херсонщина після деокупації, 2022 рік.

Про український наступ на правобережжі Херсонщини бойова медикиня розповідає із захопленням, знов переживаючи ті моменти, коли  ЗСУ виходило зустрічати  мирне населення. Хоча російські окупанти, відходячи,  обстрілювали ЗСУ з усіх видів зброї, що в них була в наявності.
«Коли йшов наступ на Херсонщині, на нас летіло з усіх сторін, все, що тільки можна було російським військовим застосувати тоді зі зброї, включаючи авіацію, а ти сидиш в окопі й молишся, щоб тобі не прилетіло. У мене там загинув побратим, він підірвався на ворожій міні. Але як там зустрічало нас мирне населення, нас так ніде не зустрічали», – розповідає військовослужбовиця.
Бригада, в якій вона служила на той момент, заходила на Херсонщину зі сторони Кривого Рогу, проходячи Високопілля, Біляївку, Велику Олександрівку, Дудчани.
«Я плакала, коли ми заїжджали в деокуповані населені пункти. Ми заходили відразу після зачистки території. Нас люди зустрічали на колінах. Надзвичайно гарна природа на фоні спаленої техніки та зруйнованих будинків. Жителі Херсонщини згуртовані й незламні, які не скорилися російським окупантам», – зазначає Анна Дівіченко.

Фото А. Дівіченко: в одному з населених пунктів звільненої Херсонщини місцеві жителі пригощають кавуном, 2022 рік.

ПРО ВІРУ

Бойова медикиня на позивний  «Гера» продовжує зараз нести службу на одному із найскладніших напрямків.

«Я вірю в нашу перемогу, головне – не падати духом. Я вірю, що ми спільними зусиллями повернемо Крим, куди я хочу повезти сина, аби показати свої найулюбленіші місця. Я вірю, що ми – переможемо!»

Авторка –  Лідія Григор’єва.

Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу та відділення комунікацій 41 окремої механізованої бригади.

Схожі публікації:

Херсонські