Ми давали присягу Україні: вдова загиблого військового з Херсону Оксана Москаленко розповіла свою болючу історію війни

23 травня 2025 р. 23:52

23 травня 2025 р. 23:52

Оксана Москаленко, дружина загиблого у вересні 2024 року на Курщині воїна ЗСУ Федора Москаленко розповіла «Українському півдню» про свого чоловіка, найкращі миті їхнього щасливого подружнього життя та про те, що зараз попри важку втрату не може дозволити собі бути слабкою і тепер несе відповідальність за велику родину за них двох.

О ксана заходить до своєї кімнати, бачить на столі свій телефон. Бере його до рук, і там у фотознімках постає їхнє життя до… Це один із останніх подарунків від її чоловіка Федора, котрий восени минулого року загинув під час бойового завдання у Курській області. З того часу вона живе спогадами про щастя, яке у неї назавжди забрала війна.

Просте життя – щастя до війни

«Тепер я розумію, що те просте, що відбувається кожного дня, – це і є щастя», – з болем говорить Оксана.

Вона пригадує їхню першу зустріч на початку далеких 2000-х, освічення в коханні. Дуже гарне весілля влітку 2007 року, велике на ті часи, багато гостей в кафе біля дому. Тепер все це згадується з болем, тому що все це закінчилось.

«Ми гарно прожили 20 років народили двох діток, чоловік нас любив. А тепер на душі пустка…», – ділиться жінка.

До повномасштабного вторгнення вони обоє працювали в пенітенціарній системі, в якій Оксана трудиться і зараз на посаді провідного інспектора державної установи «Центр пробації». До виходу на пенсію у спеціальному званні старшого прапорщика і мобілізації в січні 2023 Федір Москаленко 26 років пропрацював у слідчому ізоляторі м. Херсона, є ветераном праці державної кримінально-виконавчої служби України. Окупацію родина пережила важко і безмежно раділа звільненню рідного міста, про яке дізналися вже на головній площі, адже українського телефонного зв’язку в Херсоні тоді не було.

«Ми давали присягу Україні» , – говорить вона і додає, що Федору поступала пропозиція співпраці з окупантами, він її, звісно, відкинув.

«Я там потрібніший»

Федір служив у 22 бригаді ОМБР, яка зараз називається Миколаївська. Він був командиром мінометного розрахунку, працював позмінно, тому не завжди виходив на зв’язок.

«Так рік і сім місяців він прослужив і ми чекали кожного його дзвіночка. Коли чоловік телефонував, про службу розповідав мало. Ми говорили більше про сімейні справи, про те, що сумуємо одне за одним. Федір був справжнім чоловіком. Він ніколи свої негативні емоції на сім’ю не приносив і ніколи не перекладав на мене складні моменти життя, проблеми. Був таким, що коли не спитай, відповідав, що у нього все добре. Коли його мобілізували просто сказав мені: «Я там потрібніший», – згадує Оксана.

Навіть  після поранення, яке отримав в Донецькій області, він не одразу повідомив про це дружині. Їх сильно обстріляли, Москаленко отримав опіки 1-3 ступеню та осколкове поранення. І коли вже в лікарні його прооперували і він прийшов до тями, тільки тоді зателефонував  Оксані.

«Сказав, що трішки руки, трішки обличчя, за поранення навіть не згадав. Вже коли його відпустили на місяць на реабілітацію, тоді зізнався, що був поранений. І я побачила те обличчя, ті руки. На мої запитання, що я переживала, він лише посміхнувся: «А що казати, я ж живий, ти ж бачиш, нічого страшного, все зажило, не переживай».

У цьому, за її словами, був весь Федір.

Передчуття трагічного не було

Спочатку Федір був під Бахмутом, а потім їх перевели на Курщину. Оксана каже, що у неї не було передчуття недоброго.

«Мені лише приснився сон, що він ходить мовчазний двором, нахилив голову і наче робить якісь свої справи. Цей сон я згадала пізніше».

Та 17 вересня 2024 року Федір заступив на зміну і в цей же день о 22.00 ворог здійснив обстріл трьома КАБами, він загинув одразу. Разом з ним поліг ще один молодий військовий, двоє отримали поранення.

«Чоловік загинув у вівторок, – розповідає Оксана, –   мені подзвонили з ТЦК аж в суботу ввечері. Я спала, і тут висвітився незнайомий номер… Мені сказали, що мій чоловік загинув».

Молодшого сержанта Федора Москаленка поховали 1 жовтня 2024 року в День захисників і захисниць у селі Киселівка. Це рідне село Оксани, куди вона з дітьми переїхала до мами з Херсону в 2022 році після звільнення, коли почалися сильні обстріли.

Розповідаючи про цей день, вона не стримує сліз: «Чоловік повернувся у стрій після місяця реабілітації вдома. У нього тоді лишився шрам, але не болів, а на руках і на обличчі ще були ранки. Лице облазило, бо було сильно попечене, і руки, особливо там, де костяшечки. Коли його привезли і ховали у відкритій труні, все лице очистилося, руки чисті були теж, наче він спить…»

Жити далі, попри біль втрати

Жінці дуже важко, бо поки вона не бачить свого майбутнього.

«Воно, можливо, і  є, та я його просто не уявляю. Ми багато чого пов’язували з тим, як повернемось додому до Херсону. Що зробимо, що переробимо, діти будуть рости. Було дуже багато планів… Вона каже, що коханий був чесною та порядною людиною, говорив в очі все, не приховуючи. «Він був дуже розумний, начитаний, – продовжує вона. – З ним дуже цікаво було, гарний батько, гарний чоловік, син, брат. Нас дуже балував. Виконував багато домашньої роботи, любив робити подарунки».

Оксана  каже, що поки не зверталася до психолога і не відвідувала заходів з ментальної підтримки членів родин загиблих військовослужбовців. У робочий час вона працює, а потім займається родинними справами.

«Реабілітуюсь роботою і дітьми, підтримкою батьків», – каже вона і додає, що мозок все розуміє.

Тільки серце не може прийняти, що чоловіка більше немає і це назавжди.

«Намагаюся бути сильною заради дітей та наших батьків, намагаюся підтримувати їх за нас двох. Я просто не можу бути слабкою. І не хочу, щоб вони бачили, що мені важко і переживали за мене», – мовить дружина загиблого воїна.

Оксана говорить, що  Федір був людиною з великої літери. І тепер вона лише хоче, щоб про нього пам’ятали: не тільки діти, батьки, родичі, а й ті, за кого він віддав своє життя.

Ростити дітей за двох

Федір дуже хотів дітей, каже жінка. Син народився рівно через рік після весілля, а за 12 років – довгоочікувана донечка. Оксана розповідає, що син важко переживає втрату, адже тато для нього був прикладом і підтримкою. Зараз він навчається у політехнічному коледжі на третьому курсі. Донечка дуже плакала. Вона звикла, що коли у татка були вихідні, він їй телефонував, розмовляв півгодини–40 хвилин – він ні з ким так довго не розмовляв.

«Доня йому все розповідала, надсилали фотографії, які ми разом робили, – згадує жінка. – У розмові зі мною він завжди цікавився, як вона, що робить. Тоді в неї був такий вік, чотири-п’ять років, коли для дитини усе нове. То вона навчилась на чомусь їздити, то почала якісь слова говорити, рахувати. Маленька щодня знімала відео та фото для нього. І він був у курсі навіть її маленьких досягнень і перемог».

Зараз Киселівка Чорнобаївської громади на Херсонщині –  прифронтова зона і Оксана дуже переживає за донечку, яку так любив батько.

«Цієї осені доньці йти до першого класу. Готуємося до школи, вчимося читати, рахувати, займаємося з логопедом. І все це мене теж трішки відволікає від пережитого горя», –  ділиться вона.

Нагорода герою

22 квітня цього року Оксана Москаленко отримала відзнаку, на яку так заслуговував її чоловік, нагороду Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Наказ був підписаний Олександром Сирським ще коли Федір був живий, 12.09.2024 року, за тиждень до його загибелі.

Спочатку Оксана передзвонювалася з військовою частиною чоловіка. Одного разу набрала військового, котрий довгий час  проживав з ним в одному будинку. Хотіла дізнатися, яким було життя коханого до того трагічного дня. За її словами, коли побратим розповідав, дуже плакав.

«Я перепросила, – пригадує Оксана, –  сказала, що  зрозумію, що йому важко, бо вони на війні бачать таке, що ми не можемо навіть уявити. Мій чоловік був з півдня, а побратим – з заходу України, між ними була добрі відносини та повага”.

«Він у вас такий розумничок, такий молодець, ми на нього рівнялися. А тепер його немає… Він пішов і живим вже не повернувся. Ви не уявляєте, як нам боляче і як його не вистачає, не вистачає всіх, хто пішов і не повернувся», – такими були його слова про Федора.

Жінка запросила побратимів приїхати та прийти на могилу, і командир пообіцяв обов’язково це зробити після закінчення «цієї клятої війни».

Авторка – Наталія Рудніченко.

Дивіться відео на ютуб-каналі інформаційного видання “Український Південь”: з російського полону повернулися українські захисники та цивільні заручники

Схожі публікації:

Херсонські