Колишнього поліцейського з Корсунки окупанти 14 днів катували струмом

27 серпня 2026 р. 14:22

27 серпня 2026 р. 14:22

• Малий
• Середній
• Великий

Житель Корсунки Новокаховської громади Анатолій Малищук пережив російський полон і катування. Окупанти звинуватили його у допомозі ЗСУ, а після звільнення він дізнався, що по нього мають прийти вдруге.

Його вражаючу історію описала "Медійна ініціатива".

Пролог. Запах Дніпра і тиша перед бурею

Для Анатолія Малищука вода завжди пахла життям. У Корсунці, де зелені плавні Дніпра зливаються з піщаними косами, річка годувала, давала прихисток і визначала хід днів. Проте наприкінці 2021 року звична тиша прибережжя почала здригатися від непомітних для цивільного ока, але тривожних для бувалого оперативника змін.

Ще до Нового року Анатолій, проїжджаючи трасою на Генічеськ, звернув увагу на дивну річ: із усіх великих мостів через Північнокримський магістральний канал раптово зняли озброєну військову охорону. Пости, які роками контролювали ці стратегічні артерії, спорожніли. Професійне чуття підказувало: у повітрі пахне великою грозою.

Ранок 24 лютого 2022 року увірвався в будинок Малищуків низьким, глухим гуркотом – так від перших прильотів здригалась сусідня Нова Каховка. О шостій на порозі з’явилися стривожені друзі. Серед них була завуч місцевої школи, в якій працювала дружина Анатолія. Вони шукали готівку, аби зробити хоча б якісь закупки. Пан Анатолій мовчки віддав їм гроші, а сам із дружиною рушив у місто, аби на власні очі побачити масштаб лиха.

Нова Каховка зустріла хаосом. У районі колишнього заводу “Сокіл” стояли кілометрові черги до аптек і хлібних крамниць. Знайомий вірменин простягнув Анатолію кілька хлібин: “На, тримай, пригощайся”. Ринок та більшість заправок уже зяяли пусткою. На одній заправники тихо сказали: “У нас все є – і солярка, і бензин”. Заливши повні баки, Анатолій рушив назад.

Коли проїздили повз будівлю міської поліції, над нею все ще майорів український прапор. Та біля стадіону дружина Анатолія, яка безперервно гортала стрічку новин у телефоні, зблідла:

– Дивись… На ГЕС уже триколор висить.

– Та не може бути, брешеш! – випалив Анатолій.

– Поглянь туди!

Він різко розвернув машину і вискочив на широкий роз’їзд перед трасою. Перед очима постала картина, від якої холонуло в грудях: забита важкою технікою ворожа колона, хвоста якої не видно було за горизонтом, вперлася в Каховську ГЕС. Раптом з-за залізничної колії вистрибнули троє в зеленому камуфляжі. Один із них холоднокровно навів дуло кулемета на лобове скло автівки Малищуків. Анатолій викрутив кермо до упору, вдарив по газах і повів машину назад, у бік села. На 15-кілометровому відрізку дороги додому вони встигли обігнати три українські бензовози, які відчайдушно намагалися відірватися від ворожого авангарду.

Частина 1. Життя в тіні та лінія переправи

Окупація заповзала в Корсунку повільно. Перший місяць росіяни майже не показувались у селі. На блокпосту в Основі, неподалік винзаводу й цвинтаря, стояли сержанти з Осетії. Відносно спокійні, вони швидко звикли до місцевих машин і майже не чіпали тих, кого бачили щодня. Утім згодом їх замінили інші: буряти, чуваші, башкіри. “Буряти були геть дурнуваті”, – згадує Анатолій.

Невдовзі в Корсунку зайшли підрозділи Росгвардії для “паспортного контролю”. Саме тоді Анатолій уперше побачив огидне обличчя колабораціонізму. Вийшовши вранці погодувати собаку померлої сусідки, він помітив іншу сусідку. Вона стояла у колі російських військових і солодко, мило з ними щебетала, усміхаючись та заглядаючи їм в очі. Коли один із солдатів (росгвардієць із Уралу з чистою російською мовою без жодного характерного регіонального акценту) підійшов до воріт Анатолія, він уже знав про господаря все.

– Здраствуйте, – здалеку привітався росіянин.

– Здраствуйте, – відповів Анатолій, тримаючи в руках паспорт.

– А ви колишній працівник поліції?

– Так.

– А ви мисливець?

– Ні. Я вже років п’ять як рушницю продав.

Солдат криво посміхнувся:

– Сусідка здала все, що могла. Ви вдвох із дружиною живете?

– То що ти запитуєш, якщо й так усе знаєш? – тихо обірвав його Анатолій.

Для окупантів Малищук швидко став кісткою в горлі. По-перше, він був родом із Кременця Тернопільської області – це захід України. У селі всі знали його проукраїнську позицію і позаочі називали “Бандерою”. По-друге, його дружина категорично відмовилася співпрацювати з окупаційною адміністрацією і не пішла працювати до їхньої “реформованої” школи.

Корсунка до війни. Автор: Вікіпедія.

Але найважливішим було те, що пан Анатолій не міг сидіти склавши руки. З травня 2022 року до нього звернулися родичі, які опинилися у фактичній блокаді: ні виїхати, ні купити елементарних речей. Вони переправлялися через плавні на човнах до бази відпочинку біля Корсунки, де Анатолій зустрічав їх на своєму мікроавтобусі Форд. Він возив їх до Нової Каховки на закупки, допомагав купувати ліки мішками, заправляти дефіцитні газові балони, знаходив бензин і солярку. Кілька разів він навіть затарював цілі машини товарами для їхнього сільського магазину.

Ця активна логістика на очах у військових не пройшла непоміченою. За Анатолієм пильно стежили дві пари очей місцевих колаборантів. Хтось написав донос, мовляв, Малищук під виглядом перевезення цивільних їздить насипною дорогою у плавнях навпроти Львового, виглядає позиції російських військ та передає координати ЗСУ. Доказом “ворожості” стала навіть його зимова борода. Навесні на базарі хтось із місцевих підколов Анатолія: “Що, досі бороду не збрив? Чекаєш, поки війна скінчиться?” Анатолій тоді різко кинув: “Чекаю”. Ця фраза теж лягла у доноси.

Частина 2. Штурм на світанку і “селфі” з катами

Пʼятнадчятого вересня 2022 року близько п’ятої ранку тишу Корсунки розірвав важкий гуркіт двигуна бетеера. Машина зупинилася прямісінько під воротами Малищуків. Анатолій ледь устиг натягнути спортивні штани, як через паркан посипалися озброєні фігури у балаклавах. Перший із них, старий росіянин, ледь побачивши обличчя господаря, ткнув пальцем: “О, точно він, із бородою!” – і з розмаху вліпив прикладом автомата в обличчя.

Анатолій упав. Його почали жорстоко забивати ногами, прикладами та шокерами прямо на бетоні подвір’я. Били так, що порвали в шмаття футболку й штани. Коли ж чоловіка, напівпритомного, голого (в одних плавках) і закривавленого затягли до хати, там тривала вже інша вистава.

На дивані у залі сиділа перелякана на смерть дружина. Поруч із нею розвалився один із лідерів групи – оперативник ФСБ із позивним “Артіст”. Це був високий, худий чоловік із яскравими блакитними очима. Він цинічно обійняв тремтячу жінку за плечі, дістав свій телефон і з посмішкою скомандував: “Усміхайся, зараз будемо робити селфі”. Поруч височіла фігура керівника росгвардійців – масивного військового на прізвисько “Амбал”.

Поки Анатолій лежав на підлозі, в будинку почався погром, який окупанти називали “обшуком”. Шафи та шифоньєри вивертали на підлогу, кожна знахідка супроводжувалася новими побоями. Знайшли звичайний бінокль – Анатолій отримав п’ять сильних ударів по голові. Знайшли маленький кишеньковий радіоприймач – “Це передавач для коригування!” У гаражі виявили чотири гідрокостюми для підводного полювання (Анатолій із сином займалися цим роками) та підводну рушницю – “О, так ти ще й диверсант! Диверсантів через Дніпро перевозив!”

У телефоні дружини окупанти знайшли повідомлення подрузі-завучці, де вона називала російську армію “орками”, і схематичний малюнок переправи через річку. Доля жінки була вирішена – її теж забирали.

Анатолію дозволили одягнути нові штани і футболку. Потім на голову натягнули в’язану шапку, наглухо обмотали її поверх очей скотчем, стягнули руки за спиною пластиковими стяжками, вивели на вулицю і кинули на гарячу броню бетеера.

Дорогою окупанти відібрали ключі від машин. “Артіст” забрав собі Рено Меган (там був безключовий доступ-карта), а на мікроавтобусі Форд окупанти почали розвозити своїх бійців та вивозити речі з ринку. Сидячи у полоні, Анатолій часто впізнавав характерний звук двигуна свого Форда.

Бетеер довго кружляв дорогами. Дружина Анатолія змогла трохи підняти пов’язку й підгледіти в маленьке віконце бронетранспортера. Вони доїхали до Кринків, розвернулися на автобусному п’ятачку, знову проїхали Корсунку. Окупанти заїжджали до будинку іншої вчительки, а потім – до місцевого жителя Юрія Павелка, якому коротко пригрозили: “Якщо завтра не заберешся звідси, то згниєш на підвалі”. Нарешті машина рушила в бік Нової Каховки.

Частина 3. Обитель смороду і заліза: Північнокримський канал

Анатолія витягли з бетеера і передали наглядачу на ім’я “Зьома”. Той завів полоненого в якесь приміщення, відчинив важкі залізні двері й заштовхнув чоловіка всередину, крикнувши іншим в’язням: “Хлопці, допоможіть чоловіка оформити!”

Коли Анатолію зняли пов’язку з очей, він опинився у темному, сирому сараї без вікон, де сиділи люди. Один був у куртці болотного кольору, схожій на форму бойовиків “ДНР”, інший – у підстьожці. Спочатку Анатолій злякався, що його кинули до окупантів, але придивившись, упізнав в одному з них знайомого – В’ячеслава. Там же сидів хлопець Саня і місцевий фермер із-під Каховки, в якого росіяни відбирали бізнес.

Місце утримання було засекреченим, але Анатолій швидко розгадав загадку. Вночі, коли “Зьома” вивів його на вулицю, посадив на бетонний бордюр і наказав усе розповісти, Анатолій почув характерний шум великої води. Вона пахла річковою сирістю і мулом. Анатолій колись починав службу в міліції саме з чергувань на охороні головної споруди Північнокримського каналу. Повернувшись до камери, він прошепотів хлопцям: “Ми на Північнокримському, в управлінні”.

Головна споруда Північно-Кримсокого каналу. Автор: З відкритих джерел.

Умови в сараї нагадували середньовічну в’язницю. Спали на дерев’яних піддонах, кинутих на холодний бетон. Анатолію як найстаршому дісталися кілька старих автомобільних сидінь, та вони були надто короткими – ноги все одно лежали на бетоні. Вкривався він старою зеленою курткою. Годували раз на день. Часом “Зьома” заходив і вибачався: “Мужики, сьогодні кухаря немає, їсти нічого. Дам вам консерви”. І тоді видавав по банці оселедця. Гарячу їжу варив кухар-бурят. Туалет був справжнім приниженням. Випроситися на вулицю можна було лише раз на день, до обіду. Решту часу потреби справляли у пластикові пляшки або пакети.

Катування розпочалися на третій день. Анатолія вели на допит із закритими очима. Саджали на стілець зі спинкою, але з повністю вибитим фанерним дном. Знімали штани. На голову виливали відро води. До однієї ноги прикручували кабель, інший дріт намотували на руку. Кати використовували військовий польовий телефонний апарат ТА з ручним генератором, починали крутити ручку. Що швидше обертався індуктор, то вищою була напруга.

Електричний струм прошивав тіло білим, сліпучим болем. Вода з відра стікала на голе тіло, посилюючи провідність. “Я струму не дуже боюся, але все одно це було жахливо”, – стримано розповідає Анатолій.

– Кому передавав дані? Скільки разів? Ти наших пацанів погубив! – кричали кати, чергуючи розряди з ударами важкої гумової дубинки по спині і ребрах.

Допити вели “Амбал” та “Артіст”. Проте колишній поліцейський виявився міцнішим за залізо: не підписав жодного папірця і не назвав жодного імені.

Стіни сараю були тонкими. Анатолій чув, як у другій половині приміщення і в металевому гаражі за стіною катували інших. Там тримали його сусідів Анатолія та Юлію Вагалюків. Жінку так само катували струмом. Наглядач “Зьома” виявився єдиною подобою людини у цьому пеклі – він таємно приносив Юлії сигарети та гігієнічні прокладки.

За три дні Анатолія перевели до іншої камери. Там він зустрів Сергія з Нової Каховки, в якого після побоїв були зламані ребра – хлопці просили в охоронців хоч якісь знеболювальні таблетки для нього. Поруч сидів Рома “червона шапочка” (мав червону шапку) з Веселого, якого забрали тільки за те, що він ходив місцями колишніх боїв і шукав зброю (нічого не знайшли, але забрали, щоб банально пограбувати). Ще одним сусідом став літній пасічник Паша з Маячки. Його звинуватили в очікуванні ДРГ, бо вдома знайшли п’ять матраців. Павла побили настільки жорстоко, що він суцільно посинів.

Був серед них і зрадник – сорокарічний колишній в’язень Саша на прізвисько “Конкретний”. Він сидів разом із ними, грів вуха біля кожної розмови, а потім біг доповідати “Артісту” про все, що обговорювали полонені. Зокрема, передав слова Анатолія: “Та хрін із ними, з машинами і грошима (в Анатолія забрали близько 150 тисяч гривень заощаджень від продажу помідорів), аби лише самим живими вийти і щоб дружина була ціла. Якщо вона хоч слово на допиті ляпне – нам кінець”.

Частина 4. “Ну і х** із ним”. Психологічний злам катів

Наприкінці вересня стався епізод, який назавжди змінив ставлення охорони до Анатолія.

У камеру зайшов “Зьома”. За почутим звуком металевих дверей в’язні мали миттєво натягнути шапки на очі, повернутися обличчям до стіни і крикнути: “Відвернувся!” Охоронець тримав у руках велику тарілку.

– Ну що, мужики, у нас в Росії є звичай – покійників солодким поминати, – гучно вимовив він. – Ну що, пиз**ць вашому Зеленському.

І на тарілку з глухим шурхотом посипалися цукерки.

У камері повисла важка, свинцева тиша. Росіяни, звиклі до сакрального страху перед постаттю свого “царя”, очікували на сльози, страх або злість.

Та Анатолій, не повертаючись, спокійно й тихо кинув у куток камери:

– Ну і х** із ним.

Ця фраза подіяла, мов постріл. “Зьома” буквально заціпенів. Упродовж хвилини не було чутно навіть дихання – росіянин намагався переварити почуте. Його шаблон було розірвано вщент.

Малищук. Автор: Фейсбук.

– А чому ви так говорите? – нарешті розгублено видавив із себе наглядач.

– Та нам усе одно, – так само спокійно відповів колишній опер. – Сьогодні один, завтра буде інший.

Ця проста демонстрація української ментальної свободи – розуміння того, що влада є виборною і не є божеством – паралізувала систему терору. Охоронець мовчки зачинив двері й пішов. Після цього вечора Анатолія більше не били. Його припинили кликати на допити і катувати. У застінках, де панував страх, раптом проступила невидима, але міцна стіна поваги.

Частина 5. Ціна свободи: привид офіцера ССО

Звільнення прийшло раптово 30 вересня 2022 року. Проте воно не було актом милосердя. Його принесла страшна трагедія.

У підвалі місцевого окупаційного відділку поліції загарбники катували чинного українського військового Сил спеціальних операцій, якого готували на обмін. Закатували до смерті. Коли серце хлопця зупинилося, окупанти злякалися наслідків. До Нової Каховки терміново прилетіла висока перевірочна комісія з Москви. Розгорівся скандал, начальника окупаційної поліції зняли з посади. Місцеві кати, намагаючись поспіхом замести сліди своїх звірств і розвантажити камери перед московським ревізорами, почали гарячково випускати цивільних бранців, на яких не було залізобетонних компроматів.

“Зьома” зайшов до камери і вперше звернувся до Анатолія по батькові:

– Володимировичу, пішли. Тебе відпускають.

Йому не стали мотати очі скотчем, наглядач просто застебнув куртку Анатолія до самого підборіддя і насунув шапку на очі. На вулиці стояла машина Анатолія Рено Меган, за кермом якої сидів ефесбешник “Артіст”. Анатолія посадили на заднє сидіння.

– Ну що, Володимировичу, ми тебе відпускаємо. Повертаємо все, – сказав “Артіст”.

Він протягнув Анатолію пакет. Там були всі документи, викрадені з дому: паспорти, свідоцтва про народження дітей, дипломи про закінчення училищ і технікумів. Там же лежали ключі від розбитого Форда і коробка з-під телефону, в якій лежала лише частина відібраних грошей – близько 50-60 тисяч гривень із 150 тисяч.

– Ну й машина в тебе, Володимировичу, класна, – протягнув “Артіст”, плавно рушаючи з місця. – Правда, ми її трохи побили… Осколками скло посікло.

– Ну так війна ж, – глухо відповів Анатолій.

Ефесбешник довго мовчав, дивлячись у дзеркало заднього виду на змарніле, але спокійне обличчя пенсіонера МВС.

– Володимировичу, ну ти чоловік, – нарешті вимовив “Артіст”. – Тебе нічим не прошибеш. Чому ж ви так до нас ставитеся?

Анатолій дивився на дорогу через побите скло своєї машини.

– А як до вас можна ставитися? Я вас сюди просив? Ви до мене додому прийшли. По-іншому ніяк.

Більше ніхто не промовив і слова. Росіяни мовчки везли українського офіцера через Таврійськ. За мостом, біля недобудованого магазину навпроти “Фори”, машина зупинилася.

– Виходь. Порахуєш до ста, тоді знімай шапку. До зустрічі!

Анатолій вийшов на узбіччя. Коли зняв шапку, росіяни вже пересіли в іншу автівку типу Фіат Добло і на шаленій швидкості зникли за рогом. Поруч стояв його мікроавтобус Форд – задні колеса спущені, кузов посічений осколками, бампер розбитий, стартер згорів, а в багажнику замість запаски лежало лахміття. Замкнувши понівечену машину, Анатолій пішов додому пішки.

Частина 6. Повернення до пустки та попередження понтонника

Вдома нікого не було. Хвіртка зачинена, двері будинку замкнені. Анатолій перестрибнув паркан і зайшов до будинку брата своєї дружини, який жив через городи. Коли дружина брата відчинила двері, вона просто осіла на підлогу від шоку:

– Толя… Невже це ти?

За 14 днів у застінках Північнокримського каналу Анатолій Малищук схуд на 20 кілограмів. Його дружина Таміла лежала в лікарні в критичному стані – з окупаційної поліції її забрала швидка допомога через гіпертонічний криз. Усі думали, що Анатолія вже немає в живих.

Наступного дня вони разом із братом забрали Тамілу з лікарні й спробували повернутися до якоїсь подоби життя. Та Корсунка вже була іншою. Навпроти їхніх воріт і навскоси в порожніх будинках розселилися російські інженерні війська – понтонники. Вони їздили на відібраних у місцевих Жигулях, ходили з автоматами у напівцивільному одязі та розмовляли дивним суржиком.

Анатолій вирішив діяти на випередження. Наступного ранку він спокійно зайшов на подвір’я до нових “сусідів”. На порозі стояло шестеро солдатів.

– Мужики, я вже вдома, – твердо сказав Анатолій.

З гурту вийшов старший – казах на ім’я Льоха. Він уважно подивився на сухорлявого чоловіка з твердим поглядом:

– Ну… ми на твою хату й не претендуємо. А ти де був?

– Краще вам там не бувати, – коротко відрізав Анатолій.

Між ними виникло дивне затишшя. Льоха виявився людиною слова. Він наказав своїм бійцям більше не пускати Анатолія годувати собаку на ту половину двору: “Ми самі її годуватимемо, не ходи сюди, щоб тебе зайвий раз не бачили”. Льоха навіть дав Анатолію відро, щоб той міг спокійно зібрати залишки перцю і помідорів зі свого городу.

Так минуло два тижні. Проте окупаційна машина не забуває своїх жертв. Одного ранку до будинку Малищуків прибіг сусід Саня, який торгував розведеним спиртом для солдатів.

– Т-Толіку… – задихаючись, прошепотів він. – Льоха-казах просив передати… По тебе днями приїдуть по другому колу. Сказав: “Нехай думає бігом і тікає. Цього разу він уже звідти не вийде”.

Частина 7. Шлях крізь сіру зону: Василівка

Утікати вирішили негайно. Спочатку планували їхати до Генічеська, де колишній мер міста Ігор Скляренко, однокласник Анатолія, обіцяв надати квартиру. Малищуки вже доїхали до Нової Каховки, купили хліба й води на об’їзній біля “Маяка” на Соколі, коли пролунав дзвінок. Телефонувала донька з Дніпра, через волонтерів вона дізналася, що шлях на Генічеськ перекритий, і кричала у слухавку: “Жодного Генічеська! Їдьте негайно на Василівку!”

Почався виснажливий марафон крізь блокпости. Горностаївка, Кам’янка-Дніпровська, Енергодар. На кожному пості стояли бойовики так званої “ДНР” – нахабні та агресивні. В Енергодарі вони побачили понівечену нічними обстрілами будівлю адміністрації. Осетин на воротах ламаною російською порадив чекати дев’ятої ранку. Згодом з’явилися дівчата з нашитими на пальто білими літерами “Z” – вони вели списки на виїзд. Черга розтягнулася на два-три тижні вперед.

Черга на виїзд у Василівці. Літо 2022 року. Автор: Олександр Гунько.

Анатолій збирав документи, ксерокопії, шукав зв’язки. У суботу вранці, коли вони були на півдорозі, донька знову подзвонила: “Повертайтеся на пост, ви вже у списках! Наші волонтери знайшли ваші фото у групі!”

Перед Василівкою вони під’їхали до передостаннього окупаційного редуту. Росіяни проводили обшук прямо на покривалах, кинутих на узбіччі. Але в Малищуків не було навіть сумок – кати під час арешту вичистили все під нуль, тож деякі особисті речі і одяг родина везла у звичайному целофановому мішку. Солдати подивилися на нього, мовчки намалювали білою фарбою на лобовому склі Форда цифру “6” і хрестик – знак проходження перевірки.

Біля заправки “Укрнафта” під Василівкою черга застигла на чотири години. Навколо ходили люди у чорній, зеленій і плямистій формі. Комендант – високий, кругломордий росіянин із ситим обличчям – ліниво збирав паспорти. Анатолій навіть не виходив із кабіни. Через десять хвилин йому простягнули документи в вікно.

– Тікаємо! – прошепотів він дружині.

Анатолій втиснув педаль газу в підлогу. Старий побитий осколками Форд, ревучи пораненим двигуном, вискочив із сірої зони і помчав у бік Запоріжжя, залишаючи позаду два тижні катувань, окупаційний сморід і зруйноване життя.

Епілог. Тіні над водою

Анатолій Володимирович Малищук зміг вивезти родину на підконтрольну Україні територію. Вони пережили страшні новини про підрив росіянами Каховської ГЕС, який затопив рідну Корсунку, знищивши залишки минулого життя.

Затоплена Корсунка. Автор: Із пропагандистських пабліків.

Сьогодні, дивлячись на воду, Анатолій більше не відчуває колишнього спокою. Але і страху в його очах немає. Він пройшов те, що ламає найсильніших, і виніс із цього пекла головне – свою офіцерську гідність.

Пан Анатолій часто думає про тих, хто залишився там, і про тих, хто виявився зрадником. Багато з місцевих колаборантів, які колись так хотіли “руського міра”, вже отримали свої вироки – когось ліквідував український підпільний рух, хтось тихо помер від страху і алкоголю.

– Покарання має бути невідворотним, – твердо каже пенсіонер поліції. – Особливо для наших, українців, які пішли на співпрацю та здавали своїх. Ка**пи – то ворог, з ними все ясно. А зрадникам прощення немає.

А ще Анатолій пам’ятає того невідомого хлопця, чинного спецпризначенця ССО, який загинув від катувань у Новій Каховці наприкінці вересня 2022 року. Хлопця, чия мученицька смерть змусила переляканих катів поспіхом відкрити залізні двері сараю на Північнокримському каналі й випустити Анатолія на волю.

– Ми вижили завдяки йому, – каже Анатолій Володимирович. – Його жертва подарувала нам життя. І ми зобов’язані прожити його так, щоб пам’ять про кожного замученого українського воїна жила вічно.

Автор: Станіслав Мірошниченко.

Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot

Херсонські