«Забрали все, чим я жила»: програмістка з Каховської ГЕС втекла з окупації і повернулася в Україну

04 листопада 2026 р. 12:22

04 листопада 2026 р. 12:22

Металодетектор запищав. Навколо автомати, собаки, російські солдати, які щойно зайняли її кабінет на окупованій Каховській ГЕС. У чоботі Лариси Гуріної лежали флешки, без яких колектив не отримав би зарплату. «Це замочок на чоботах», – сказала вона. Росіяни повірили.

24 лютого 2022 року о п'ятій ранку Нову Каховку почали бомбити, а близько десятої на територію ГЕС уже заходили танки. Лариса з колегами встигла знищити документи й виїхати за кілька хвилин до цього.

Тепер вона щодня спускається в підвал в Ізмаїлі й плете маскувальні сітки, які на фронті потрібні постійно. Крим, Ростов, Грузія, Канада лишилися позаду, а вдома в Новій Каховці залишилося все її життя. Але вона не жалкує, що повернулася в Україну.

Про історію нашої землячки ідеться в матеріалі Район.Каховка .

«Було відчуття, що це вже фронт»

Лариса народилася в Ізмаїлі, навчалася у дев’ятій школі, закінчила Одеський політехнічний інститут, а після поїхала працювати за розподілом та опинилася у Новій Каховці, де прожила понад 35 років.

До початку повномасштабної війни на Каховській ГЕС займалася, зокрема, технічним захистом інформації – стежила, щоб системи не були уражені вірусами та інформацію не могли викрасти.

Жінка пригадує, що коли почалося бомбардування, син сказав їй: «Мамо, це петарди». Вона ж розуміла, що це не так. Працівниць попередили, що на ГЕС їхати не потрібно. Водночас була робота, яку вони мали виконати відповідно до інструкцій: знищити документи та зробити все необхідне для захисту інформації.

Тому Лариса приїхала. В якийсь момент до приміщення забіг головний інженер: «Що ви тут сидите? Танки вже заходять!» Їх швидко посадили в чергову машину, дивом вивезли з території – і практично одразу після цього росіяни захопили ГЕС.

«У нас там дуже багато камер було, – згадує вона. – Ми вже через телефони дивилися, як заходять танки. Було страшно. Ще страшніше було бачити літаки. Один летів низько-низько. І видно було, як щось, схоже на сливу, падало, ніби розсипалося – і одразу вибухи…»

Місто опинилося в російському полоні. Згодом люди дізналися, що вночі податківців та поліцію попередили про можливий напад, і вони виїхали. Ті, хто залишився, кілька діб майже не спали.

«Постійно стріляли, бомбили… Було відчуття, що це вже фронт. Холодно було. Весь час була вдягнута, знімала тільки взуття. Кросівки стояли поруч – щоб швидко вискочити. Документи також тримали при собі, бо ж не знаєш, куди прилетить», – пояснює жінка.

На третій день Лариса спустилася у підвал багатоповерхівки.

«Від чого ви нас рятуєте?»

«Зараз, в Ізмаїлі, я бачила облаштовані укриття, – продовжує Лариса. – Тоді у нас був просто звичайний підвал. Але всі спустилися – весь під’їзд, з дітьми та з візочками. Місця не вистачало. Пам’ятаю, як уперше там заснула. Сісти ніде – мені дали відро, перевернули, а воно без дна. Хтось дав покривало – і я так сидячи й заснула».

Спочатку люди вірили, що окупація – це ненадовго: зайшли, налякали – і підуть.

Однак росіяни не йшли.

Каховська ГЕС продовжувала працювати. Оперативна служба залишалася на території підприємства – по дві доби без виходу, під контролем озброєних військових.

Працівники організували «підпільне» робоче місце – у гаражі біля базару. Там поставили комп’ютери, працювали бухгалтери та економісти. Не вдалося навіть закрити зарплату. Але для цього були потрібні флешки з інформацією, які залишилися на окупованій станції. І Лариса поїхала туди.

«Було дуже страшно. Нас завели – там БТРи, техніка, військові там ночували. Відкривають машини – а там стоять каністри. Нас нікуди не випускають. Вони зайняли наші кабінети – облаштовані, чисті, доглянуті. У медпункті зробили спальню» – каже жінка.

На територію пропускали за списками. Але буряти та чеченці, за словами Лариси, не могли прочитати прізвища.

«Стоїш перед ними – і так страшно від беззахисності. Потім треба було пройти сходами до свого кабінету. Працювати під російськими автоматами – це справді жах», – пригадує Лариса.

Один із солдатів запитав її, чи не збирається вона повертатися. Вона відповіла: «Если вы уйдёте – вернёмося». Він: «Мы же вас спасать пришли». На що вона сказала: «От чего? Мы же говорим по-русски, нас никто не притесняет!»

Проте розмови були недовгими, бо окупантам забороняли спілкуватися з місцевими.

А ще вони використовували собак, щоб перевіряли територію на можливе мінування та проводили обшуки за допомогою металодетекторів. А жінці потрібно було винести флешки. Вона сховала їх у чоботи – за замочок. І коли прилад запищав, жінка сказала, що це замочок на чоботах.

Завдяки цим флешкам змогли підписати документи, провести зарплати, а люди – отримати гроші й розраховуватися картками.

«Це було важливо, бо запаси у магазинах швидко закінчувалися. Люди брали все. Ніхто не знав, що буде далі», – пояснила Лариса.

«Обличчя розбите, зубів немає, ребра поламані»

Поступово містом почали поширюватись історії про те, що відбувається в окупації.

Лариса розповіла про чоловіка, на ім'я Олександр. У його дворі стояла російська військова техніка, а з часом залишилися порожні ящики від боєприпасів. Чоловік забрав кілька – думав, що можуть знадобитися у господарстві.

Згодом до нього прийшли військові, які замінили тих, що стояли до цього.

Питали про зброю та наркотики, потім провели обшук, а коли побачили ящики – забрали господаря зі собою.

«Через тиждень відпустили, – каже Лариса. – Його сильно били. А коли зрозуміли, що з нього нічого не вибити, викинули… Додому він йти не міг – майже повз, тримаючись за паркани. Обличчя розбите, зубів немає, ребра поламані. Розповів, що його відпустили через приїзд якоїсь перевірки.

А жінка, яку він бачив у підвалі, не вийшла. Її забрали «на перевірку», бо колись її чоловік служив. Хоча вони були розлучені вже п’ять років. Жінка не могла ні підвестися, ні ходити… Саме після цього я зрозуміла: треба їхати».

РОсійська техніка на вулицях Нової Каховки. Весна 2022 року. Автор: Олександр Гунько.

Документи почали оформлювати, щоб втекти куди завгодно. Головне було – виїхати. Їхали через Крим, про який вона каже коротко: «Дуже страшні перевірки, але якось випустили...»

Потім був Ростов-на-Дону, де Лариса оформлювала біометрію для виїзду до Канади. Планувала затриматися на два дні – а вийшло чотири місяці. Певний час чекала у Грузії: «Там люди дуже підтримували. Казали, що у них саме так було, але вони не витримали».

У Грузії було багато біженців, особливо з Маріуполя, і вони розповідали жахливі історії, які Лариса ні переповісти, ні забути не в змозі…

До Канади українка дісталася наприкінці листопада 2022 року та майже одразу пішла волонтерити.

«Українці та їхні друзі організовували ярмарки, готували голубці, налисники, оселедець під шубою, – посміхається вона. – Збирали гроші, купували для українських військових тепловізори та обладнання… Все організовано, все підзвітно. Чудові люди! Там чисельна українська діаспора, дуже тепле ставлення до України!»

Але залишатися в Канаді Лариса не змогла: «Мова інша, інше життя… Молодим легше! А мені було складно» Тому повернулася – до Ізмаїла. До мами, якій 91 рік: «Я ж не можу залишити її одну. Ще в Новій Каховці готувала для неї кімнату, щоб вона жила зі мною. А тут…»

«Наші вікна дивилися одне на одне»

В Ізмаїлі Лариса знову знайшла спосіб бути корисною, причому майже випадково.

«Я просто пішла молоко купити, – продовжує вона. – І одна жінка, яка ходила сюди плести, питає: «Ви новенька? Звідки?» – «З Нової Каховки» – «Не хочете волонтерити?» – «Хочу».

Так Лариса прийшла плести маскувальні сітки – та продовжує це робити, бо сітки дуже затребувані. Вже близько десяти місяців вона приходить сюди щодня.

«Дівчата молодці. Вони організували таке товариство: і сітки плетуть, і свічки допомагають лити, і передачі збирають. Священник із церкви їздить на передову – теж передають: сигарети, шоколад, те, що в окопах не приготуєш. Кожен допомагає в міру сил!»

Серед жінок, які плетуть сітки, є й інші переселенки. І саме тут, в підвалі в Ізмаїлі, вона зустріла людину, з якою десять років жила по сусідству.

«Наші вікна дивилися одне на одне в Новій Каховці. А познайомилися тільки тут… Розумієте, там залишилося все: квартира, речі... Все, що ми зуміли заробити за своє життя та на життя на пенсії. Все там… Дуже важливо бачити когось, хто знав твоє минуле та тих, з ким є спільні спогади…»

Лариса живе на пенсію та виплати для ВПО. У Канаді вона працювала прибиральницею, бо треба було платити за житло.

«Я програмістка із 1986 року, але довелося… Там, до речі, ставилися з повагою», – каже вона.

В Ізмаїлі працювати не може, оскільки має доглядати маму: «Я поруч: приготувати, допомогти, проконтролювати. А ще є сестра – у Росії. Про війну ми майже не говоримо: вона каже, що все це «фейки». Я їй показую, розповідаю – вона не хоче чути. Ми тільки про маму говоримо», – каже Лариса й замовкає.

«Я рада, що я тут, в Україні»

Лариса виїхала з Нової Каховки 1 липня 2022 року. Майже через рік Каховську ГЕС підірвали.

«Я була далеко, але стежила за подіями разом із колишніми колегами, – згадує вона. – Наші хлопці, колектив Центру комп’ютерних технологій, у групі в соцмережах повідомляли: стався підрив, вода пішла. Потім ще один підрив…»

Ті, хто залишався на станції розповідали: «До цього людей не випускали з території, вони ходили під автоматами, а в якийсь момент їм взагалі заборонили виходити з приміщень… Коли туди зайшли військові, працівників ставили обличчям до стінки. Це нестерпно страшно!

Затоплення Нової Каховки після підриву Каховської ГЕС. Автор: Скрін з відео.

Люди за ніч зібрали речі й виїхали, а потім прийшла вода. Затоплені села, зруйновані будинки, люди, яких шукали днями. Одну дівчину, яка жила в селі, що затопило, я та її знайомі довго вважали загиблою. Її врятували – вижила! Потім вийшла на зв’язок та розповіла, як рано-вранці шафи падали, вода заходила… Вона в тому жахітті телефон загубила – тому знайти її було вкрай важко».

Лариса пригадує, як особливо боляче згадувати річку. Влітку вона ходила в Ізмаїлі на Дунай: «Це було щастя. Тому що я приходжу на набережну, де вільно можна пересуватися, поплавати, посидіти – і бачу нашу набережну Дніпра, перериту бліндажами, в колючці. Там підійти не можна нікому – всюди військові, автомати... Люди, які жили біля води, залишали свої будинки й шукали житло далі від річки».

Її теперішнє життя зовні просте: «А взагалі-то мій день – це дім з мамою та сітки. Тут, серед жінок, є спілкування, підтримка, порозуміння. Можемо і посміятися, і поплакати. Це дуже важливо… Я не думала, що відчуватиму такі емоції. Це біль, несправедливість, втрата. В мене забрали минуле – все, чим жила. Раніше було: робота та колектив. А зараз – невідомість. Немає колишнього відчуття стабільності».

«Я не бачу чіткого майбутнього», – тихо відповідає вона. І після паузи додає: «Вірю, що перемога буде. Що ми відбудуємося. Бо стільки крові пролито – це не може бути даремно».

Але є одне рішення, у якому вона не сумнівається: «Я рада, що я тут, в Україні. Бо ніякі інші країни не замінять відчуття дому».

Автор Ірина Королькова .

Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot

Херсонські