Наші за кордоном: «Повернення додому залежить від того, яким буде наше майбутнє»

12 листопада 2026 р. 16:21

12 листопада 2026 р. 16:21

Як живеться українцям за кордоном? Чи вдається відновити професійне життя в новій країні та за яких умов люди готові повернутися додому після війни? Про це наша розмова зі Світланою Кухарук — підприємницею з Нової Каховки, громадською діячкою з багаторічним досвідом, яка після російської окупації рідного міста знайшла прихисток у Німеччині.

Понад двадцять років Світлана займалася підприємництвом, близько п’ятнадцяти років — громадською діяльністю, зокрема екологічними питаннями. Після 42 днів в окупації вона виїхала з України разом із дітьми. Сьогодні живе й працює в Німеччині, виховує доньку та шукає можливості знову реалізувати свій професійний досвід.

— До війни ви були підприємницею, займалися громадською діяльністю. Чи могли уявити, що доведеться залишити все й починати життя в іншій країні?

— Про можливість великої війни я замислювалася задовго до 2022 року. У 2008 році мені наснився незвичайний сон. Незнайома літня жінка попередила мене про війну. Уві сні вона торкнулася мого чола й вставила туди монету, сказавши, що саме мені доведеться займатися питаннями цієї війни. Я не знаю, як тлумачити цей сон і що саме він означає. Але пам’ятаю його досі.

Коли у 2014 році почалися бойові дії на Донбасі, я вже розуміла, що небезпека може поширитися й на Херсонщину. Водночас передчувати події — зовсім не те саме, що опинитися в окупації, чути вибухи й бачити озброєних людей на вулицях рідного міста.

У Новій Каховці я провела 42 дні в окупації разом із сином і маленькою донькою. Майже не спала, постійно хвилювалася за дітей, батьків і близьких. Зрештою зрозуміла, що залишатися небезпечно, а війна може затягнутися. Найважливішим було врятувати життя дітей.

— Як ви оцінюєте переїзд до Німеччини та можливості, які отримали тут?

— Ми виїжджали, думаючи насамперед про безпеку. Певний час прожили в Грузії, а згодом переїхали до Німеччини. Тут ми отримали прихисток, можливість оформити необхідну допомогу, вивчати мову, навчатися й шукати роботу. Я вдячна Німеччині за це.

Вимушений переїзд — це не лише втрата дому та звичного оточення. Ти втрачаєш стабільність, професійні зв’язки й можливість жити так, як звик. Потрібно поступово збирати своє життя заново. Для мене особливо важливо, що діти можуть бути в безпеці та навчатися.

Водночас Нова Каховка залишається в окупації, і повернутися туди зараз неможливо. Тому потрібно не просто чекати, а вчитися жити далі.

— Ви маєте понад двадцять років підприємницького досвіду, дві вищі освіти та багаторічний досвід громадської діяльності. Чи вдалося реалізувати себе в Німеччині?

— Поки що я перебуваю в процесі професійного становлення. В Україні моєю сильною стороною завжди були комунікація та переговори. Я вміла знаходити спільну мову з різними людьми, домовлятися, будувати партнерства й доводити справи до результату. Ці навички я використовувала як підприємниця, громадська діячка та психологиня. Фактично це був один із головних інструментів моєї роботи.

У Німеччині я зіткнулася з тим, що цей інструмент поки не можу використовувати на повну силу. Причина — мовний бар’єр. Я вже розумію багато з того, що чую, можу працювати й вирішувати повсякденні питання, але вільно та точно висловлювати думки німецькою, особливо в професійних розмовах, мені досі складно.

Це непросто, адже за роки роботи я напрацювала досвід, контакти й уміння, які не можна просто перенести в іншу країну без мови. Виходить, що я ніби втратила можливість повною мірою користуватися тим, що вміла найкраще.

Зараз я працюю у сфері догляду за літніми людьми. Це новий досвід, який допомагає мені краще розуміти людей старшого віку. Як психологині, мені цікаво спостерігати за особливостями поведінки та сприйняття світу людей із деменцією. Я відповідально ставлюся до роботи й продовжую навчатися. Але в перспективі хочу повернутися до діяльності, у якій зможу повністю застосувати свою освіту та досвід.

Я також розглядаю можливість онлайн-консультацій для людей, яким близькі моя мова та професійний підхід. Розумію, що власну справу в Німеччині потрібно розвивати поступово й зважати на місцеві вимоги.

— Чи змінилося ваше особисте життя після переїзду?

— Так, і це теж частина адаптації, про яку не завжди говорять. Коли ми приїхали до Німеччини, ми з чоловіком ще були у шлюбі. Але після 28 років спільного життя згодом настав серйозний особистий кризовий період, і наші стосунки змінилися. Ми більше не подружжя, але зберегли достатньо добрі й поважні стосунки.

Вимушена еміграція, невизначеність, нові обставини та необхідність починати все спочатку накладаються одне на одне. Усе це потребує сил і часу. Тому адаптація — це не лише мова, робота чи документи, а й переосмислення особистого життя.

— Ви згадали сон 2008 року. Чи пов’язуєте ви його з тим, що відбувається сьогодні, і як оцінюєте перспективи завершення війни?

— Іноді я повертаюся думками до того сну й до слів тієї жінки. Вона сказала, що мені доведеться займатися питаннями цієї війни. Я не відкидаю, що колись у моєму житті може з’явитися така роль або відповідальність. Але сьогодні я не відчуваю, що маю для цього сили, можливості чи необхідні ресурси. Я не готова братися за це зараз і не хочу створювати враження, ніби вже маю конкретний план.

Щодо тривалості війни, то ще на початку я припускала, що вона може тривати щонайменше вісім років або й довше. Це моє особисте відчуття, а не прогноз. На мою думку, поки що немає умов і готовності сторін до таких переговорів, які могли б привести до справедливого та стійкого результату. Я також не бачу, щоб швидке завершення війни було очевидно вигідним усім учасникам. Але дуже хотіла б помилятися.

— Чи плануєте ви повернутися в Україну після завершення війни? Чи бачите своє майбутнє в Німеччині?

— Я не маю однозначної відповіді. У Новій Каховці моє минуле, спогади, люди, роки роботи й досягнень. Звичайно, я хочу знову побачити рідне місто. Але сьогодні воно залишається в окупації, і фактично мені немає куди повертатися.

Важливо й те, якою буде ситуація після війни: умови життя, безпека, можливості для роботи та розвитку. Люди ухвалюватимуть рішення не лише серцем, а й з огляду на реальні обставини. Я вдячна Німеччині за безпеку та можливість відновлювати життя. Водночас не хочу відмовлятися від зв’язку з Україною.

Своє професійне майбутнє я пов’язую з можливістю працювати за покликанням і мати власну справу. Де саме це вдасться найкраще, покаже час. Спочатку має настати мир, а потім можна буде оцінити перспективи й ухвалювати рішення.

За час вимушеної еміграції Світлана Кухарук пройшла шлях від життя в окупації до поступової адаптації в Німеччині. Сьогодні серед її головних завдань — удосконалення німецької мови, професійна реалізація та розвиток власної справи.

Війна змінила її життєві обставини, але не позбавила бажання діяти й будувати плани.

— Ми маємо йти до своїх цілей, навіть якщо шлях до них доводиться прокладати заново. Важливо не знецінювати свій досвід і не відмовлятися від того, що вмієш. Навіть коли починаєш життя в іншій країні, ти не починаєш із порожнечі: усе, чого навчився раніше, залишається з тобою, — підсумовує Світлана.

Фото в тексті надано Світлоною Кухорук.

Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot

Херсонські