«Туман», який розвіяв темряву: історія відваги і самопожертви Віктора Тернавського

12 вересня 2024 р. 11:02

12 вересня 2024 р. 11:02

Пам’яті Віктора Тернавського

Село Завалійки, що у Волочиській громаді, давно славиться яблуневими садами. Живуть в цьому селі справжні господарі. Вони люблять своє село, люблять землю, люблять свою Україну.

Віктор Тернавський з побратимом Фото: Наталя Бочуля

Дитинство, юність та сім'я

На цій прекрасній землі у сім'ї Бондаря народилось маленьке хлопченя з розумними очима. Це була довгоочікувана дитина, тож щастю не було меж. Батьки хлопчика були віруючими людьми. Вони ходили у місцевий храм. Мама співала у церковному хорі, а батько був паламарем. Згодом храм почав відвідувати і маленький Віктор. Там він навчився поважати людей, бути чесним і справедливим. Хлопчик вірив, що за погані вчинки Бог його може покарати. Тому був слухняним.

Змалку його привчали до праці. Найбільше він любив працювати з батьком по дереву — казав, що дерево має душу і може впливати на долю людей. Батько робив різні вироби, розповідав сину цікаві історії, а той їх уважно слухав. Це були прекрасні роки дитинства.

У школі Віктор гарно вчився. Особливо легко йому давалась математика. Після закінчення школи пішов навчатися у Волочиське училище, а згодом, за успішне навчання, його та його майбутню дружину направили вчитись в індустріально-педагогічний технікум.

І там юнак гарно вчився, був дуже спокійним, добрим, веселим, з почуттям гумору.

Потім Віктор пішов служити в армію. Був командиром танку з реактивним наведенням снарядів. Повернувшись з військової служби, став будівельником.

Одружився та переїхав із дружиною у селище Сатанів по направленню на роботу. Тут облаштовували своє сімейне гніздечко. Народили й виховали двох синів.

Віктор Теранавський з дружиною та дітьми Фото: Наталя Бочуля

Повномасштабна війна

Але раптом той страшний день 24 лютого 2022 року. Клята війна зламала долі багатьох українців, розігнала їх по світу. «Хто, як не я?» — сказав чоловік і в перший день війни разом зі своїми двома синами поїхав до військкомату. Важкий цей день був для їхньої сім'ї. Біль і ненависть до ворога роздирали душу. Дружина плакала і молилась, ховала свій біль за роботою і старалась теж чимось допомогти своїй країні. Додому не хотілося зовсім йти, тож з колегами почала плела маскувальні сітки.

Тим часом Віктор проходив навчання в одній із частин міста Яворова, став навідником танку і був направлений до м. Мар'їнка Донецької області. Часто вночі він ходив у розвідку і знав, що біля міста Мелітополь знаходилась мінометна установка ворога, яка забрала життя багатьох наших захисників. Тож вирішив, що їхній танк повинен знищити її.

Пізніше Віктор розповість своїй дружині, що саме він своїм влучним пострілом знищив цю установку, врятувавши життя своїх побратимів, і наголосив, що він — недаремно тут. Після цього випадку йому дали позивний «Туман». Адже Віктор ніби вийшов з туману і знищив ворога.

«Туман» на фронті

Робота їхнього екіпажу не була легкою. Кожного дня їм доводилося завантажувати близько 70 снарядів. Хлопців від цього дуже боліла спина. «Туман» викликав страх у своїх ворогів. За його знищення вони навіть пропонували велику суму. Пізніше їхній екіпаж було направлено під місто Гуляйполе. І тут сталось справжнє диво.

Одного літнього ранку, коли Віктор знаходився біля екіпажу, він відчув щось до болю рідне і знайоме. Він впізнав рідний силует свого синочка Володимира, побіг до нього, розцілував і не міг повірити, що на війні зустрів свою радість. Володя воював на Донеччині. Він привіз своєму таткові та його побратимам багато гостинців. Цю зустріч Володимир ніколи не забуде.

Війна — це страшна річ. Одного разу їхній танк поламався в полі. 14 днів стояли, з лопухів збирали воду. Їсти не було нічого, закінчились сухпайки. Але випадково врятував їх місцевий житель.

Страшний ранок

І ось той страшний ранок 22 вересня 2022 року. В улюбленої невісточки був день народження. Віктор вирішив її привітати. Та стався сильний вибух у люкові. Командир саме вийшов з танку, а його побратим Тарас ще лежав на броні. Віктор випхав Тараса, а сам не зміг врятуватись.

Його тіло обгоріло на 90%. Повезли воїна у Дніпро. О 23 годині син Володимир вже був біля батька. Близько третьої ночі приїхала вся сім'я. Дружина молилась. Вона знала, що Віктор не хотів бачити її сліз. А він майже до кінця свого життя був при свідомості. Та опіки були не сумісні з життям.

23 вересня 2022 року перестало битися серце великого патріота України, мужнього бійця, порядного сім'янина і простого українця.

Похоронений Тернавський Віктор у Сатанові на Алеї Слави. Дружина Людмила підтримує зв'язок з його побратимами. На роковини його загибелі приїжджав Тарас. Адже завдяки Віктору, Тарас залишився жити.

Публікацію підготувала Наталія Бочуля.

Хмельницькі