Голодомор 1932-1933 років на Старокостянтинівщині: свідчення очевидців

23 листопада 2024 р. 09:23

23 листопада 2024 р. 09:23

Сьогодні День вшанування пам'яті жертв голодоморів.

Жертви голоду на вулицях Харкова — столиці УСРР, 1933. Автор фото — Александр Вінербергер

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932-1933 років. “Червоний” терор був націлений на викорінення нашого народу. Передусім, голодомор був способом боротьби радянської влади з українським повстанським рухом. І лише біологічним винищенням більшовики змогли досягнути успіхів у ліквідації визвольного національного руху українців.
Верховна Рада офіційно визнала голодомор геноцидом українського народу тільки в 2006 році. Публічне заперечення голодомору, як геноциду, вважається протиправним, але про будь-яке конкретне покарання мови не йде.
Понад 20 країн світу підтримали Україну та офіційно визнали факт геноциду українців у 1932-1933 роках.
Серед кількості загиблих від голоду українці становили 85%.
Та не тільки голодом вбивали українців, а й розстрілювали, за спроби від голоду врятуватись. Сумнозвісний закон “Про п’ять колосків” передбачав розстріл для тих, хто намагався врятуватись від голоду, “вкравши” декілька колосків пшениці, тобто “державне майно”.
Наша національна історія знала три штучні голодомори, влаштовані комуністами – в 1921-22, 1932-33 та 1946-47 роках. За різними оцінками, усі голодомори забрали життя не менше 10 мільйонів українців. Історики стверджують, що голодомор, влаштований комуністами проти українців – це чи не найбільший зафіксований геноцид за історію людства.

Свідченння очевидців

ПОПИК Іван Климович, 1925 року народження, с. Воронківці, Старокостянтинівський район. Записала Килівник Катерина, учениця 10 класу Григорівської ЗОШ, 14.02.2008р.

Пам’ятаю, як ми налякали свою матір. Вона прийшла увечері з роботи, а нас немає з сестрою Марійкою. Кинулась, плачучи, шукати, адже тоді крали і їли людей. Сусіди сказали, що бачили нас, як ми йшли до шляху, в сусіднє село. Зустріла нас мати, як ми повертались дорогою додому. Сестра йшла весела, а я гірко плакав, бо ходили ми в село Кузьмин просити їсти. Я був старший і соромився, послав сестру в крайню хату. Їй дали вареника. Вона була мала і голодна, з’їла той вареник, не дійшовши до воріт, за якими стояв я. Одного разу мати пішли на заробітки на город до комуністки Параски Шпачки. За роботу отримали торбинку гречаної полови. Варили вдома ту полову і йшов по хаті запах справжньої їжі. Як наїлися, то мало не вмерли – охлялий організм не міг це прийняти. Пригадую, як весною 1933 року бабусі на Паску прийшли під церкву, що була закрита. Хоч так вирішили відсвяткувати, під церквою. Але їм це не вдалося. Приїхали два міліціонери з району, погнали бабів і дядьків селом на полігон військовий коней зводити. Попадали бідні тварини, бо ні соломи, ні паші не було. У сім’ї сусідів (Байдичів) жили біженці – чоловік з жінкою. Жінка померла від голоду на колгоспному полі, на буряках, а чоловіка заставили її поховати. Не відомо, як доставив він її на кладовище, а ось могилу викопати сили вже не було. Але стояла пуста яма, викопана, мабуть, кимсь для маленької дитини. То він в ту яму померлу жінку посадив, землею сяк-так присипав. А волосся все рівно з-під землі виглядає, розвівається ... В сусіда Артема Яновського восени 1932 року корову вкрали. Він, бідний, довго її шукав, а знайшов тільки роги, ноги і шкуру. Цілу зиму вони різали на шматочки, смалили і варили “холодець”. Весною люди їли лободу і траву-липушку. Майже повністю вимерла сім’я Шаповалюків. Дев’ять дітей було в Карпа Миколайовича Шаповалюка і його дружини. Померли жінка, старший син Захар, молодші Микола і Володимир, дівчатка Марина і Юганка. Батько Карпо помер вже весною 1933, дочекавшись перших зелених колосків, першої надії на хліб. Ще страшніше, що цій надії не судилось здійснитись бо вона стала подихом смерті, тоді часто так було, що люди помирали вже від виснаження, від “лишнього” з’їденого кусочка хліба, зелених зернят колоска.

КАМІНЯРСЬКА Євдокія Микитівна, 1924 року народження, с. Григорівка, Старокостянтинівський район. Записала Валькова Оксана, учениця 7 класу Григорівської ЗОШ, 25.01.2008 р.

Сім’я була великою - батько і п’ятеро дітей. Коли почався голод (в листопаді - грудні 32-го року) сім’я виживала завдяки тому, що була корова, і батько був вмілим рибалкою. Він вмів виготовляти снасті з кінської волосіні для рибної ловлі. Їх обмінювали на продукти. Жителів села виручала близькість залізничної станції у місті Старокостянтинові. Потяги, після розвантажування, охоронці дозволяли підмести. Звідти люди вимітали сіль, муку, зерно, які були з пилюкою, несли додому і вживали в їжу. Там, з потягів, вимітали і кусочки вугілля, яке використовували для опалювання саморобних пічокбуржуйок, які ставили посеред хати. Два баняки складали до купи, в верхньому робили отвори - для труби, яку вводили в грубку, а другий для того, щоб палити. Також палили очеретом, так обігрівали хати. Влітку 1933 року, під час жнив, батько вкалічів біля молотарки, йому відірвало руку. Прийшлося продати корову, щоб його лікувати. В 1933 році голод для сім’ї продовжувався. Житель села Гадайчук Трохим виконував обов’язки відповідального під час жнив. Часто залишав в копиці соломи трошки зерна, яке батько вночі забирав і приносив додому. До цього часу пам’ятаю смак юшки, звареної з лободи і солодкого молодого очерету. Пам’ятаю, що у 1933 році помер на межі свого городу Дячук Гнат. Він вийшов нарвати трави, але зовсім не мав сили. Опухлий ліг на межі. Збіглися сусіди, щось йому давали їсти, але він вже не піднявся.

ГУЦАЛЮК Євдокія Юхимівна, 1918 року народження, с. Іршики, Старокостянтинівський район. Записала Кулік Аліна, учениця 10 класу Іршиківської ЗОШ, 24.01.2008 р.

Згадую, що навесні 1933 року голод був нестерпний. Люди варили бур’ян. Де обсиплеться яка зелепуха, сливка, яблуко - то їли. У кого була корова, то хоч ложку-дві молока вип’ють. У мого брата, Михальчука Якова, вкрали документи, то його забрали десь у Білорусію. Там копав рови в болоті. А давали на день стакан картопляного крохмалю. Коли повернувся додому, прожив 3 дні і помер. А з батька бригада здирала кожуха, а він не давав, то побили, впали на нього 5 чоловік. Він поклав їх усіх, але і сам не витримав — помер. А був дуже крепкий чоловік. До жахливого голоду ще додалося й те, що по селі ходила бригада, яка забирала в людей усі харчі і навіть одяг. Забирали все підряд. У сім’ї Гуцалюк Євдокії було кілька хустинок. То, щоб не забрала бригада і цього її мама обв’язала дітей усіма хустинами і випровадила на двір гратися, то так збереглися. Але забрали рядна, подушки, що в кого було. Щоб зберегти продукти у запічку виколупали ямку і поклали кілька кілограм круп, заклали глиною і замастили. Але і те відколупали і все забрали. Один за одним умирали люди. Пам’ятаю, як померли наші сусіди Скоп’юки. Матір Скоп’юк Палажку поклали на низ, а дочку Степаниду зверху. Могилу копала старша дочка, яка теж була безсила. Тому змогла викопати яму лише на один штих, так їх і присипала. А коли померла Миколайчук Катерина, навіть не було кому викопати яму. Міленьку якось викопали, поклали її і присипали, то собаки розрили і волочили по цвинтарі.

ШАЛАТОВСЬКА Меланія Телемонівна, 1921 року народження, с. Ладиги, Старокостянтинівський район Записала Гладка Олена, учениця 7 класу Ладигівської ЗОШ, 20.02.2008 р.

Коли почався голод мені було 12 років. У сім’ї нас було п’ятеро. В голодний рік помер батько, а ми дуже бідували. Бригада активістів ходила по хатах, забираючи зерно. Від активістів пшеницю ховали закопуючи в землю, але її і там знаходили. Від голоду в усіх нас попухли ноги. Я навіть не знаю як мені вдалося вижити. У 12 років ходила полоти колгоспні буряки. Для тих, хто працював в колгоспі, варили «барбаруху» з німицею. Моя старша сестра з’ївши тієї німиці, уночі захворіла. Здавалось, що вона збожеволіла. Мама їй заварювала чаї, щоб врятувати. Бідувала не тільки наша сім’я, а всі люди. Збирали минулорічну картоплю, яку пекли і їли. Весною зривали бруньки липи, кульбабу і інші рослини і також їли. У нашому селі був такий випадок. На тому місці, де знаходилась баня, жила мати з дитиною. Мати знесилена голодом вбила свою маленьку дитину. Наварила холодцю і понесла до сусідів. Каже: «Я вам принесла м’ясо, а ви мені дайте солі». Людей, що померли від голоду, хоронили не в трунах, ложили в яму просто так. Захоронення проводили біля лісу.

Сьогодні, запаливши свічку пам'яті, ми віддаємо данину шани тим, кого вже немає серед нас, і тим, хто пережив цей жахливий досвід. Нехай наша пам'ять про ці події служить нам як настанова для того, щоб такого більше не повторилося.

Хмельницькі