Украдене щастя — мирне життя. Розповідь дружини воїна Володимира із Сатанова

25 листопада 2024 р. 18:08

25 листопада 2024 р. 18:08

Туман, наче ковдра, вкрив втомлену від спекотного літа землю. У вирій відлетів останній журавлиний ключ. Тихо над Збручем. Лише поодинокі хвилі річки навіювали смуток. Адже скоро вдарять перші морози та випаде сніг. Жителі Сатанова мирно спали у теплих будинках. Лиш десь далеко доносився звук трактора. Мелодія бурчання приносила велике задоволення трактористу. Він дбайливо нарізав скибочки землі, які тісно складались одна до одної. Володимир був безмежно щасливим. Адже тепер він зможе сам зорати собі город і не потрібно нікого про це просити. Робота приносила йому велике задоволення. Він змалку звик багато працювати, бо виріс у селі в багатодітній сім'ї, де був найстаршим серед хлопців. Його погляд зупинився на невеличкій шовковиці, яка дуже виросла цього року та наступного, мабуть, дасть перші ягідки. Біля неї підтягнулась і груша, яку недавно ще нащепив тесть. Молодий господар уявляв собі, як гарно весною зацвіте сад, які ніжні пахощі квітів будуть навкруги.

Початок війни

Шкода, що весною йому не довелось цього побачити. Слово «війна» увірвалось в наше мирне життя, як страшний смерч. Я вперше в житті відчула неймовірний страх, який сковував мої думки, мої вчинки. Вони губились та плутались. Я багато плакала. Чоловік почав збирати валізу. Я мовчки спостерігала і не могла вимовити жодного слова. Коли наші погляди вперше зустрілись, я хотіла йому сказати, щоб не поспішав. Але він чітко дав мені зрозуміти, що він піде нас захищати від російської навали та не буде спостерігати, як вони топчуть нашу землю. Він не зможе їх зупинити, коли вони будуть у Сатанові.

Я дуже плакала, коли проводжала його на війну. На площі біля селищної ради було багато автобусів. Всі жінки, які проводжали своїх чоловіків, тихенько плакали й майже не спілкувались між собою.

Знайомство з побратимами

Долі усіх хлопців склались по різному. Одних відправили додому, інших повезли в Ярмолинці. Володимир потрапив у Харківську область, де тоді було дуже гаряче. Першими побратимами, які стали рідними братами, були Михайло й Андрій. Вони ділили усе навпіл: хліб, радість, страх, повагу.

Михайло був родом із Калуша. Він був їхнім командиром. Не раз рятував життя своїм побратимам. Він був завжди врівноваженим, завжди радився з хлопцями, коли йшли на завдання. Довгими зимовими вечорами вони зігрівались розмовами про сім'ї, дітей. Тримались за ці спогади й мріяли, як після перемоги зустрінуться сім'ями в українських Карпатах.

Володимир був найстаршим, тому вони називали його «батьком». А він, своєю чергою, по-батьківськи турбувався про них, готував смачні борщі та каші. Він вмів це робити з дитинства.

Але війна не шкодувала хлопців. Вони часто попадали під обстріли, не раз їх зраджували місцеві жителі, на жаль. Не один автомобіль було втрачено, який вони купували за свої кошти. Але хлопці не розчаровувались. Вони казали, що це — метал. Головне, щоб люди були живі. Села, у яких вони проживали, ставали рідними. Багато місцевих жителів допомагали їм, пригощали медом або приносили щось смачненьке.

А хлопці, як справжні господарі, заготовляли на зиму дрова, копали траншеї, ремонтували техніку і виконували бойові завдання. За виконання цих завдань одержували нагороди.

Смерть побратима

Наближався Новий 2023 рік. Володимир отримав першу довгоочікувану відпустку і приїхав до сім'ї. Ніщо не віщувало біди, але раптом телефонний дзвінок обірвав його радість. Володимиру повідомили, що Михайло загинув під час виконання бойового завдання. Біль і розпач розривали тіло. Ненависть до ворога стала ще більшою. Війна зламала життя родині.

Тепер їх залишилось двоє. Завдання були складні. Тілом прикривали один одного. Хлопці мстили за свого командира, за людину з великої літери. Найстрашнішими були ті дні, коли у телефонній розмові попереджали свої сім'ї, що не будуть виходити на зв'язок, бо у них важливі завдання.

Від дзвінка до дзвінка

Життя проходило від дзвінка і до дзвінка. Я намагалась заповнити своє життя різною роботою, щоб не думати про погане. І дякувати усім, хто підтримував і підтримує мене сьогодні. Велика подяка сусідам, які косили траву біля дороги, колективу, який підтримував усі мої ініціативи щодо допомоги ЗСУ.

Війна ще триває і Володимир продовжує захищати свою родину, свою Україну, мріючи про щасливий день Перемоги. Він, як і всі ми, хоче мирного людського щастя.

Хмельницькі