«Мої жужурки»: історія розвідника Віктора Фандири, який повернувся додому після поранення

27 листопада 2024 р. 20:26

27 листопада 2024 р. 20:26

Життя після війни

Теплий осінній ранок у селі Клинове Сатанівської громади. Спираючись на милиці, Віктор Фандира йде до пасіки, щоб перевірити, як там його «жужурки». Так ветеран називає своїх бджілок. Наразі у нього чотири бджолині сім’ї. Біля вуликів він поставив стілець, на який час від часу сідає перепочити. І саме у пасіці Віктор почувається спокійно й затишно. Тут він не чує, як сам каже, безглуздих запитань про війну й просто насолоджується тишею.

Війна

Віктор Фандира із позивним «Вуйко» став до лав Збройних сил України у вересні 2022 року. Він був розвідником. Служив у 22 батальйоні 92-ї окремої штурмової бригади.

— Я ходив на завдання, як на роботу. Тоді від мене залежало чиєсь життя. Якби я чогось не зробив, комусь було б важко. Війна для мене – це адреналін. Ідеш штурмувати посадку, тебе ніхто не помітив, видихнув з полегшенням, а потім чуєш «бах», «бах». Щось у тобі перевертається. А коли з позиції повертаєшся, то класно почуваєшся. Потім все починається знову. Інколи все проходить добре, а інколи... Раз на раз не приходиться. Бувало всяке, – відмічає ветеран і показує нагороди, які отримав за виконання завдань.

Найбільше він пишається «Золотим Хрестом» і нагородним пістолетом Макарова. А ще розповідає про полонених, яких йому з побратимами вдалося взяти, і показує порвану плитоноску та медичну аптечку, зазначаючи, що воїни повинні дбати про свою безпеку, а «не ходити без шоломів та бронежилетів у зоні високого ризику».

Воював Віктор Фандира до 2 жовтня 2023 року. Той день змінив його життя назавжди. Повертаючись із чергового завдання, він підірвався на міні й втратив обидві ноги. Але вижив, відтак вважає цей день своїм другим днем народження.

Віктор Фандира у Вінницькому реабілітаційному центрі. Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Втративши ноги, Віктор не опустив рук. Прийшовши до тями сказав: «Зроблю протези з дерева, але ходити буду». І таки дотримав свого слова. Протезування та реабілітацію йому повністю оплатила держава. Свої перші кроки він зробив у Вінницькому реабілітаційному центрі.

— Найважче було навчитися стояти на протезах. Та у Вінниці мені не дали впасти духом, а найголовніше — не лізли в душу. Пам’ятаю, що я трохи боявся виходити на вулицю, але працівники центру запрошували мене на прогулянку, навіть в «Mаcdonalds» водили. Як я міг їм відмовити? — всміхається сатанівчанин.

Віктор Фандира Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

У травні 2024 Віктор Фандира повернувся додому. Там він стикнувся з викликами у побуті та з недоступністю до комунальних установ, магазинів та аптек.

— Для мене дім був суцільною незручністю — не було санвузла, до бджіл йти незручно через нерівне подвір’я... У перші дні я так нервувався, що капець. Та за тиждень-два — адаптувався. Брат провів воду додому, викопав септик. У свою кімнату я купив нові меблі та сам їх скрутив. Мама була шокована. Вона прийшла мені допомогти, а я вже все зробив, — розповідає ветеран.

Кімната Віктора Фандири Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

А ще він знову сів за кермо. Для цього йому довелося переобладнати автомобіль. У листопаді він вперше поїхав на ньому до Городка. Каже, що дорогою проблем не виникало, але стоянку для людей з інвалідністю знайшов не одразу.

— Їх тут дуже мало і розташовані вони в незручних місцях. Відтак доводиться потім йти ще пішки до установи, яка потрібна, — відмічає Віктор.

Віктор Фандира у своєму переобладнаному автомобілі. Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Сьогодні для нього перший похід у нове місце — це виклик. Але, звикнувши до сходів, нахилу пандуса чи сільської дороги, він почувається впевнено. Удома Віктор планує викласти подвір’я бруківкою, щоб зручно було ходити й паркувати автомобіль. Мріє знову сісти за кермо трактора. Наразі ж допомагає сім’ї обробляти землю мотоблоком, на якому вправно працює. Дратує ветерана байдужість людей та, як він зазначає, безглузді запитання про війну.

— Я часто чую щось типу: «А ти вбивав людей?» або «А ти хоч російських солдатів бачив?», «А як ти втратив ноги?». Підіть і подивіться самі. Я ж на війні був... На такі запитання відповідаю різко. У селі вже знають, що краще не питати. Також дивує, коли люди, які приходять у гості, очікують побачити мене прикутим до ліжка, а застають у хліві чи на пасіці й починають дивуватися, замість похвалити чи підбадьорити. Якого милого я маю лежати? Вважаю, що зараз не лише ветеранам, але й цивільним людям потрібен психолог, щоб навчилися правильно спілкуватися з військовими, — о бурюється Віктор. А для побратимів, які опинилися в подібній ситуації, радить менше нарікати, працювати й не жаліти себе. — Так, як раніше, уже не буде, але те, яким буде наше завтра, залежить тільки від нас.

Віктор Фандира проживає з батьками та братом.

Найбільше в людях Віктор цінує щирість і справедливість. Він не шкодує про пройдене і пишається тим, що виконав свій обов’язок на фронті. Тепер його мета — підтримувати економічний фронт у тилу, продаючи мед і павловнії, якими він хоче засадити сад.

Віктор показує павловнії — дерева, які дуже гарно цвітуть та дуже швидко ростуть. Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Хмельницькі