Хмельницька область у 1941 році: перші дні німецького вторгнення

16 березня 2025 р. 13:14

16 березня 2025 р. 13:14

4 квітня 1944 року війська Червоної Армії повністю очистили Хмельниччину від німецько-фашистських загарбників, звільнивши с. Жванець Кам’янець-Подільського району. Загалом визволення області тривало 95 днів. А окупували область німці 18 липня 1941 року. Як це відбувалося.

До початку Другої світової війни Кам’янець-Подільська (з 1954 року – Хмельницька) область була однією з найбільш мілітаризованих територій України. Тут розташовувалися численні військові гарнізони, аеродроми та укріплені райони, що відігравали ключову роль у воєнній доктрині Радянського Союзу. Особливе значення Проскурів (нині – Хмельницький) набув наприкінці 1930-х років, коли сюди було передислоковано значні військові сили.

У вересні 1938 року в місті з’явилася оперативна група штабу Київського особливого військового округу під командуванням командарма С. Тимошенка. Саме ці війська у вересні 1939 року брали участь у приєднанні Західної України до СРСР. У 1940 році Проскурів став центром значущих військових подій – у травні-червні тут перебував штаб Південного фронту під командуванням генерала Г. Жукова, який здійснював операцію зі “звільнення” Північної Буковини та Бессарабії. Це підтверджувало статус міста як одного з ключових військових центрів СРСР.

Саме з огляду на військово-стратегічне значення Проскурова 15 березня 1941 року було ухвалено постанову про перенесення обласного центру з Кам’янця-Подільського до Проскурова.

“Лінія Сталіна” та укріплені райони Хмельниччини

З огляду на прикордонне розташування, у 1930-х роках на території області будувалися фортифікаційні споруди, що стали частиною “лінії Сталіна”. Шість із дванадцяти укріплених районів першого етапу будівництва і третина всіх укріплених районів України були зведені саме на Хмельниччині. Серед них – Летичівський, Шепетівсько-Ізяславський, Старокостянтинівський, Проскурівський, Остропільський та Кам’янець-Подільський укріпрайони. Вони мали слугувати бар’єром проти можливого нападу ворога, проте війна показала їхню недостатню ефективність.

Червень 1941-го: вторгнення німців та перші дні війни

О 3:15 ранку 22 червня 1941 року німецькі війська розпочали напад на СРСР. На території України одразу ж було запроваджено воєнний стан, а також оголошено мобілізацію військовозобов’язаних 1905-1918 років народження. Переконані в непереможності Червоної армії, радянські громадяни спочатку сподівалися на швидку перемогу. Проте вже перші бої показали, що радянські війська не готові до стрімкого наступу ворога.

Перші удари припали на військові об’єкти, залізничні вузли та аеродроми. Вже в перші дні війни відбувалися масові евакуації, проте вони були спрямовані переважно на вивезення техніки та матеріальних ресурсів, а не населення. Колгоспники змушені були самостійно організовувати відступ, виганяючи худобу та рухаючись пішки до східних регіонів СРСР.

Уродженка Волочиського району Є. Шейніс у своїй книзі спогадів «В серці і в пам’яті навіки» про ті зловісні дні описує так: «До хати раптом вбігла сусідка і закричала «Включіть радіо!». Нам вдалося почути тільки останні слова з виступу Молотова (міністра закордонних справ СРСР), але відразу стало ясно «Війна!». Ми розбіглись по хатах, а через декілька годин на шосе з’явились машини з біженцями… – напівроздягнені дружини командирів з дітьми. Війна захопила їх першими. Потім пішли ешелони переповнені переляканими людьми. Нам і в голову не могло прийти, що така ж доля незабаром чекала і нас. А поки що, кожного ранку, ми ходили на шосе (наша хата була другою від дороги), виносили біженцям молоко, хліб, варену картоплю. Через тиждень-другий жителі інших міст і сіл вже нам давали хліб, вишні, картоплю…»

Почувши приголомшливу звістку про початок війни, певна частина радянських людей підбадьорювала себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що «могутня і непереможна» Червона армія швидко відіб’є атаку агресора, перенесе військові дії на територію противника, оточить і знищить його і за тиждень-другий здобуде Берлін. Це було відображенням тих настроїв, що існували напередодні війни у верхніх ешелонах влади. Насправді ж перебіг подій на радянсько-німецькому фронті на території України відразу набув несприятливого для Червоної армії характеру. Вже через дуже короткий проміжок часу всі зрозуміли, що війна – це лихо катастрофічних масштабів, яке надовго вдерлося в їхнє життя.

Вибух патріотичних почуттів був настільки великий, що забулись злочинна за своєю суттю і природою колективізація, нечуваний у світовій історії голодомор-геноцид 1932-1933 років, масові репресії 1937-1938 років.

Вже в перший день мобілізації на збірні пункти прийшли сотні добровольців з проханням зарахувати їх в ряди Червоної армії і відправити на фронт. Це були люди різного віку, різних професій, комуністи і безпартійні, комсомольці і неспілкова молодь.

У перші дні війни пріоритетом евакуації стали не люди, а матеріальні ресурси і техніка. Евакуація, за винятком окремих МТС і колгоспів із технікою, в селі не проводилася. Для відправки техніки комплектувалися спеціальні бригади трактористів і механізаторів. Завдяки цьому тракторні колони виходили організовано і в установлені строки.

«Маленьким залізним потоком» назвали сучасники евакуаційну колону колгоспу імені Кірова села Бахматівці Проскурівського району. Колгоспники, долаючи неймовірні труднощі, вивели велику рогату худобу до села Новолипівка Радянського району Саратовської області (російська федерація). Йшли вдень і вночі сім’ями з малими дітьми, женучи поперед себе колгоспну худобу.

Із позицій спостерігача процес евакуації органів державної влади описав Т. Бульба-Боровець: «За відступаючими червоноармійськими військами суне хмара місцевих енкаведистів, міліціонерів, секретарів та голів усіх райкомів, обкомів, що досі наче мошка та п’явки точили живу кров з нашого народу. Сунуть вони перелякані на смерть, з їх родинами та бебехами».

З перших днів війни на територію області німці закидали диверсійні групи, які мали завдання руйнувати інфраструктуру та сіяти паніку. Для боротьби з ними було створено 39 винищувальних батальйонів, чисельністю від 100 до 300 осіб у кожному. До них долучилися понад 25 тисяч добровольців.

Крім того, на допомогу фронту організовувалися санітарні дружини, які складалися з жінок-добровольців. Так, мешканка Проскурова М. Рутковська писала: “Я домогосподарка. Мені 43 роки. Але ж в дні, коли кровожерливий Гітлер напав на нашу священну землю, я не можу сидіти вдома”. Протягом першого дня війни до таких дружин записалися 65 жінок міста.

Захоплення області: чому Червона армія відступала

Попри героїзм військових, німці швидко проривали радянську оборону. Командування виявилося неготовим до маневрених боїв, а технічна перевага німців дозволяла їм легко обходити фортифікаційні споруди. Внаслідок цього вже 29 червня 1941 року ворог окупував перший населений пункт області – село Білотин. 4 липня впала Шепетівка, 8 липня – Проскурів, 11 липня – Кам’янець-Подільський, 17 липня – Летичів. Останні населені пункти – Сахни та Погоріла Летичівського району – були захоплені 18 липня.

Проскурів німецькі війська окупували 8 липня 1941 року. Перед приходом окупантів, радянські війська влаштували у місті три величезні вибухи. У них стояло одне завдання – знищити важливі архівні дані НКВС та залишити німців без комунікації. Першим підірвали архів НКВС. Розташовувався він у триповерховій будівлі на місці сучасного Ангела скорботи. Це була будівля початку 20-го століття. Там було управління Подільської залізниці, різні служби транспорту. А у підвалі розташовувався архів НКВС.

Другою підірвали залізничну станцію. Війська Червоної армії заклали вибухівку на залізничних коліях та у приміщенні і висадили все у повітря.

Третім підірвали спирто-очисний склад. Він був розташований на місці сучасної кондитерської фабрики, що знаходиться навпроти прикордонної академії. Там тримали сировину і радянські війська не хотіли, щоб  вона дісталася німцям.

Таким чином, Хмельниччина, попри численні фортифікації та героїчний спротив, була окупована менш ніж за місяць.

За матеріалами всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції

“Хмельниччина: історія та сучасність”

Модератор

Хмельницькі